Коли ми лаємося в інтернеті — ми просто мавпи, які кидаються лайном

Я днями коментував черговий футбол, це моє хобі. Трансляція була в ютубі. Зазвичай я спілкуюся з глядачами, які коментують матч онлайн у чаті, відповідаю на хороше й стараюся ігнорувати погане. Проте цього разу все ж не стримався, бо надто багато було дурні й дурнів, матюків, сварок, зловтіхи й усього такого, до чого ми вже звикли в соцмережах. Потім я їхав додому й думав: от чому люди, сховавшись за нібито анонімними ніками, але отримавши невеличку свободу самовираження в онлайн-чаті, поводяться, як дикуни або, пробачте, розумово відсталі?

А потім я зайшов у фейсбук і першим же дописом мені трапилися роздуми журналістки Тетяни Трощинської про це ж саме. Вона написала: «Жанр коментарів у ютубі мають досліджувати приматологи». І згадала при цьому праці Франса де Валя. А я ж читав його книжку про мавп — й одразу пригадав, про що вона. Усе стало настільки ясно, що я прям загорівся думкою пояснити й поділитися.

Отже, робота називається «Політика у шимпанзе. Влада і секс у приматів». Автор провів роки за спостереженням за колонією мавп у вольєрах зоопарку Арнема в Нідерландах — за їхніми ієрархічними стосунками, батьківством і вихованням, владою та переворотами, боротьбою за їжу, простір і самиць. У розділі, де описуються спроби молодших мавп на ім’я Лейт і Ніккі відібрати владу у домінантного альфа-самця Йоруна, а також перемогти один одного, є така сцена:

«Напруження між двома самцями ставало найбільш очевидним, коли вони обоє демонстрували себе один перед одним. І Лейт, і Ніккі докладали всіх зусиль, щоб не виказати жодної ознаки невпевненості у присутності один одного: Лейт за звичкою тупав ногами по землі, а Ніккі ухав і жбурляв каміння, точно вивіряючи ціль».

Оце ухання і жбурляння каміння — це ж і є наші коментарі в ютубі та в інших соцмережах, коли ми думаємо, що нас не бачать чи не розпізнають. І викликані вони банальним відчуттям страху, конкуренції та бажанням здатися більшими й кращими, ніж ми є. Під час «демонстрацій залякування» самці й в інших місцях книги часто хапали каміння чи палиці та жбурляли їх навколо себе, щоб просто здаватися небезпечнішими та показати статус.

Але чому трапляються настільки безбожно свинські коментарі, прямі образи, погрози тощо? Чому, грубо кажучи, ми в коментарях кидаємося не лише палками чи піском, а й лайном, як мавпи? Де Валь і це описував, щоправда, не в цій книзі, а в окремих роботах і виступах у медіа. А ще гарне пояснення міститься у спостереженнях дослідниці Джейн Гудолл. Вона понад 60 років присвятила шимпанзе в нацпарку Танзанії, віднайшла в них складні емоції, соціальну структуру та використання знарядь праці.

Тож кидання лайном зазвичай не спостерігається у вільних шимпанзе в дикій природі. Вони мають удосталь каміння або гілок, коли хочуть висловити своє роздратування. А от у неволі сторонніх предметів зазвичай не буває достатньо, й місця там мало, тож шимпанзе, які відчувають розчарування або тривогу, натомість вирішують викидати єдине, чого мають вдосталь — власні фекалії.

Легкість доступу — не єдина причина, чому шимпанзе так роблять. Коли тваринка перебуває в неволі, кидання лайна, погодьтеся, точно викличе реакцію — або у працівників зоопарку, або у гостей. Шимпанзе почнуть асоціювати цю свою дію з відповіддю: здивуванням або переляком. Тобто якраз із досягненням власної цілі: звернути на себе увагу, здатися страшним і змусити злякатися й поспішно відійти. «Таким чином, кидаючи свої фекалії, шимпанзе усвідомлюють, що можуть певною мірою контролювати поведінку інших», — йдеться у статті про це спостереження.

