/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F52%2F421b90d00133ad2c9ebeb00174922ddf.jpg)
Поки війна, я точно не збираюсь виїжджати, – інтерв'ю з виконавцем "Шовковиці" Іваном Люлєновим
Українці знають Івана Люлєнова завдяки "Лізі сміху". Він брав участь у проєкті у складі команди "Стоянівка", яка двічі здобувала перемогу. Артист родом із Молдови, проте вже багато років живе та працює в Україні й залишився тут навіть після початку російського повномасштабного вторгнення.
24 Канал поспілкувався з Іваном перед його сольним концертом, який відбувся 28 березня у київському клубі Stereo Plaza. Інтерв'ю з Люлєновим читайте у матеріалі.
Про всеукраїнський тур під час складної зими
У вас триває і вже майже завершується всеукраїнський тур. Можливо, якийсь із концертів запам'ятався вам найбільше, або траплялись цікаві історії?
Ми основну частину відіграли – 30 міст десь. Те, що залишилося зараз – це перенесені міста. Тому що січень і лютий були важкі – десь опалення не було, десь вибухнула труба. Що запам'яталось? Ой, все було легендарно, цікаво. Запам'ятались лотереї: що десь є опалення, десь нема, десь є світло, десь нема. Катались ми з генератором. Він був не сильно потужний: такий, що тягне або світло і звук, або один чайник. І ти обираєш або пити чай, або грати на акустиці.
Як ви, до речі, реагуєте на такі форс-мажори? Чи вже звикли?
Не звикли. Взимку було незвично. Звикли, напевно, до тривог і до того, що через них може щось статися. А от те, що було взимку – це був іспит для нас, челендж такий. Але бути в Києві – це теж челендж. Я пишаюсь тим, що нам вдалося підтримувати нашого слухача, і нас це також рятувало. Ми були постійно в русі, щось робили, бо я не уявляю, що я просто сиджу в Києві, чекаю то "прильот", то вибух, то відключення. Це супер похмуро.
Про життя в Україні та отримання посвідки на постійне проживання
Ви вже багато років живете в Україні та називаєте її своєю другою Батьківщиною. Ви розповідали, що не можете отримати українське громадянство, бо тоді повинні відмовитись від молдавського. Чи змінили своє рішення?
Зараз у мене є посвідка на тимчасове проживання. Наступний крок – це посвідка на постійне проживання. Але, на жаль, у цей період треба багато часу і підстав. На даному етапі є певне обмеження у мене: мені треба виїжджати регулярно. Поки що я так можу бути, а потім треба буде отримувати посвідку на постійне проживання.
Ви ще не починали оформлювати посвідку на постійне проживання?
Ні, бо у мене немає підстав. Це ж треба якась нерухомість, дівчина (сміється – 24 Канал). Одружитись, прожити два роки разом, якийсь бізнес. У мене є ФОП, плачу податки, але цього недостатньо. Може, з часом я заслужу. Я живу і думаю, що з часом усе буде добре. Я перебуваю тут на культурній підставі.
Чи виникали у вас думки про виїзд з України за чотири роки повномасштабного вторгнення? Адже маєте можливість. Наприклад, під час цієї складної зими деякі люди виїхали.
Не було. Я виїжджаю в Молдову до батьків, друзів. І, тому що треба мені виїжджати, суто по документах. Я вже настільки звик до цих реалій, що не можу уявити життя у Європі чи Америці.
Може, щось колись зміниться, але поки війна, я точно не збираюсь виїжджати. Це боротьба, ми всі боремось. Я обрав свідомо цей шлях. У боротьби немає терміну. Тобто немає такого, що вона в наступному році закінчиться чи через два роки. Вона триває довго, на жаль.
Про стосунки з батьками й зросійщену Молдову
Ви заговорили за батьків. Колись зізнавались, що сварилися з ними через свою проукраїнську позицію, та потім, на щастя, стосунки налагодилися. Як зараз?
Хороші стосунки. Я намагаюся їм розповідати, що відбувається. Вони мене підтримують. Звичайно, в них інші погляди, бо вони в Радянському Союзі народилися. І в Україні багато таких людей. Це нормальна ситуація. Ми або це приймаємо і намагаємося потрошки інтегрувати в наше мислення, або чинимо опір і не спілкуємося. Я другий варіант навіть не розглядаю, бо це батьки.
У Молдові теж доволі зросійщене суспільство. Зараз ситуація змінилась?
Я вважаю, що змінилась. Моє оточення точно все румунськомовне. Вони підтримують проєвропейський вектор, розуміють, що Росія – агресор. Вони всі свідомі. Звичайно, є і проросійська частина, але це знову ж таки боротьба.
Ви розповідали, що у вас є проросійські родичі. Вони досі не змінили свою позицію?
Взагалі не знаю, що з ними. Я з ними не контактую. Відрізав просто.
Про перехід на українську мову
Коли розпочалось повномасштабне вторгнення, ви, як і більшість медійних людей, перейшли на українську мову. Чи складно було?
Я не одразу перейшов. Багато медійних людей знали українську мову, а я не знав, тому мені потрібен був час, щоб перейти. Поки вивчив, поки зорієнтувався – пройшло десь до року, максимум рік.
Багато людей досі, на жаль, не перейшли на українську.
Я не концентруюсь на тих, хто не перейшов. Я більше сконцентрований на підтримці тих, хто зі мною в одному човні. Тих, хто вже спілкується українською, хто розвиває культуру, хто розуміє, що відбувається, свідомих. А ті інші підтягнуться.
