Деколонізація без невинності

Примітка редакції. Чому деколонізація місцями перетворилась на цирк? Бо її мають проводити більш компетентні люди.

Повномасштабна війна радикально оголила російське колоніальне насильство, але водночас парадоксально ускладнила іншу, не менш потрібну розмову про українську участь в імперських структурах. У момент, коли російське панування постало з безсумнівною ясністю, українське суспільство ще сильніше спокусилося мовою жертви і героїзму, від якої Ярослав Грицак застерігав ще двадцять років тому. Як слушно зауважує Оксана Форостина, суспільство воєнного часу легко втрачає смак до складності. Але для української деколонізації ця втрата має особливо високу ціну: вона заважає побачити ті моменти, коли українці були не лише об’єктами імперії, а й подекуди її посередниками, виконавцями чи учасниками.

Суть цієї розмови не в тому, щоби послабити українську позицію у війні, а навпаки — зробити її зрілішою. Деколонізація, яка бачить лише зло, вчинене над нами, лишається неповною. Деколонізація, яка також бачить, як імперія діяла через підлеглі народи, зокрема й через українців, дає шанс не тільки позбутися залежності від Росії, а й не відтворити імперських способів мислення у власному політичному та культурному житті. Саме така оптика допомагає краще зрозуміти, чому в різні історичні моменти одні українці чинили опір імперії, інші намагалися вижити втечею, а ще інші — пристосовувалися до неї або діяли в її інтересах.

Українці, подобається нам це чи ні, були вплетені в російський та радянський імперський проєкт у різних ролях, не лише як підлеглі, а подекуди й як його посередники, виконавці чи бенефіціари. Це не означає, що українці були «такими самими», як росіяни. Не означає й того, що український досвід слід розчинити у зручній формулі «усі однаково винні». Йдеться про інше: про моральну й аналітичну зрілість.

Тут дуже слушним є порівняння зі шотландцями та ірландцями в Британській імперії.

Сучасна історіографія давно відійшла від наївної схеми, в якій існує лише англійська метрополія й підлеглі периферії. Дослідники показують, що шотландці та ірландці, попри власний складний і нерівний зв’язок із Британською державою, були активними аґентами імперської експансії: в армії, адміністрації, торгівлі, колоніальному знанні. Їх давно описують як «ускладнених колонізаторів»: не повністю суверенних, не цілком рівних, але дуже реальних співтворців імперського порядку.

Російська імперія й СРСР працювали подібно. Вони не колонізували околиці самими лише «великоросами». Вони робили це завдяки мобілізації інших підлеглих народів, серед яких українці посідали особливе місце.

Проте аналогія зі шотландцями має межі. Після Акту Унії шотландці, попри всю нерівність цього союзу, залишалися шотландцями — політично підпорядкованими, але не розчиненими в категорії «малобританців» чи «північних англійців».

Натомість українців у Російській імперії принципово позбавляли такого статусу: вони мали бути не окремим народом, а «малоросійською» гілкою всеросійського цілого. Це різниця не другорядна, а засаднича.

Українці були масово присутні в колонізації Центральної Азії. Йшлося не лише про селянське переселення на нові землі, а й про адміністративне та господарське освоєння простору, який імперія хотіла дисциплінувати, переписати, зробити «керованим».

Дослідження імперських і радянських фронтирів давно показали, що колонізація тут ішла пліч-о-пліч із «модернізацією», кадастром, аграрною перебудовою, етнічною інженерією.

У пізньоімперський період чисельність російського й українського населення Центральної Азії різко зросла, а слов’янське переселення стало частиною самого механізму панування. Історикиня Кейт Браун, зокрема, переконливо писала про те, як просторове «впорядкування» степу було водночас і модерним, і колоніальним.

Так само і з Далеким Сходом. Українська публічна пам’ять любить згадувати Зелений Клин як екзотичний уламок українського світу. Але рідше говорить про те, що ця присутність була частиною імперського просування на схід.

Encyclopedia of Ukraine прямо вказує, що Амурщина і Примор’я стали однією з головних зон українського поселення в Азії, а Сибір і Далекий Схід були просторами, де українці були не лише селянами-переселенцями, а й помітними учасниками економічного, культурного та адміністративного життя.

Це важливо назвати своїми іменами: українці були серед тих, хто заселяв, обробляв, адміністрував і нормалізував імперський простір.

Але ще важливіше не впасти тут у протилежну пастку й не зобразити українців як суцільних добровільних колонізаторів. Бо імперія вивозила українців на схід і як засланців, солдатів, в’язнів, депортованих, дешеву робочу силу. Тобто той самий народ міг одночасно бути і матеріалом імперії, її інструментом чи аґентом.

Саме це робить український випадок історично цікавим і морально незручним. Як і у випадку шотландців чи ірландців, ми маємо справу не з простим поділом на панів і підданих, а з багаторівневою ієрархією, де пригноблені теж могли брати участь у пригніченні інших.

Не менш показовим є й південний напрям імперської колонізації — землі колишнього Кримського ханату включно з Північним Причорноморʼям. Коли Російська імперія анексувала Крим у 1783 році, це не була експансія на «порожню» територію. Це був простір із власним корінним населенням, соціальним ладом, мусульманськими та єврейськими громадами, власною історією державності.