На цьому можна було б і закінчувати мій екскурс в еволюційну психологію, зазначивши лише, що як істоти усвідомлені й розумні ми існуємо десятки тисяч років, а як примати — сотні тисяч і мільйони, тож наші звірині інстинкти часто перемагають і зараз, прориваючись і в таких негативних коментарях у соцмережах. Можна було б стиснути плечима, прочитавши таке, й подумати: «Ну, що ти з тієї мавпи візьмеш».

Проте, як часто буває в науці, все не так просто, як здається. Бо у дослідженні 2012 року, опублікованому у Philosophical Transactions of the Royal Society, дослідники з Університету Еморі виявили, що шимпанзе, які добре цілилися під час кидання предметів (ну і лайна так само, чого правди ховати), мали більш розвинену моторну кору, де координуються фізичні дії. У них також була краща комунікація між корою та аналогією людською зони Брока, частиною лобової кори, яка допомагає обробляти мову в людей. Їхні ліві півкулі мозку, які контролюють поведінку праворуких, продемонстрували більший розвиток. Шимпанзе з кращими навичками в метанні, як правило, були і кращими комунікаторами у своїх соціальних групах.

То що, це означає (якщо продовжувати наш антропоморфний підхід), що ті люди, хто так поводиться в соцмережах, є розумнішими й кращими комунікаторами, ніж інші люди? Звісно, ні. І саме тут доречно буде нагадати, що наприкінці вищезгаданої книги Де Валь постулює застереження, що не можна механічно переносити звички й поведінку приматів на людей. Хоча ми біологічно теж належимо до приматів, проте люди — інший вид. І в нас є набагато більш розвинена свідомість, ніж у піддослідних шимпанзе. Простіше кажучи, ми можемо думати про свою поведінку, коригувати її, планувати, краще розуміти емоції, змінюватися, не реагувати на свої звірині інстинкти без потреби й загалом жити набагато більш мирно та спокійно, ніж мавпи у закритому вольєрі Арнемського зоопарку чи в диких джунглях Танзанії.

Інакшими словами, і мавпи, й люди — звірі, проте в останніх є можливість обирати, чи бути звірями далі, а чи еволюціонувати від інстинкту кидатися какавельками в межах конкретної ситуації. І тоді все стає на свої місця: всі ми хочемо здатися кращими чи сильнішими, захиститися й урівноважити страх, і це нормально — просто не всі знають, як це зробити якнайкраще. А дехто настільки не має інакших способів долати тривогу й настільки був зрощений не суспільством, а, мабуть, тіктоком і треш-контентом, що щоразу регресує до прицільного метання лайна в коментах.

Тож тут нема альтернативи, крім як апелювати до виховання, научання інших способів давати раду з емоціями, освіти й просвіти. А ще — блокування, нетолерування й ігнорування тих, хто таку поведінку демонструє, щоб вони, як ті мавпи, не побачили в нас реакції страху, на що вони так сподіваюся.

І, головне, пам’ятати, що нема «їх», диких, і «нас», таких розумних, які наче приматологи за склом зоопарку, стежать за мавпами, що хвацько розкидаються власними фекаліями по всьому, що рухається. Варто пам’ятати, що ми — це теж вони в певних обставинах. І в особливо екстремальних ситуаціях, коли вимкнеться мозок і людяність, можемо регресувати навіть до цієї поведінки, що плекалася сотні тисяч років. На жаль, зараз надто багато приводів так регресувати й реагувати — від війни загалом до недавнього теракту в Києві.

Тоді справжня людяність буде — не допускати цього й використовувати інші, прийнятніші для нас і суспільства способи долання негативних емоцій, особливо в часи війни, коли всі й без того тривожні, налякані й фрустровані. Не множити таким чином і без того великий біль, страх і тривогу. Але я, чесно кажучи, не готовий писати це в ютубі. Бо попри всі ці, як мені здається, розумні слова, все ж таки побоююся бути закиданим фекаліями в коментарях).

Фото з книжки «Політика у шимпанзе. Влада і секс у приматів»