Уотлінг із RUSI пояснив парадокс війни США та Ірану - чому Тегеран має козирі

Сполучені Штати, попри величезну військову перевагу над Іраном, опинилися в ситуації, де не можуть досягти своїх цілей силовими методами. Тегеран зберігає серйозний важіль впливу через контроль над Ормузькою протокою - і це різко обмежує опції Вашингтона.

Як передає "Хвиля", про це в інтерв'ю подкасту Decoding Geopolitics розповів старший науковий співробітник британського аналітичного центру RUSI Джек Уотлінг.

За його словами, сценарій закриття Ормузької протоки - один із найдетальніше відпрацьованих військовими сценаріїв за останні десятиліття. Через цю протоку щодня проходить близько 20% світової нафти, значна частина добрив, природного газу та очищеного палива. "Якщо вони можуть це зробити, то тримають у заручниках всю світову економіку", - пояснив аналітик.

Ключовий момент полягає в тому, що Корпусу вартових ісламської революції не потрібно знищувати всі судна. Достатньо погрожувати такій кількості кораблів, щоб страхові ринки та власники суден сприймали ризик серйозно і не хотіли наражати свої судна на небезпеку. Саме це створює реальний важіль впливу.

США, за словами Уотлінга, можуть знизити здатність Ірану атакувати судноплавство - наносячи удари по пускових майданчиках, можливо, захопивши деякі острови в протоці. Військово-морський флот може супроводжувати конвої цивільних суден. Але це коштує дорого, а як тільки активність припиняється - загроза негайно повертається.

"США не намагаються безпосередньо відкрити протоку. Натомість вони діють опосередковано, кажучи іранцям: ми завдамо вам стільки шкоди в інших сферах, що ви маєте капітулювати", - зазначив Уотлінг. Проблема в тому, що Іран хоче відновити стримування - довести, що при атаці на нього він може нав'язати супротивнику такі витрати. Саме це для Тегерана і є гарантією того, що його не атакуватимуть знову. Сторони опинилися в глухому куті, а США знаходять межі своєї могутності.

Аналітик звернув увагу на довгострокові наслідки. Шкода, завдана нафтопереробці та видобутку в Перській затоці, починає ставати незворотною - після завершення кризи інфраструктура не запрацює одразу, бо самі свердловини зазнають ушкоджень, а потужності з видобутку падають. Бізнес у всьому світі бачить не миттєву кризу, а тривалий період нестабільності, тож вкладає ресурси в альтернативи. Це матиме довгострокові наслідки для важелів впливу країн Перської затоки.

Ще одне негативне для Тегерана наслідок - атаки практично на всіх регіональних сусідів. "Якщо ви ОАЕ чи Катар і бачите, як вашій критичній національній інфраструктурі завдається постійна шкода і руйнується економічна модель, що підтримувала туризм, то у вас серйозна проблема з Іраном", - підкреслив експерт. Це створило в сусідів глибоку ворожість, яку Тегерану буде складно подолати.

За оцінкою Уотлінга, ситуація з Іраном - частина ширшої проблеми. Західні уряди втратили інстинкт виживання, необхідний для конкуренції великих держав. Він провів аналогію з батутом: бути на батуті з групою дорослих - це зовсім інший досвід, ніж із групою дітей, бо кожен дорослий важкий, тож коли хтось рухається, всі це відчувають. У світі, де кілька великих держав можуть змінити динаміку за бажанням, шок гарантований - просто його форму важко передбачити.

У такому середовищі рішення треба ухвалювати рано і мати чіткі цілі. "Якщо я знаю, куди намагаюся дістатися, і вітер змінюється, я можу прийняти розумне рішення про напрям. Якщо я не знаю, куди йду - зміна погоди повністю змінює моє місцезнаходження", - провів він аналогію з мореплавством. Без постійних цілей держава стає пасивним отримувачем результатів подій, а не тим, хто їх формує.

Схожа динаміка, на думку Уотлінга, розгортається навколо Тайваню. Коли США брали на себе зобов'язання захищати острів, китайський флот був слабким, і це коштувало мало. Сьогодні китайський флот за чисельністю вже більший за американський, а в Тайванській протоці - близькій до материкового Китаю - переваги Пекіна множаться. Це конфлікт ядерних держав рівного рівня, і ризик у тому, що він закінчиться дуже погано для всіх.