Нові дослідження прямо наголошують, що після анексії імперія розпочала колонізацію Криму слов’янськими поселенцями коштом місцевих, передусім кримськотатарських, спільнот. Інакше кажучи, йшлося не про «освоєння», а про заміщення одних людей іншими, одну пам’ять — іншою, один політичний простір — імперським.

Ця логіка повторилася в ще брутальнішій формі після депортації кримських татар 1944 року. Після насильницького вигнання корінного населення радянська влада заохочувала заселення Криму росіянами й українцями, фактично перетворюючи півострів на простір післяетнічного й післякорінного перекроювання.

Усна історія містить різноманітні свідчення про даний період: деякі мешканці Чернігівської і Житомирської областей відмовлялися від пропозицій переселення до Криму у повоєнні роки, а деякі охоче переїжджали.

Саме тому історія Криму особливо незручна для української пам’яті: вона змушує визнати, що українці могли бути не лише жертвами імперії, а й учасниками колонізації території, з якої перед тим було усунуто її корінний народ. Про цю незручну спадщину тонко пише Оля Геркулес у мемуарах Strong Roots (2024): для більшості радянських українців Крим асоціювався насамперед із відпочинком, але спроба зрозуміти історію України та досвід її різних співгромадян неминуче приводить і до історії колонізації.

Найбільш болючий приклад — повоєнна Західна Україна. Після 1944 року сюди прийшла не абстрактна «Москва», а цілком конкретні люди: партійні кадри, вчителі, міліціонери, чиновники, працівники культури, спеціалісти, багато з яких походили з Радянської України.

Вони прибували не як нейтральні адміністратори, а як носії певної політичної норми, ієрархії, стилю влади. Вони везли з собою не просто радянські установи, а цілу шкалу оцінок: хто «відсталий», хто «націоналіст», хто «підозрілий», кого треба перевиховати, кого інтегрувати, а кого зламати.

Радянізація західних областей була не технічним приєднанням, а конфліктним процесом перебудови суспільства через насильство, лояльність і кадрову колонізацію.

Саме тут починається проблема, про яку українська гуманітаристика ще говорить поки що надто тихо. Частина сучасних українських істориків досі не проговорює власну позиційність. Особливо тоді, коли йдеться про радянську спадщину, міжрегіональні ієрархії чи досвід Західної України після Другої світової війни.

Ми вже навчилися розпізнавати російську імперську оптику. Але значно гірше розпізнаємо ситуації, в яких український дослідник сам залишається продуктом колоніальної соціалізації.

Скажімо, нащадки радянського переселення, бенефіціари кар’єрного просування в імперських структурах, які виросли в середовищі, де колонізація ніколи не називалася колонізацією, можуть продовжувати мислити імперськими штампами.

Це не особиста провина. Це епістемічна проблема. І поки вона не названа, деколонізація залишається неповною.

Якщо за радянських часів гуманітарне знання часто прямо вбудовувалося в механізми державної ідеології, то сьогодні імперські інерції можуть зберігатися в більш витонченій формі: у звичках недооцінювати український досвід, трактувати його як вторинний або оцінювати українську історіографію з наперед заданої ієрархічної позиції.

Але проблема не лише в імперському минулому як такому, а й у способах його осмислення. Імперські ієрархії переживають імперії не тільки в політичних інституціях, а й у знанні: у мовних звичках, у прихованих ієрархіях авторитету, у схильності трактувати український досвід як вторинний або похідний. Саме тому деколонізація лишається неповною, якщо вона не включає рефлексії над позицією самого дослідника. Без цієї уважності вона ризикує перетворитися на ритуал правильної лексики, який не ставить головного питання: хто саме говорить, з якої позиції говорить і чого у власній залученості досі не бачить. Справжня деколонізація вимірюється не тим, наскільки переконливо відтворюється страждання чи боротьба, а тим, наскільки чесно показується різноманіття.

Українці були колонізованими — це безперечно. Але українці були й поселенцями на чужому фронтирі, й адміністраторами імперського порядку, й виконавцями радянського перетворення «проблемних» територій. Проте ця участь не була симетричною до ролі росіян в Україні: росіяни значно частіше діяли тут як представники імперського центру і провідники колоніального порядку.

Частина цієї імперської самоусвідомленості виявилася довговічнішою за саму імперію. Визнати це — не означає розмити різницю між імперським центром і підлеглою периферією. Це означає лише одне: поставитися до української історії з тією мірою серйозності, якої вона вимагає.

Така рефлексія також дала би змогу краще побачити упередження, які й досі визначають позиції частини політиків і науковців: їхню нездатність мислити Україну поза імперським наративом, схильність відтворювати його в сучасних політичних та академічних союзах із російськими партнерами і, зрештою, небажання повноцінно бачити Україну як окрему, самостійну державу з власною історією.

У воєнний час така розмова може здаватися ризикованою, бо будь-яка самокритика легко читається як послаблення власної позиції. Але насправді йдеться про протилежне. Нація, яка бачить себе лише жертвою, краще мобілізується, але гірше розуміє механізми імперії. Нація, яка здатна побачити і власну історичну вплетеність в імперські ієрархії, отримує не менше, а більше, глибше розуміння того, як імперія працює, як вона вербує, як нормалізує насильство, як переживає власний формальний крах. Саме така оптика потрібна Україні не після війни, а вже тепер: не для самопослаблення, а для зрілішого опору і для того, щоб перемога не обернулася відтворенням старих колоніальних звичок у новій формі.