Почему Норвегия инвестирует в безопасность Украины? Рассказываем о нордическим партнере

Президент України днями заявив, що для безпеки Європи необхідна тісніша взаємодія з країнами, які наразі не входять до ЄС, але без яких не вийде мати достатні сили для самодостатності у безпековій сфері, особливо у разі, якщо США продовжать відхід від європейської безпеки.

Йдеться про Велику Британію, Україну, Туреччину та Норвегію.

"Із цими чотирма країнами можна контролювати моря, мати захищене небо та найбільші сухопутні сили", – пояснив Володимир Зеленський для іноземної аудиторії у розмові з британським подкастом The Rest is Politics.

За його словами, без України та Туреччини Європа не буде здатна зрівнятися з Росією – своїм найреальнішим імовірним військовим противником – у військовому вимірі.

Натомість у поєднанні з Британією і Норвегією формується сукупний потенціал, що перевищує російський на порядок.

Ту саму тезу – що ця четвірка здатна посилити безпекову стійкість ЄС – глава держави повторив у інтерв’ю "телемарафону" 21 квітня, додавши: "Ці чотири країни дуже сильні і можуть посилити ЄС.

Але й окремо – це також сильний союз".

Тепер можна стверджувати з певністю, що йдеться не про випадкову заяву чи довільні роздуми на тему.

Це позиціонування є частиною стратегії України, головним спікером якої наразі виступає глава держави.

Примітно, що ці заяви лунають на тлі підписання 14 квітня декларації про оборонне партнерство між Україною і Норвегією.

Це, звісно ж, не ізольована зміна у безпекових підходах.

Одночасно відбуваються й інші процеси.

Війна на Близькому Сході, заяви про можливий вихід США з НАТО, заморожене, але так і не владнане питання Гренландії, політика Дональда Трампа загалом – все це запустило рух геополітичних і безпекових "тектонічних плит" у Європі.

Кожен зі згаданих партнерів України у цій четвірці дійсно важливий.

Ця стаття концентрується на одному з них, Королівстві Норвегія.

Розберімося у питаннях військово-політичної співпраці України і Норвегії.

Як Норвегія озброювала Україну на початку війни.

Норвегія – держава, що межує з РФ, і для неї реальність російської загрози не потребувала додаткового доведення.

Тому після повномасштабного вторгнення РФ Норвегія швидко долучилася до підтримки Збройних Сил України.

Перший час допомога була зосереджена на передачі переносних зенітно-ракетних комплексів, протитанкових засобів, боєприпасів радянських і натовських калібрів, а також нелетальної допомоги – спорядження, звʼязку та засобів захисту.

Паралельно Норвегія підтримувала підготовку українських військових у межах багатонаціональних тренувальних місій.

Це був період швидких рішень, спрямованих на негайне підсилення України для стабілізації фронту.

У 2024 році фінансування норвезької допомоги дещо зросло і вона набула більш системного характеру.

Пріоритетами стали протиповітряна оборона, включно з ППО NASAMS, безпілотні системи та засоби протидії БпЛА, посилення морської безпеки та розвідки, а також інтеграція України у спільні логістичні та навчальні ланцюги НАТО.

До початку 2025 року загальний обсяг військової допомоги Норвегії сягнув близько 1,8 млрд євро.

Ключовою рамкою весь цей час була "Програма підтримки Нансена для України" – спеціально розроблений у 2022 році довгостроковий механізм підтримки нашої держави, названий на честь нобелівського лауреата Фрітьйофа Нансена.

За роки роботи обриси "програми Нансена" неодноразово змінювалася, а фінансування збільшувалося.

Хоча тривалий час лунала і критика щодо недостатніх обсягів, зважаючи на специфіку нафтогазових доходів Норвегії.

Стратегічне бачення та зміна допомоги.

Період 2025–2026 років означив якісний зсув у наданні норвезької підтримки.

Норвегія перейшла від пакетної допомоги до стратегічного планування війни на виснаження, на яку перетворилася російська агресія.

У 2025 році було ухвалено рішення про додаткові 50 млрд норвезьких крон (2,65 млрд євро), у 2026 році – ще 70 млрд (3,7 млрд євро).

Загалом фінансова підтримка до кінця 2026 року має перевищити 19,4 млрд євро.

Додатково до цього – 400 млн доларів на енергетику та 200 млн доларів бюджетної підтримки.

Ця динаміка свідчить, що Норвегія виходить з реалістичного розуміння характеру сучасної війни: пріоритет боєприпасів, ППО і стійкості ЗСУ у середньо- та довгостроковій перспективі.

Система ППО NASAMS.

фото Міноборони Норвегії.

Безпекова підтримка має чітку політичну рамку.

У 2024 році Україна і Норвегія підписали міждержавну безпекову угоду, яка формалізує партнерство на довгострокову перспективу.

Документ прямо пов’язує безпеку України з безпекою Європи та визначає російську агресію як системну загрозу міжнародному порядку.

Угода закріплює, що підтримка України є елементом стратегічної політики Норвегії – з відповідною інтеграцією у бюджет, оборонне планування і співпрацю в рамках НАТО.

