Пастка мобілізації. Як держава загнала себе у кризу рішень

За часів СРСР мене викликали до військкомату на мандатну комісію. Під дверима бравий полковник попередив усіх: на запитання «Чи бажаєте служити?» слід відповідати «Так», інакше точно «загребуть». Коли генерал запитав про це мене, я розгубився. Сказати «бажаю» було б неправдою. Сказати «не бажаю» теж не виходило. Відповів: «Я зобов’язаний». Генерал не зрозумів, але полковник швидко виправив ситуацію: «Він бажає, товаришу генерал, бажає!» На тому й порішили.

А що маємо сьогодні в Україні? Ситуацію, коли сам обов’язок залишився, а механізми його виконання фактично зруйновані або не працюють. Чи збереглося розуміння «не бажаю, але зобов’язаний»? Схоже, що ні. І це вже критична проблема. Бо країна п’ятий (!) рік воює і ресурс потрібен постійно.

Нещодавно Національна поліція вперше оприлюднила дані: станом на 12 квітня 2026 року в Україні зафіксовано 620 випадків нападів на представників ТЦК. Лише у Харківській області — 69, у Києві — 53, у Дніпропетровській — 45. Ці цифри — не просто статистика. Вони свідчать про зміну характеру проблеми: мобілізація перестає бути лише адміністративним процесом і перетворюється на джерело відкритого конфлікту між державою й частиною суспільства.

Фактично маємо ситуацію, коли держава та суспільство опинилися в пастці. З одного боку, війна триває і фронт потрібно утримувати. З іншого — система мобілізації не викликає довіри і значна частина суспільства сприймає її як несправедливу. Водночас ті самі люди не готові погодитися ні на втрату територій, ні на зупинку війни.

Як наслідок, держава змушена шукати ресурс у ситуації, яку значною мірою сама ж і створила: чітких сигналів і зрозумілих правил немає, президент цю тему публічно не артикулює, рівень довіри до системи залишається низьким. Але відмовитися від цього ресурсу держава не може, оскільки війна триває.

Новий міністр оборони вже анонсував нові підходи до мобілізації — їх очікують. Але стануть вони виходом із цієї пастки, чи ще одним кроком у глухий кут?

Плани Федорова таємничі, але дещо відомо

Сьогодні роль «бравого полковника» певною мірою взяв на себе міністр оборони Михайло Федоров. Він прямо визнає масштаб проблеми: мінус 300 мільярдів у бюджеті, близько двох мільйонів поза системою і ще 200 тисяч у СЗЧ. У профільному комітеті вже презентовано його плани. Логіка проста: окрім мільйона в армії, ще дві такі «армії» перебувають у тилу. Саме з них пропонують брати ресурс — для ротацій і демобілізації. Водночас, за словами Давида Арахамії, поєднуються й пом’якшення, й жорсткі підходи.

Серед пропозицій, наприклад, — прирівняти ухилянтів до неплатників аліментів. Але навряд чи така норма пройде в залі ВР: «Під час розроблення змін до законодавства про мобілізацію 2024 року подібні пропозиції вже були, наприклад блокування банківських рахунків та застосування до тих, хто порушує військовий облік, тотожних норм як до неплатників аліментів. Але на етапі підготовки законопроєкту до другого читання ці норми було прибрано», — каже Ірина Фріз (фракція ЄС).

У цих умовах держава робить спробу знайти швидкий інструмент впливу там, де системні механізми не працюють. Це логічно вписується в загальну тенденцію: що нижча довіра до системи, то жорсткішими стають рішення. І ця логіка не є проявом сили — це наслідок накопичених проблем: роками держава не вибудовувала обліку, відкладала непопулярні рішення й не вирішувала питань справедливості.

Чи ухвалять ці норми — питання відкрите: у парламенті немає узгодженої позиції, а отже, нема й розуміння механіки їх застосування. Адже законодавство щодо злісних «аліментників» забирає в них лише хлопчачі забавки — кататися на авто, стріляти на полюванні чи засмагати в Туреччині (їздити за кордон). Звісно, ухилянти, які ховаються, і так про це не думають, тому такі обмеження їх точно не налякають.

