Чому російські "гарантії безпеки" – політичний евфемізм

Нещодавня заява очільника російського МЗС Сергєя Лаврова про те, що "ніхто в Євросоюзі ні слова не сказав про гарантії безпеки Росії, без чого конфлікт не подолати", віддображає реальну позицію Москви щодо її затяжної кривавої війни в Україні. 

По суті – це політична декларація небажання Російської Федерації визнати Україну рівноправним суб’єктом міжнародного права, що  залишається одним із ключових і найскладніших бар’єрів на шляху до досягнення будь-якого реального і стабільного миру в Європі та світі.

Росія тому й напала на Україну в 2014 році, бо вважала міжнародне визнання її незалежного статусу прикрим непорозумінням, яке можна легко, раз і назавжди, "виправити" силовими методами. Тепер в Кремлі, на п’ятому році Великої війни, шукають інших підходів легітимізації свого невизнання. Для чого  висуваючи будь-які неприйнятні вимоги, та постійно намагаючись нав’язати колективному Заходу своє викривлене бачення, як єдино можливий варіант.

Адже за "логікою" цього самого Лаврова, надання "гарантій безпеки Росії" не що інше, як припинення існування незалежної від Москви Української держави. І така стратегія Кремля  базується на концепції "обмеженого суверенітету". Стає очевидним, що російські "гарантії безпеки" – політичний евфемізм для встановлення повного геополітичного контролю над Україною та перетворення України на "буферну зону".

Оскільки для Москви безпека полягає не у відсутності загрози нападу, а у відсутності суб’єктності сусідів і неспроможності їх ухвалювати самостійні рішення. 

В баченні Путіна Україна має стати територією без права на власну зовнішню політику, армію чи союзи. І в  ідеалі для злочинного російського режиму "безпечною" Україною є така Україна, якої не існує як незалежного суб’єкта на політичній мапі  світу.

Читайте також: Європейське НАТО. Україна мусить стати ініціатором створення Альянсу європейської безпекової ініціативи

Це можна визначити не лише, як наслідок окремих рішень або внутрішньополітичних амбіцій Кремля, а скоріше, як  системний прояв гібридної зовнішньої політики, що ґрунтується на історичних міфологіях, імперських уявленнях про сфери впливу та відмові визнавати сучасну міжнародно-правову реальність. Що наочно ілюструє наскільки психологічні, культурні та політичні глибокі імперські комплекси можуть формувати зовнішню політику Російської Федерації  у XXI столітті.

Оскільки, з історичного погляду Росія традиційно позиціювала себе не просто як держава серед рівних інших, а як центр окремої цивілізаційної моделі, котра нібито має право на контроль над політичними процесами у сусідніх країнах.

Це проявлялося у політиці "братання  народів" ще у радянський період, яка за красивими гаслами приховувала системний контроль та тотальну насильницьку русифікацію. А в пострадянській епосі трансформувалося в ідею "русского міра", що нібито обґрунтовує втручання у внутрішні справи суверенних держав, які Москва вважає історично або культурно "своїми".

У випадку України це набуло критичного значення після 2014 року, коли окупація Криму і вторгнення московських незаконних угрупувань на Донбас показали, що Росія не готова визнавати територіальну цілісність України в межах її міжнародно визнаних кордонів та правову суб’єктність української держави.

Тому заява Сергєя Лаврова щодо ролі Євросоюзу в майбутньому переговорному процесі та питання гарантій безпеки є класичним прикладом російської дипломатичної риторики, спрямованої на заперечення суб’єктності України та дискредитацію західних інституцій.

Адже ми бачимо спробу Москви нав’язати власну ієрархію безпекового порядку, де "гарантії для Росії" виступають не як інструмент стабільності, а як вимога визнати право агресора на вето щодо суверенного вибору сусідніх держав.

І тут необхідно відзначити, що визнання факту існування незалежної України, яка приймає власні політичні рішення та формує суверенну зовнішню політику, для Кремля означає необхідність перегляду власної стратегічної концепції, чого  він явно робити не збирається.

Наразі цей підхід має декілька наслідків для міжнародної спільноти. Він ускладнює будь-які переговори щодо миру, оскільки переговорний процес передбачає взаємне визнання сторін як рівноправних учасників. Проте, якщо одна зі сторін системно заперечує таку рівність, будь-які домовленості залишаються потенційно нестійкими, а їхнє виконання  опиняється  під загрозою.

Небажання режиму Путіна визнавати Україну рівноправним суб’єктом міждержавних відносин створює довгострокову загрозу для всієї системи міжнародної безпеки. Відсутність такого визнання підриває основи суверенітету та територіальної цілісності як універсальних принципів, що є ключовими для Статуту ООН і міжнародного права в цілому.

