Слово солдата і друга: Стійкість України – еталон лідерства в сучасному світі

Пропонуємо читачам LIGA.net переклад виступу члена королівської сім'ї Великої Британії принца Гаррі на Київському безпековому форумі "Морок чи світанок: чи є світло попереду?".

Деякі речі важко описати словами, але неможливо ігнорувати. Наприклад, відчуття ясності. Ясності розуміння того, що дійсно важливо; того, що поставлено на карту; того, хто саме несе цей тягар.

Сьогодні я хочу говорити не про Україну, а звернутися безпосередньо до вас. До тих, хто захищає цю країну, хто зберігає сім'ї, спільноти та інституції під неймовірним тиском.

Світ бачить і поважає вас.

Я тут не як політик. Я тут як солдат, який розуміє, що таке служба; як гуманітарний діяч, який бачив людську ціну конфліктів; як друг України, який вважає, що світ не повинен звикати до цієї війни або ставати нечутливим до її наслідків.

Те, що тут відбувається – це не війна за території. Це війна за цінності та суверенітет. Йдеться про те, чи збережуть сенс принципи, що лежать в основі нашої спільної демократії. Тема цього форуму ставить питання: "Темрява чи світанок? Чи чекає на нас світло попереду?"

Перебуваючи в країні, яка винесла так багато, легко відчути тяжкість темряви. Але Україна вже почала відповідати на це питання – і не словами, а діями.

Уже понад десять років, з 2014 року, Україна стоїть на передовій лінії бою, масштаб якого виходить далеко за межі її кордонів. Від початку повномасштабного вторгнення український народ зробив щось неймовірне: ви адаптувалися, ви вистояли й ви втримали рубіж. Мало хто вірив, що це можливо, але ви все ще тут – б'єтеся і ведете за собою.

Саме так виглядає лідерство в сучасному світі.

Це не тільки сила зброї, а й сила єдності. Не просто стійкість, а й інновації під вогнем. Україна зараз перебуває на передньому краї сучасної війни, розробляючи передові технології дронів і адаптуючись швидше, ніж величезні армії. Це доказ того, що гнучкість і рішучість можуть протистояти грубій силі.

Я бачив, який вигляд має сила в конфліктах, коли служив разом із союзниками в Афганістані. Різні народи, різні долі, але єдина місія.

В Україні я бачу той самий принцип: сила в довірі та готовності націй нести тягар разом. Сила вимірюється не гучністю слів, а тим, наскільки послідовно ми захищаємо те, що нам дорого.

Але ми маємо бути чесними щодо ціни. Людські втрати приголомшують. За кожною цифрою стоїть життя і сім'я. Крім прямих руйнувань, існує "невидима вартість".

Травми тих, хто повертається з фронту.

Психологічне напруження сімей під постійними обстрілами.

Виснаження від багаторічної невизначеності.

Війна йде не тільки на полі бою, а й в умах – через дезінформацію та ерозію надії. Але Україна продовжує триматися. Я бачив це на власні очі на прикладі спільноти Invictus: українські військовослужбовці, які зіткнулися з неймовірними випробуваннями, з гідністю продовжують іти вперед. Ваше служіння і відданість країні цінуються світом більше, ніж ви можете собі уявити.

Ми маємо чітко розуміти природу цієї війни. Це не випадковість і не "туман війни". Це результат усвідомленої, спланованої політики, яка йде з найвищого рівня. Усе почалося з порушення зобов'язань, за якими Україна відмовилася від третього за величиною ядерного арсеналу у світі в обмін на гарантії суверенітету. Ці обіцянки були не просто порушені, вони були викинуті. Коли зневажають зобов'язання такого масштабу, збиток не залишається в межах України – він б'є по довірі до всіх міжнародних гарантій у світі.

Наслідки такої політики жахливі. У Бучі та Маріуполі світ побачив системні воєнні злочини: тортури, насильство і депортації. Найжахливіше – поводження з дітьми. Десятки тисяч українських дітей були насильно вивезені в Росію для стирання їхньої ідентичності. Згідно з міжнародним правом, насильницьке передання дітей з однієї національної групи в іншу може кваліфікуватися як акт геноциду. Це не "супутній збиток", це організована система.

Президенте Путін – жодна нація не виграє від продовження загибелі людей. Зараз ще є можливість зупинити це, запобігти подальшим стражданням і українців, і росіян. Цей шлях не веде до перемоги, він веде тільки до втрат.

Україна не самотня. Європа зробила дуже багато, і ця солідарність – не просто принцип, це реальний потенціал. Але завдання поточного моменту – відповідати стійкості українців швидкістю наших рішень. Рішучі дії рятують життя.

Особлива роль належить Сполученим Штатам. Коли Україна відмовлялася від ядерної зброї, Америка взяла на себе частину відповідальності за повагу до її кордонів. Зараз для американського лідерства настав момент показати, що країна дотримується своїх зобов'язань не з милосердя, а заради глобальної безпеки.

Україна вже відповіла на запитання: чи вистоїть вона. Тепер запитання до решти світу: чи вистачить у нас рішучості відповідати вашій мужності?

Скоро ця війна закінчиться. І історія запитає не про те, що ми говорили, а про те, що ми зробили. Хто зробив крок уперед і вибрав сміливість замість обережності?

Україна свою відповідь уже дала.

Тепер черга за нами.