Світ без арбітра і війна за новий баланс: Україна як фронтир нової геополітичної епохи

Четвертий рік війни відкриває перед нами нову глобальну політичну ситуацію, в якій Україна вписана в контекст загальносвітових тектонічних і парадигмальних зрушень світоустрою і, по суті, перебуває в самому його центрі.

Ідеться про послідовну зміну типів соціального договору, які забезпечували хиткий повоєнний баланс після 1945 року. Спочатку це була Ялтинсько-Потсдамська система міжнародних відносин, у межах якої біполярний світ забезпечував відносно стабільне співіснування двох конфронтаційних за своєю природою полюсів.

"Холодна війна", що лише зрідка переривалася проксі-конфліктами між двома імперіями, США і СРСР, на території країн третього світу, була тією ціною, яку світ платив за поділ на зрозумілі зони впливу з відносно ясними правилами. Тобто це протистояння було водночас і системоутворювальним: решта держав так чи інакше примикали до одного з двох таборів.

Розпад Радянського Союзу автоматично привів до наступної моделі — моделі однополярного світу, яку можна умовно назвати Pax Americana. Відразу обмовлюся, що подібне позначення зазвичай застосовують до ролі США після Другої світової війни, проте точніше було б використовувати цей термін стосовно періоду приблизно з 1991 по 2025 рік.

Світ Pax Americana став підґрунтям економічного і культурного домінування західної цивілізації, яка пропонувала ліберальну демократію як фінальну форму соціальної організації. Саме в цьому контексті виник феномен Фукуями, який припустив, що людство рухається до затишної лагуни глобалізму, і назвав цей процес "кінцем історії".

Треба сказати, що з початком російсько-української війни футурологічні здібності Фукуями опинилися під великим питанням. Тому, коли в перший рік війни він передрік Україні дуже швидку перемогу, це виглядало радше тривожним знаком.

Цікаво, що найпослідовнішими критиками західного світоустрою як світу Pax Americana були західноєвропейські інтелектуали, існування яких багато в чому забезпечувалося й оплачувалося саме цією системою міжнародних відносин. Pax Americana піддавався критиці з лівих, марксистських позицій, тим паче, що значна частина західного університетського середовища була натхненна постмарксистською ідеологією. Особливо популярною вона була серед французьких інтелектуалів, а згодом цей вплив поширився і на ширше західне академічне коло.

Слід зазначити, що світ Pax Americana в межах неомарксистської парадигми позначався як невиправдано капіталістичний та імперіалістичний за своєю суттю. Однак це загравання з лівою ідеологією призвело до відсутності розуміння в західних інтелектуалів простого факту: існування однієї глобальної імперії, подібно до колись Pax Romana, є альтернативою його розпаду на імперії, що воюють.

Ба більше, з початком війни в Україні безліч лівих мислителів і прихильників цієї концепції зайняли ганебну позицію, розглядаючи війну як проксі-війну Америки з Росією і, відповідно, виправдовуючи Росію або симпатизуючи їй. Багато західних мислителів, зокрема досить великого калібру, стали виправдовувати російську агресію лише тому, що Росія, на їхню думку, протистоїть руйнівному впливу капіталістичної системи, уособленням якої виступають США.

Важливо Війна на Близькому Сході, Китай і нова геополітична напруга: як змінюється баланс сил у світі

У цьому сенсі вони так само відмовляли Україні в суб'єктності, як це нерідко робила і російська пропаганда. Зрозуміло, не можна повністю виключати погляд на російсько-український військовий конфлікт як на протистояння між Росією і Заходом або вважати Росію проксі-державою, руками якої Китай бореться зі США. Однак модель, у якій малі держави виявляються лише пішаками в руках більших, сама собою має конспірологічний, а отже, антиінтелектуальний характер.

Що ж стосується лівого дискурсу, то, по суті, один тільки Жижек залишився тримати удар і зайняв протилежну позицію. Як найбільш помітний мислитель лівого табору, він, безумовно, привертав до себе особливу увагу. У певному сенсі Жижек віддувався за всіх, зайнявши позицію, в межах якої він критикував Росію, підтримував Україну, безумовно засуджував російську агресію і виступав проти закликів до пацифізму. Він говорив про те, що подібні заклики, по суті, означають потурання Росії і здачу України, а відсутність підтримки України — це саме те, чого і домагається агресор.