Бо свідома меншість завжди сильніша за більшість, якій все одно. У Ліни Костенко була така думка. Мені дуже сподобалась. Більшість – більш керована, а від меншості все залежить.
Про Культурні сили
Чимало ваших колег після початку війни прийняли рішення піти на фронт. Дехто, наприклад, служить у Культурних силах. Ви зізнавалися, що відчуваєте провину через те, що не воюєте, але поки не наважуєтесь добровільно долучитися до війська. Однак відтоді вже пройшов певний час, чи задумувалися зараз стати на захист України?
Почуття провини не змінюється. Воно постійно є, якщо ти в тилу. Я розумію, що треба робити, що від мене залежить. І я це роблю кожен день. А в Культурних силах я був – ми їхали в Запоріжжя, і зараз після концерту збираюся до хлопців. Багато друзів маю там.
Хтось думає, що в Культурних силах лише співають, але вони теж служать. Вони підтримують військових, спілкуються на серйозні теми, питають військовослужбовців, як вони себе почувають. Підіймають морально-психологічне забезпечення. Це достатньо серйозна і потрібна робота. Після того як поїхав у Культурні сили, я зрозумів що вони теж виконують важливу роботу. Інакше всі будуть демотивовані.
А чи проходили військову або медичну підготовку? Адже ми живемо в часи, коли такі навички можуть згодитися навіть у цивільному житті.
У мене є друзі військовослужбовці. Ми ходили на полігон. У мене є друг, який може допомогти з медичними навичками. Він курси проводить. Один раз, коли біля мене був "прильот", він приїжджав. Він військовий. Приїхав з рюкзаком, зі своєю аптечкою і допомагав людям. Він мене підтримує в цьому плані.
Про "Лігу сміху" та Олю Полякову
Найбільшу популярність в Україні вам принесла участь у "Лізі сміху", також ви сиділи у тренерському кріслі. Однак зараз більше зосередились на співочій кар'єрі. Чи плануєте продовжувати займатися гумором?
Хочу займатися музикою. "Ліга сміху" – це не тільки про гумор, а про інститут шоубізнесу. Тобто ти приходиш у цей інститут, а потім обираєш напрямок. Хтось став стендапером, хтось сценаристом, режисером, хтось зайнявся нормальною роботою, бізнесом (сміється – 24 Канал).
Це така крута самодіяльність, де ти робиш все, що хочеш: співаєш, танцюєш, жартуєш, а потім обираєш напрямок, у якому себе бачиш. Наприклад, мої друзі з команди, колеги живуть звичайне життя, у них звичайні роботи. І у багатьох лігосмішників так само. А є і ті, що продовжили займатися творчістю. Я обрав співати, тому що свідомо хочу цим займатися, я це люблю. Може, колись щось гумористичне зроблю, але зараз сконцентрований на музиці.
Чи підтримуєте зв'язок з іншими учасниками команди "Стоянівка"?
Так, звичайно, ми друзі.
Де вони зараз, чим займаються?
За кордоном. Один у Німеччині, один в Англії. Працюють.
Вашою тренеркою у 4 сезоні була Оля Полякова. Тоді команда здобула перемогу. Проте торік між вами виник конфлікт через те, що артистка дозволила собі ксенофобські жарти у ваш бік. Ви вже багато говорили про це, тож не хочеться сильно акцентувати на цій темі, але чи вдалося вам таки поспілкуватися і помиритися?
Та ми ж не сварилися публічно. Це все якось у публічному полі виникло. Це якісь ігри в рамках шоу "Ліга сміху". Раніше, якщо пам'ятаєте, Потап і Полякова постійно сварилися. Це ж такий елемент шоу. Потрібно, щоб було протистояння.
Але це має бути смішно.
Так. Ну, бачите, іноді у когось виходить, а у когось ні (сміється – 24 Канал). Я намагаюся переводити все у жарт. Не треба забувати, що це шоу. Те, що мав сказати, я сказав. Ми поспілкувалися. Це все-таки передача, у нас за кадром немає близьких стосунків.
Чи помічали ви подібну поведінку, коли Полякова була вашою тренеркою?
Тоді були трошки інші часи. Тоді такого було набагато більше. Після 2022 року в Україні стало набагато більше свідомих людей, а тоді трошки інший контекст був. Навіть ми жартували про молдаван, про те, що ми з Молдови. А зараз ці жарти виглядають по-іншому. Я так зараз вже не жартую. Я змінився. Бо війна, бо ми всі трансформувалися, змінилися і не хочемо так жити. А хтось не все зрозумів.
Нещодавно ви випустили пісню "Ікона". Розкажіть, будь ласка, як з'явилась ідея нового треку?
"Ікона" – пісня про жіночу красу. Коли писав її, в голові був образ красивої дівчини, на якій мало одягу, її силует танцює і вона кайфує від себе. Тож, коли ми випустили пісню і дівчата почали знімати відео, я зрозумів, що вони відчули емоцію, яка була закладена.
Іван Люлєнов – "Ікона": дивіться відео онлайн
Насправді я думав, звідки взялась у мені ідея цієї пісні й прийшов до висновку, що ми пишемо про те, чого нам не вистачає. Я часто був у своїй творчості веселим, смішним, душевним, і на цей раз хотілось дозволити собі нову емоцію, яка, як мені здавалось, не про мене.
Це відчуття крутості, сексуальності, краси. Ця пісня надала крила в першу чергу мені. Бо з усіма комплексами, невпевненістю та сумнівами забуваєш про себе. Що ти унікальний, що твоя краса унікальна, і що вона є. Тож це передалось і слухач відчув цю емоцію та знімав відео під "Ікону", бо відчув себе "іконою".