Читайте також: Трамп хоче вирвати Путіну перемогу з пащі поразки в Україні

Ще одним важливим чинником виявилася внутрішньополітична ситуація всередині самої Російської Федерації. Кремль демонструє, що його зовнішньополітичні дії повністю підпорядковані логіці зміцнення путінського режиму. Де легітимізація влади через залякування зовнішнім ворогом та створення образу захисника "русского міра" служать засобом мобілізації суспільства.

Визнання України як рівноправного суб’єкта міжнародного права поставило б під сумнів саму концепцію внутрішньої легітимації путінського режиму, що Москва не може собі дозволити.

Тому в основі сучасної стратегії Кремля лежить невизнання української суб’єктності та спроби повністю повернути Україну в зону свого геополітичного впливу. Що тісно переплетено з відтворенням чинної вертикалі влади та збереженням внутрішнього соціального контролю над суспільством.

А це означає, що будь-які стратегії врегулювання конфлікту Росії з Україною повинні враховувати не тільки військовий або дипломатичний вимір, а й глибокі культурно-психологічні фактори. Реальні переговори про мир неможливі без зміни фундаментального підходу Москви до статусу України. А вона до цього абсолютно не готова і не збирається змінювати свою позицію.

Доки Російська Федерація сприймає українську державність як "тимчасове явище", а Україну як частину своєї законної сфери впливу, всі угоди залишатимуться формальними й ризикують бути порушеними. Це вимагає від міжнародних акторів гнучкої стратегії: поєднання стримування та дипломатичного тиску, підкріпленого міжнародними санкційними механізмами, одночасно з  активним просуванням легітимності української державності на всіх міжнародних майданчиках.

Те, що Росія ігнорує рівноправну суб’єктність України, доводить: норми міжнародного права залишаються головним інструментом безпеки для держав, які протистоять потужнішим агресорам. Адже відмова Російської Федерації визнавати суверенітет України не лише створює загрозу миру, а й активує глобальні механізми правового реагування, що мають стримувальний ефект, хоч і не завжди миттєво помітний.

Можна сказати, що небажання Російської Федерації визнавати Україну рівноправним суб’єктом міжнародного права є багатошаровою проблемою, яка поєднує історичні міфи, імперські амбіції, спробу викрадення ідентичності українців, нав’язування ідеологічної концепції про "один народ", внутрішньополітичну легітимізацію та сучасну систему міжнародних відносин.

Це явище пропагування сумнівної "російської величі" формує фундаментальний бар’єр для будь-якого реального миру і підкреслює, що мир лише через військові або дипломатичні угоди у сучасному світі неможливий. Він  потребує визнання правової та політичної рівності всіх учасників. А у глобальному контексті це є сигналом для міжнародного співтовариства про необхідність поєднувати право, стратегію та політичну волю у боротьбі за стабільний і справедливий світовий порядок.

Читайте також: Путін не перемагає. Захід мусить визнати, що війна Росії в Україні – це і його війна

Наразі можна стверджувати, що феномен агресивного просування концепту "російської величі" є не просто елементом ідеологічного супроводу війни, він стає фундаментальним викликом для сучасної архітектури міжнародної безпеки. Оскільки ця ідеологічна система за своєю суттю заперечує Вестфальський принцип суверенної рівності держав, замінюючи його неоімперською ієрархією, де право на повноцінну суб’єктність визнається лише за обмеженим колом "великих держав".

Відтак, будь-яка спроба врегулювання конфлікту виключно через інструменти класичної дипломатії або тимчасові військові компроміси від початку приречена на стратегічну поразку, оскільки вона не усуває коріння агресії – переконаність загарбника Московії у власному винятковому праві визначати долю України.

Справжній і тривалий мир у глобальному вимірі можливий лише за умови повної відмови Москви від своєї імперської міфології та повернення до принципу правової рівності всіх учасників міжнародних відносин. На що ні диктатор Путін, ні його злочинна кремлівська камарилья ніколи добровільно не підуть.

Для світової спільноти це означає необхідність переходу від політики невдалого "стримування" реваншистського утворення – Росії,  до стратегії активного захисту міжнародного права, де юридична відповідальність за порушення суверенітету, економічний тиск та політична воля до ізоляції агресора діють як єдиний механізм.

Без фундаментального перегляду політичного та стратегічного підходу до Російської Федерації архітектура міжнародної безпеки залишатиметься крихкою. Оскільки будь-яка стратегія, заснована на ілюзії "повернення до нормальності" тоталітарного режиму Путіна, лише створює паузу перед наступною фазою агресії.

Стабільності світової системи безпеки можливо досягнути лише тоді, коли Росія буде позбавлена статусу "потенційного  партнера" і переведена в категорію довготривалої системної загрози, що потребує не діалогу, а технологічної та військової переваги.

Лише через утвердження верховенства права над правом сили та через безкомпромісне визнання суб’єктності кожної нації можна закласти фундамент для стабільного і справедливого світового порядку, здатного в майбутньому протистояти рецидивам тоталітарного експансіонізму.

Джерело

Про автора. Віктор Каспрук, журналіст

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.