Далі — техніка. Щоб накласти такі обмеження, потрібне судове рішення та відкриття виконавчого провадження. Якщо міністр Федоров і компанія запропонують таке зробити, то це свідчить про переоцінювання можливостей судової та виконавчої систем — останні просто будуть поховані під лавиною двох мільйонів справ. Блокування рахунків також легко обійти — через рахунки третіх осіб чи неформальні виплати (в конвертах). У підсумку інструмент є, але не працює в потрібних масштабах. І питання тоді не до санкцій, а до системи.

Закон, який сам себе скасував

Щоб остаточно поставити хрест на можливостях впливати на ухилянтів, законодавець приліпив до статті 210 КУпАП таку собі індульгенцію: «Примітка. Положення статей 210, 210^-1 цього Кодексу не застосовуються у разі можливості отримання держателем Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов’язаних та резервістів персональних даних призовника, військовозобов’язаного, резервіста шляхом електронної інформаційної взаємодії з іншими інформаційно-комунікаційними системами, реєстрами (у тому числі публічними), базами (банками) даних, держателями (розпорядниками, адміністраторами) яких є державні органи».

Тобто за наявності доступу до даних через реєстри норма про відповідальність у цій частині не працює. Це істотно обмежує можливості її практичного застосування.

Але й це не межа поблажливості держави до своїх невдячних синів. Виявляється, що досить не попастися ТЦК впродовж року — й ухилянт… звільняється і від штрафів. Про це прямо йдеться в статті 38 КУпАП «Строки накладення адміністративного стягнення»:

«Адміністративне стягнення за вчинення в особливий період правопорушень, передбачених статтями 210, 210^-1 цього Кодексу, може бути накладено протягом трьох місяців з дня його виявлення, але не пізніше одного року з дня його вчинення».

Як то кажуть, «приїхали». Мало того, що штрафи неефективні, що вони паралізовані примітками, то держава ще й залюбки їх прощає. Що було б, якби так само прощали водіїв за порушення Правил дорожнього руху?

Фактично це означає, що держава законодавчо обмежила власні можливості впливу на тих, хто ухиляється від обліку. Тобто проблема не лише в небажанні громадян виконувати обов’язок, а й у тому, що сам закон не створює для цього дієвих механізмів.

Чому механізм повісток не працює

Під час мобілізації громадяни зобов’язані з’явитися: військовозобов’язані та резервісти — на збірні пункти територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки, а резервісти — безпосередньо до військових частин.

«Інші військовозобов’язані протягом 60 днів з дня набрання чинності указом президента України про оголошення мобілізації, затвердженим Верховною Радою України, зобов’язані уточнити свої облікові дані через центри надання адміністративних послуг або електронний кабінет призовника, військовозобов’язаного, резервіста, або у територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки за місцем свого перебування або знаходження».

Це норми вже згадуваної статті 22 закону про мобілізацію. З них прямо випливає: військовозобов’язані повинні самостійно з’явитися до ТЦК або військових частин.

Отже, формально повістки не є необхідною умовою для виконання цього обов’язку. Але на практиці система побудована так, що без повістки не здатна довести сам факт порушення. Тобто держава сама поставила себе в залежність від процедури, яка в умовах масового ухилення перестає працювати. І фактично змушена доводити сам факт виклику замість того, щоб забезпечувати виконання обов’язку.

І на цьому тлі показово, наскільки далеко відійшла дискусія від суті проблеми.

Досі значна частина суспільства, спритні адвокати й окремі народні депутати зосереджувалися саме на процедурі вручення повісток. Останній приклад — законопроєкт №15076, який детально прописує порядок перевірки документів і вручення повісток, включно з фіксацією відмови та подальшими адміністративними процедурами.

У підсумку маємо складну багаторівневу схему, яка формально виглядає правильно, але в умовах масового ухилення працює вкрай обмежено. Фактично функцію розшуку (бусифікацію) перекладено на Національну поліцію — це коректно з юридичного погляду, але на практиці неефективно.

ZN.UA писало, що 2024 року з майже 90 тисяч кримінальних порушників у ЗСУ поліція розшукала лише близько 8 тисяч. Тож розраховувати, що такі механізми дадуть змогу знайти мільйони тих, хто перебуває поза системою, здається, м’яко кажучи, нереалістичним.