У результаті він сам став об'єктом критики з боку власного табору. Цікаво, що і частина української блогосфери, яка не вирізняється ні особливою освіченістю, ні необхідною кваліфікацією, ні навіть готовністю провести найповерхневіший фактчекінг, приписала Жижека до прихильників Росії або принаймні до числа тих, хто закликав шукати в діях Росії, в її агресії якесь раціональне зерно. Тут можна згадати про Джордана Пітерсона, з яким Жижек раніше вступив у прямі дебати, що стали однією з головних філософських подій останнього десятиліття.

Це, загалом, досить цікавий, хоча й сумний момент, оскільки в такий спосіб формується громадська думка, яка, по суті, відкидає впливового потенційного союзника. Але ж слово Жижека, незважаючи на те, що його нерідко називають постфілософом, як і раніше, має вагу: він, безумовно, залишається одним із найвідоміших і найвпливовіших західних гуманітарних інтелектуалів.

Але, повертаючись до світоустрою, слід сказати, що після того, як Америка з приходом Трампа взяла курс на ізоляціонізм, причому на ізоляціонізм консервативного типу, мрія лівих у певному сенсі здійснилася. Америка перестала диктувати правила решті світу або принаймні поступово перестає це робити. Таким способом світ увійшов у новий історичний період.

Цей тип світового устрою можна охарактеризувати як повернення до імперіалістичної фази існування великих центрів сили, що ведуть між собою загарбницькі війни за ресурси. Ідеологічний компонент, якщо й проявляється, то слугує лише ширмою для силового протистояння.

Так, незважаючи на те, що Росія намагається наділити свою військову агресію оболонкою нібито ціннісно-ідеологічного протистояння із Заходом, цілком очевидно, що вона слідує старій, класичній для Російської імперії, в будь-якій її формі, моделі існування буферних держав по своєму периметру. Для Російської імперії такою державою була Україна, а для Радянського Союзу цю роль відігравали країни Варшавського договору.

Цей новий тип світового устрою багато в чому нагадує гоббсівську війну всіх проти всіх. По суті, він являє собою простір, у якому ще не склався новий глобальний суспільний договір і де центри сили наново ділять простір між собою, доки не буде вибудувано якусь рівноважну модель, здатну забезпечити черговий, нехай і короткий, період миру. У тому, що період виявиться недовгим, на жаль, сумніватися не доводиться. Уся світова історія показує, що такі періоди нестабільні, обмежені в часі і, як правило, не охоплюють всю планету, а стосуються лише окремих регіонів. Так, хоча існування Pax Americana і було золотою ерою для Заходу, це анітрохи не заважало Африці занурюватися в жахливі геноцидні війни тупикового характеру.

Яке місце в цій конструкції може посісти Україна? Безумовно, вона є частиною західноєвропейського силового блоку. Це видно з тих зусиль і з тієї готовності надавати допомогу, які сьогодні демонструють європейські країни, що остаточно усвідомили, що власну безпеку їм доведеться брати у свої руки.

У цій моделі Україна стає чинником, що дає змогу Європі спокійно переозброюватися і готуватися до можливої війни з будь-яким потенційним противником. Саме тому допомогу Україні й надають — не з особливого людинолюбства і не з абстрактного прагнення до благодійності. Однак і цю логіку ми можемо обернути на свою користь, оскільки така модель відносин відповідає і нашим інтересам, допомагаючи протистояти агресору.

Зрештою, за підсумками завершення війни між Росією та Україною має відбутися остаточне приєднання України до західноєвропейського силового блоку. Це також може відкрити можливість для членства в європейських політико-економічних структурах, як-от ЄС.

Нині ж Україна виявилася тією точкою біфуркації, після якої світ, подолавши виток гегелівської спіралі історичного розвитку, знову опинився в дивовижному стані імперіалістичного протистояння в дусі XIX століття. Утім, не вперше — не випадково історик, викладач Єльського університету Тімоті Снайдер, який спеціалізується на історії України, назвав свою книжку "Криваві землі". Він же — носій оптимістичного погляду на майбутнє нашої країни всередині європейського порядку. Однак характер цього порядку на довгі роки напевно матиме мілітаристський характер.

Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися з позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.

Важливо Недовговічна удача Кремля: чому війна в Ірані не принесе для Путіна докорінного перелому в Україні