«Україна» в серці Харкова: історія кінозалу, що став архівом міських спогадів

Якщо скласти перелік локацій, за якими впізнають Харків, він буде глибоко особистим і навіть дискусійним. Одні містяни оберуть монументальний Держпром як символ незламності, інші — елегантний Дзеркальний струмінь, хтось згадає пам’ятник Шевченку, до якого звикли за десятиліття. Але є ще одна споруда, яка не завжди очолює туристичні гайди, проте міцно закарбувалася в пам’яті харків’ян — кіноконцертний зал «Україна», що затишно розташувався серед алей саду імені Шевченка.

Його легко оминути поглядом, прогулюючись парком уперше. Але для місцевих мешканців цей об’єкт — не просто архітектура. Це простір перших кіносеансів, знакових концертів та побачень біля входу. «Україна» залишається своєрідним архівом міської пам’яті, що продовжує триматися навіть під ворожими обстрілами.

Театр, зведений на межі можливого

Після Другої світової війни Харків довго оговтувався, відновлюючись повільно, але вперто. У цьому процесі гостро постало питання дозвілля. У 1947 році для «культурного відпочинку трудящих» у саду Шевченка вирішили облаштувати літній музичний театр просто неба. Його створювали без зайвих прикрас, проте з амбіцією на масштаб.

Над проєктом працював колектив авторів: Микола Ареф’єв, Єлизавета Любомілова та Ганна Маяк. Хоча подібні відкриті сцени тоді зводили по всій країні, харківський варіант одразу проєктували «з запасом» — на 1800 глядачів. Окрему увагу приділили акустиці, залучивши до розрахунків відомого інженера Олександра Гінзбурга.

Майданчик запрацював на повну потужність: виступи естрадних артистів, оркестрів та хорів відбувалися щодня. Проте відкрита конструкція та інтенсивна експлуатація виснажили будівлю — за 10 років вона потребувала капітального оновлення.

У 1958 році було оголошено відкритий архітектурний конкурс на реконструкцію, що став поворотною точкою в історії закладу.

Як у Харкові обрали нестандартне рішення

Відкриття оновленого залу приурочили до 20-ї річниці визволення Харкова — 23 серпня 1963 року. Завдання було надскладним: жорсткі дедлайни та скромний бюджет у 300 000 карбованців. Головними критеріями вибору стали економічність та конструктивна інноваційність.

Найкращим визнали варіант молодого архітектора Вадима Васильєва. Він запропонував модель із незвичайним на той час вантовим покриттям:

дві похилі підковоподібні залізобетонні арки;
сталеві троси (ванти), натягнуті між ними;
підвісна покрівля, що тримається на цих тросах.

Форма даху нагадувала сідло. Така конструкція дозволяла будувати швидко, використовувати недорогі матеріали та забезпечити величезний внутрішній простір без зайвих опор. Втілювали ідею досвідчені фахівці: Юрій Плаксієв, Лев Фрідган, Вадим Васильєв та Володимир Реусов.

Читайте також: Як змінювався харківський гумор: від КВК до TikTok

Будівля, яку боялися приймати

У 1963 році, коли до відкриття лишалися лічені дні, місцеві чиновники раптом відмовилися підписувати акти введення в експлуатацію. Причина була суто психологічною: недовіра до «повітряної» конструкції, яка здавалася ненадійною.

Щоб розвіяти сумніви, архітектори провели екстремальний експеримент: на дах завантажили контейнери з цеглою, штучно перевищивши норму навантаження у півтора раза. Але навіть це не подіяло на бюрократів.

Тоді архітектор Володимир Реусов зважився на відчайдушний крок — поїхав до Києва і привіз посадовця вищого рангу. Лише після втручання столиці документи було підписано.

Мозаїка: від невдачі до міського символу

Драматична історія супроводжувала і оформлення фасаду. Ескіз мозаїки розробили в Києві, і художниця вже почала викладати її з кольорової плитки. Проте результат виявився дивним: композиція з жінкою, роялем та… спортсменами, які біжать вздовж огорожі сусіднього зоопарку, виглядала недоречно. Виконавиця була настільки засмучена, що покинула роботу на фінальному етапі.

Харківські архітектори взяли справу у свої руки. На власний ризик вони демонтували частину зображення (прибравши атлетів) і поїхали на звалище браку Харківського плиткового заводу. Там вони відібрали потрібні фрагменти й власноруч доповнили панно мотивами сонця, парку, силуетом Держпрому та кіноплівкою. Так народилася легендарна мозаїка, яку ми знаємо сьогодні.

Випереджаючи світові тренди

Технічно «Україна» стала прецедентом: це була друга у світі та перша в СРСР споруда з вантовим сідлоподібним покриттям на основі металевих тросів.

Для порівняння:

У 1952 році схожий проєкт (Дортон-Арена) представив у США Мацей Новицький (він був значно більшим за масштабом).
Лише через рік після харківської «України» подібний принцип використав великий Кензо Танге для олімпійського комплексу «Йойогі» в Токіо.
Пізніше такі схеми з’явилися в Дніпрі (театр «Будівельник», 1977) та Москві (велотрек «Крилатське», 1980).

Харків застовпив за собою лідерство: сідлоподібна конструкція тут стала не тимчасовим павільйоном, а повноцінним дахом капітальної будівлі.

Концертний магніт міста

Кінозал миттєво став фаворитом містян. Вранці та вдень тут крутили фільми. Завдяки правильному нахилу підлоги екран було ідеально видно з будь-якої точки залу, що було рідкістю для тогочасних кінотеатрів. Особливо «Україну» полюбляли студенти ХДУ (нині Каразіна) та ХІБІ — перегляд кіно тут став обов’язковим ритуалом після (а іноді й замість) лекцій.

Згодом сцена стала головним майданчиком для зірок. Список артистів нескінченний, і для Харкова цей простір став справжнім культурним символом цілої епохи.

Реставрація: скло замість пластику

У 1980 році будівля отримала статус пам’ятки архітектури. Нове дихання «Україна» відчула у 2020 році під час масштабної реставрації. Хоча пандемія дещо уповільнила процес, у 2021 році оновлений зал відкрили.

Що змінилося:

Чорні пластикові вставки на фасаді замінили на сучасне енергоефективне скління.
Повністю оновили мозаїчне панно.
Модернізували систему опалення та акустику.
Відтворили навіс над входом та напис автентичним шрифтом 1963 року.

Заклад перестав функціонувати як кінотеатр, перетворившись на сучасний багатофункціональний концертний майданчик.

Читайте також: Манежі, ризик і легенди: літопис харківського цирку

Культурна пауза

З початком повномасштабного вторгнення «Україна», як і більшість великих залів міста, стала на паузу. Безпекова ситуація в Харкові вимагає проведення заходів виключно в укриттях або на підземних станціях метро. Величезні відкриті простори наразі не можуть приймати глядачів.

Проте в цій тиші немає безнадії. Харків уже проходив крізь цикли руйнувань та відновлення. Міські простори, що десятиліттями акумулювали енергію тисяч людей, не зникають — вони просто чекають на свій час. «Україна» сьогодні — це сторінка книги про Харків, яку тимчасово не гортають, але яку неможливо вирвати з історії міста.