Чому ухиляються від служби

Пункт 1 статті 22 закону про мобілізацію зобов’язує громадян з’являтися до ТЦК за повісткою. Але саме ця норма і є слабкою ланкою: вона передбачає виконання обов’язку через процедуру, яка в умовах масового ухилення не працює.

Постає питання: чому? І головне — що саме в цій системі не працює, якщо вона породжує такі масштаби ухилення? Проста відповідь — система не створює реального ризику покарання. Стаття 210 КУпАП передбачає штрафи від 3400 до 5100 грн, в особливий період — до 25 500 грн. Такі суми можуть налякати хіба що пенсіонерів — вони не зіставні з ризиком потрапити на війну й не стримують мільйони людей, які ховаються в тіні. Але закон — лише частина проблеми. Інша — в самій системі.

Складна відповідь полягає в тому, що ухилення живиться не лише страхом, а й недовірою. Люди бачать, як формально й часто несправедливо працюють ВЛК, як до війська потрапляють непридатні, як поранені змушені потім воювати вже з державою за лікування й виплати. Вибірковість рішень, бюрократичний хаос, резонансна корупція, буксування інших державних механізмів підривають саму ідею обов’язку.

У цій ситуації держава програє не лише інформаційно. Жодна комунікація не переважить досвіду несправедливості, якщо система не виправляє власних помилок.

Обов’язок без механізмів: що пропонують натомість

Якщо дивитися на ситуацію тверезо, держава сама загнала себе в пастку жорсткого примусу. Не тому що це оптимальне рішення, а тому що інших інструментів вона не створила — роками відкладаючи непопулярні кроки й не вибудовуючи довіри.

У цих умовах держава неминуче рухається до спрощеної моделі процедур. Якщо влада піде цим шляхом, це означатиме зміну самої логіки відносин: не ТЦК шукатиме людину, а вона буде зобов’язана з’явитися сама, а неявка автоматично фіксуватиметься як порушення. Далі — реєстр, санкції, розшук, обмеження, включно з майновими. Зокрема йдеться про розширення обмежень — від рахунків до заборони на розпорядження майном через нотаріальні дії. Це буде спроба забезпечити виконання обов’язку через прямі, спрощені й жорсткі інструменти, які мають працювати без участі перевантажених судової та виконавчої систем.

Проблема в тому, що такі інструменти будуть дієвими лише у разі спроможності масово їх застосовувати без жодних винятків. Інакше вони неминуче стануть вибірковими і втратять ефективність.

Сьогодні держава опинилась у точці, де будь-яке рішення — погане. Послабити примус — означає залишити фронт без людей. Посилити — ризик отримати зворотну хвилю, яка може виявитися більш руйнівною, ніж сама проблема мобілізації, і це означатиме крах самої країни. Це і є пастка. Не ситуативна, а системна — та, яку влада сама будувала роками й тепер змушена в ній жити.

У цій точці варіантів фактично два.

Перший — посилення примусу: спрощення процедур, автоматизація санкцій, розширення обмежень і масштабування контролю. Це дає швидкий ефект, але працює лише доти, доки система здатна його забезпечувати. Це ефективний, але недовговічний варіант.

Другий — перебудова моделі: визначення строків служби й ротації, справедливий розподіл навантаження через перегляд бронювання та введення трудової військової повинності, реальне залучення місцевої влади до процесу призову, підвищення грошового забезпечення та поступова професіоналізація армії зі зменшенням її чисельності.

Перший варіант простіший у реалізації. Другий — складніший і політично дорожчий. Але без нього будь-яке посилення примусу лише поглиблюватиме кризу довіри й керованості. Питання вже не в інструментах, а в тому, чи здатна держава реалізувати хоча б одну з цих моделей.

Бо третій сценарій уже відомий. Це рух «між крапельками», тобто імітація змін, посилення окремих елементів примусу, але без перебудови системи. Саме так держава діяла протягом попередніх років. І саме це привело її в нинішню точку. В пастку.

Ключова проблема в тому, що часу на таку інерцію більше немає. В умовах війни це означатиме втрату не просто керованості, а здатності утримувати фронт. А отже — ризик програти не війну, а Україну.