Йдеться не лише про допомогу, а про формування сумісних, стійких Сил оборони України та їхню інтеграцію у євроатлантичну систему безпеки.

Окремо фіксується координація санкційної політики та притягнення Росії до відповідальності.

Таким чином, підтримка України з боку Норвегії – це не реакція на війну, а частина довгострокової стратегії.

Чому Україна так важлива для Норвегії?.

Щоб зрозуміти логіку цієї стратегії, потрібно виходити не з декларацій, а з географії та військово-політичної реальності.

Норвегія – це не лише стабільна і розвинута держава.

Це ключовий елемент північного флангу НАТО, один із головних постачальників енергоресурсів для Європи і держава, яка безпосередньо стикається з російською військовою присутністю поруч зі своїми територіальними водами і сухопутними кордонами.

Арктика і Північна Атлантика – зона прямого зіткнення інтересів Росії і Норвегії.

Це зачіпає усі домени та усі сфери: ресурси, морські комунікації, базування російських стратегічних сил, контроль над виходами в океан...

Ілюстративним прикладом є архіпелаг Шпіцберген.

Це – його російська назва, яка лишилася переважно у державах, що були під значним російським впливом.

Натомість сучасна міжнародна назва, яку вживають і у самій Норвегії, і в абсолютній більшості країн ЄС, звучить як Свальбард (Svalbard).

Норвегія перейменувала його 100 років тому, отримавши суверенітет над архіпелагом.

Втім, Росія (а перед тим СРСР) має там особливі права.

Російська присутність на архіпелазі базується на унікальному міжнародно-правовому статусі цієї території, визначеному договором 1920 року, який у радянському праві зветься "Шпіцбергенським трактатом", а у міжнародному праві згадується як "Свальбардська угода" (Svalbard Treaty), і який є частиною повоєнного врегулювання за підсумками Першої світової війни.

За цим договором, хоча архіпелаг перебуває під суверенітетом Норвегії, Росія має право на безвізовий доступ та ведення господарської діяльності на його островах.

А оскільки ця господарська діяльність є обов’язковою умовою для перебування на архіпелазі, то збитковий видобуток вугілля у російському Баренцбурзі штучно підтримується державними субсидіями.

Основна мета Москви на Шпіцбергені – зберегти стратегічний плацдарм у демілітаризованій зоні НАТО, контролювати арктичні морські шляхи та мати підстави оскаржувати контроль Норвегії над шельфом і виключною економічною зоною.

Водночас архіпелаг є не лише повітряним і морським вузлом Арктики, а й точкою, з якої Норвегія (і НАТО) можуть спостерігати прилеглі акваторії – Баренцового, Норвезького та Гренландського морів, через які проходять маршрути виходу російських стратегічних сил із Кольського півострова.

Контроль за цим рухом має ключове значення для всієї північної безпеки.

У цій логіці боротьба Україна для Норвегії не є "іншим фронтом".

Це для норвежців – південний фланг одного стратегічного простору.

Адже стійка Україна на майбутнє зв’язує значну частину російських ресурсів і обмежує її можливості діяти на інших напрямках, включно з Арктикою.

Для Норвегії це не питання солідарності, а питання власної безпеки.

Безпекова співпраця України та Норвегії.

На практичному рівні це вже взаємодія двостороннього характеру.

Співпраця не обмежується постачанням озброєння.

Вона включає підготовку військових, обмін досвідом і переосмислення застосування сучасних систем.

Норвегія навчала українських військових – від командирів підрозділів до операторів NASAMS.

Сьогодні цей процес став двостороннім.

Практичне застосування NASAMS в Україні показало, що система може ефективно працювати у складніших сценаріях, ніж передбачалося, включно з цілями з елементами аеробалістичної траєкторії.

Це вже впливає на підходи до її використання в самій Норвегії.

Окремим напрямом є безпілотні системи.

Наприкінці 2025 року було підписано угоду про виробництво дронів на території Норвегії.

Йдеться не лише про виробництво, а про інтеграцію бойового досвіду в нові технологічні рішення.

Важливою складовою залишається комунікація між військовими структурами.

Взаємодія на рівні генеральних штабів, спільні підходи до стратегічних комунікацій і навіть особисті контакти між головнокомандувачами – генералами Олександром Сирським та Ейріком Крістофферсеном – є частиною цієї взаємодії.

Та й безпекова взаємодія не обмежується співпрацею військових.

Якщо говорити мовою геополітики, між Україною та Норвегією вже сформувався спільний геостратегічний інтерес у сфері безпеки.

Він втілився у міждержавні безпекові домовленості, довготривалі бюджетні рішення, спільну військову та виробничу діяльність.

Водночас цей процес є взаємним: Норвегія не лише допомагає, а й адаптує власну оборону, отримуючи досвід сучасної війни і включаючись у спільні технологічні рішення.

У цьому контексті ідея ширшого безпекового формату за участю України, Норвегії, Великої Британії та Туреччини виглядає не як гіпотеза.

На прикладі норвезького напрямку видно, що окремі елементи такої взаємодії вже існують і розвиваються.

Автор: Максим Плешко,.

політолог, кандидат філософських наук,.

для "Європейської правди".