Foreign Affairs: війну в Ірані США програють Росії та Китаю

Війна США та Ізраїлю проти Ірану перетворюється на стратегічний виграш для Росії та Китаю, попереджають двоє американських аналітиків. Вашингтон, на їхню думку, сповзає у близькосхідну трясовину, на яку Москва й Пекін чекали роками.

Як передає "Хвиля", ця теза звучить у колонці для Foreign Affairs. Автори - Джон Б. Алтерман, який обіймає кафедру імені Збігнєва Бжезінського в Центрі стратегічних і міжнародних досліджень (CSIS), та Алі Ваез, директор Іранського проєкту в International Crisis Group. Росія й Китай, стверджують вони, бачать у конфлікті шанс підірвати американську міць, зібрати розвіддані про військові системи США та розхитати очолюваний Вашингтоном порядок - і поки що їм це вдається.

Війна в Україні, пишуть Алтерман і Ваез, - це шаблон, який Москва й Пекін тепер хочуть застосувати до США у зворотному напрямку. Підтримка Києва, на їхню думку, сковала російського супротивника, висмоктує з Кремля десятки мільярдів доларів щороку і замкнула Росію у функціональний глухий кут, що оголює межі її армії. Тепер Москва й Пекін хочуть такої ж долі для США у Перській затоці.

Автори наводять фразу глави МЗС Індії С. Джайшанкара, яка, за їхньою оцінкою, точно описує ситуацію: "Двадцять років Китай перемагав, не воюючи [на Близькому Сході], а США воювали, не перемагаючи".

Росія, пишуть Алтерман і Ваез, вже отримала конкретні дивіденди. Адміністрація Трампа послабила санкції проти російської нафти, щоб стримати ціни, - і це стало для Москви економічним подарунком. Іранський дрон "Шахед", зазначають автори, виявився стійким проти американських систем ППО завдяки російському досвіду з поля бою, а американські та європейські чиновники кажуть, що Москва вже ділиться з Тегераном подальшими конструктивними доопрацюваннями. Образ всемогутньої американської армії, стверджують автори, отримав серйозного удару.

Та головний приз для Москви, у їхньому прочитанні, політичний. Європейські застереження щодо війни - декілька держав прямо назвали її незаконною - у поєднанні з погрозою Трампа від 7 квітня, що "сьогодні вночі загине ціла цивілізація", залишили, за словами авторів, невигойний шрам на трансатлантичному союзі. Європа ще може об'єднатися проти Росії, пишуть вони, але її зв'язок з Вашингтоном уже ніколи не буде таким тісним, як раніше.

Виграші Китаю, за оцінкою авторів, мають радше дипломатичний, ніж економічний характер. Пекін давно готувався до турбулентності у Перській затоці - накопичував нафтові резерви, електрифікував економіку, нарощував виробництво нафтохімії з вугілля. У нинішній кризі Китай виставляє себе розсудливим посередником миру - він навіть підштовхнув свого близького партнера Пакистан до посередництва у тимчасовому припиненні вогню між Іраном і США. Паралельно Пекін постачає Ірану хімічні компоненти для балістичних ракет твердого палива й, зауважують автори, може перейти до передачі Тегерану сучасних радарних систем та надзвукових протикорабельних крилатих ракет. Посил союзникам США, пишуть вони, полягає в тому, що Китай - надійний партнер, а Вашингтон поводиться як "непередбачуваний гегемон".

Глибша шкода, стверджують Алтерман і Ваез, - це удар по правилах міжнародного порядку, які довгий час легітимізували американські альянси. Якщо Вашингтон лишає за собою право починати війни за вибором без справжніх доказів неминучої загрози, пишуть автори, то він не може переконливо заперечувати ні проти російської агресії в Україні, ні проти наступальних кроків Китаю у Східнокитайському та Південнокитайському морях. Коаліції на кшталт 41-ї країни, яку Джордж Буш-старший зібрав, щоб витіснити Ірак з Кувейту у 1991 році, або 85-країнної антиісламістської коаліції, запущеної за Обами у 2014 році, стають неможливими, коли принцип, що їх легітимізував, викинуто за борт.

Оптимальний результат для Москви й Пекіна, стверджують автори, - це ні повномасштабна війна, що знищує Іран, ні явний тріумф США. І той, і інший варіант зашкодив би їхнім інтересам у регіоні. Натомість вони хочуть тліючого конфлікту низької інтенсивності, який висмоктує американські ресурси, тривожить світ і оголює межі американської сили. Сам Тегеран, додають автори, теж може віддати перевагу циклічній напрузі й затяжним переговорам, які дозволяють вибивати з США економічні поступки.

Алтерман і Ваез закликають до середнього шляху - ні максималістської війни, ні наївного відступу, а прагматичної рівноваги. Вони пропонують створити консорціум зі збагачення урану під керівництвом США на одному з іранських островів у Перській затоці: це дало б Ірану можливість зберегти обличчя, утримавши ядерний потенціал, але без можливості його озброїти. Паралельно - договір про ненапад із Тегераном. Вашингтон, додають автори, має також відновити зв'язки з європейськими союзниками та партнерами по Затоці й знизити градус риторики, що відштовхує ту саму коаліцію, без якої США не обійдуться.

Тест американської державності, завершують автори, полягає не в тому, скільки цілей США можуть знищити. А в тому, чи здатний Вашингтон домогтися такого результату, за якого Іран повертається до світової економіки, держави регіону відчувають менший тиск дрейфувати до Пекіна, а Москва не отримує чергового геополітичного подарунка. "Розсудливість не мусить бути пасивністю, - пишуть вони. - Вона може бути силою, застосованою з наміром".