Зростання цін не зупиниш постановою. Що може зупинити подорожчання життя українців

В Україні люблять прості рецепти для складних проблем. Коли дорожчають продукти, пальне і послуги, одразу лунає знайоме: «заморозити ціни», «натиснути на бізнес», «змусити всіх не підвищувати». Але економіка не працює наказами. У березні 2026-го інфляція прискорилася до 7,9% рік до року, а ціни за місяць зросли на 1,7%. Головним поштовхом стало пальне: інфляція пального сягнула 23,4% р/р на тлі війни на Близькому Сході та подорожчання нафти, що потягнуло за собою й транспортні витрати. Тобто ми маємо не змову цінників, а передусім інфляцію витрат і зовнішніх шоків.

Саме тут і починається розмова про відповідальність Національного банку України. НБУ у січні 2026 року розпочав цикл пом’якшення і знизив облікову ставку з 15,5 до 15%, мотивуючи це стійким зниженням інфляційного тиску та меншими ризиками зовнішнього фінансування. Але вже 19 березня Нацбанк був змушений залишити ставку на 15% і заявити, що в разі посилення інфляційних ризиків готовий навіть підвищувати її. На мою думку, це означає одне: регулятор, як завжди, переоцінив свої можливості, хибні прогнози, надто рано повірив у стійке згасання інфляції та недооцінив масштаб енергетичних, логістичних і зовнішніх шоків.

Це не означає, що НБУ не потрібен або що облікова ставка не має значення. Навпаки, саме міжнародна фінансова допомога, на якій базується жорсткіша валютна і процентна політика, допомагає утримувати довіру до гривні. На 1 квітня 2026 року міжнародні резерви становили 51,9 млрд дол., і НБУ прямо вказує, що цього достатньо для підтримання стійкості валютного ринку та фінансування 5,5 місяця майбутнього імпорту. Але проблема в іншому: коли інфляцію штовхають угору бензин, імпортована енергія, воєнна логістика та руйнування інфраструктури, сама лише ставка не може загасити пожежу. Вона лікує наслідок, але не усуває джерела тиску на собівартість.

Тому перший висновок такий: стабілізація цін в Україні починається не з гасел, а з резервів, передусім із резерву пального. І тут парадокс: правова база в держави вже є. Закон України «Про мінімальні запаси нафти та нафтопродуктів» встановлює засади створення системи мінімальних запасів, а загальний обсяг таких запасів має визначатися за найбільшим із двох критеріїв: 90 днів середньодобового чистого імпорту або 61 день середньодобового внутрішнього споживання. Кабмін уже затвердив порядок створення та функціонування цієї системи.

Однак проблема в тому, що частина важливих норм цієї системи набирає чинності лише через шість місяців після припинення або скасування воєнного стану. Це і є стратегічна слабкість. Країна, яка воює, не може будувати повноцінний антишоковий механізм «на після війни». Нам потрібен не паперовий, а фактичний державний резерв дизелю, бензину, скрапленого газу й критичних мастильних матеріалів уже зараз: розосереджений по регіонах, прив’язаний до кризових сценаріїв, частково зберігатися може і через європейські ticket agreements, але із жорсткими правилами швидкого розкриття запасів. Інакше кожен новий зовнішній конфлікт знову битиме по українській інфляції через колонку АЗС.

Другий висновок: не можна підміняти економічну політику окремими заходами. У березні Мінекономіки прямо зазначало, що ціни на нафтопродукти не підлягають державному регулюванню, а український ринок пального повністю залежить від імпорту, тому світові коливання неминуче переходять у внутрішні ціни. Одночасно Антимонопольний комітет України повідомив, що перевіряє, чи не було ознак антиконкурентної поведінки операторів АЗС під час підвищення цін на початку березня. Це і є правильна логіка: там, де є зовнішній шок, не брехати людям про «просте заморожування», а там, де є підозра на зловживання ринком, втручатися антимонопольно.

Популісти завжди пропонують однакове: адміністративно зупинити ціни на все. Але українське законодавство прямо показує, чому це не так просто. Закон «Про ціни і ціноутворення» дозволяє запроваджувати державні регульовані ціни на товари, що мають істотну соціальну значущість або визначально впливають на загальний рівень цін. Водночас цей самий закон вимагає, щоб такі ціни були економічно обґрунтованими, а якщо держава встановлює їх нижче економічно обґрунтованого рівня, то зобов’язана компенсувати різницю з бюджету. Або ще більше, встановлювати занижену регульовану ціну без визначеного джерела компенсації закон прямо не допускає. Інакше кажучи, заморозка без грошей у бюджеті — це не політика, а самообман.

Є ще один важливий факт, який часто замовчують. Спеціальний режим декларування зміни роздрібних цін на соціально значущі товари, запроваджений урядом 2020 року, був скасований 2023-го постановою №650. Тобто нині в Україні немає того широкого ковідного механізму «соціально значущого» цінового адміністрування, до якого дехто хоче повернутися одним політичним жестом. Формально закон дозволяє державне регулювання, але окремий режим для широкого переліку продуктів зараз не діє. Це означає, що його можна запроваджувати лише заново, дуже вузько і дуже відповідально. А чому б і ні для найменш малозабезпечених верств населення? Може, було б і краще, ніж «єБачок» для мерседесів.

Третій висновок: якщо держава і повертається до регулювання цін на соціально значущі продукти, то лише точково. Не на весь продуктовий кошик і не на весь ринок одразу. Лише на 5–7 базових позицій, лише на обмежений період, лише за наявності чотирьох умов: різкий тимчасовий шок, ознаки монопольної або олігопольної поведінки, прозорий розрахунок собівартості й заздалегідь визначене джерело бюджетної компенсації. Без цього цінове регулювання закінчується або дефіцитом, або вимиванням товару з полиць, або переходом торгівлі в «сірий» режим. Після цього держава ще й змушена платити більше, ніж якби відразу допомогла людям грошима.

Найважливіше, що сам закон про ціни говорить, що соціальні гарантії населенню, насамперед малозабезпеченим сім’ям, мають забезпечуватися через систему компенсаційних виплат та індексацію доходів. Тобто правильна відповідь на подорожчання хліба, молока чи крупи — не спроба зробити вигляд, що ціни не зростають, а допомога тим, для кого це зростання є критичним.

Інструменти для цього в держави вже є. Експериментальний проєкт базової соціальної допомоги встановлює базову величину 4500 грн, а саму допомогу можна оформити онлайн через «Дію» або через сервісні центри Пенсійного фонду. У бюджеті-2026 на базову соціальну допомогу передбачено 9,2 млрд грн, на субсидії та пільги — 42,3 млрд, а загалом на підтримку громадян у складних життєвих обставинах — 102,7 млрд грн. Отже, архітектура адресної підтримки існує. Її треба не вигадувати з нуля, а посилити і прив’язати до інфляційних ризиків.

Саме тому замість загального державного регулювання цін на продукти я запропонував би іншу модель. Для найменш забезпечених громадян потрібна тимчасова інфляційна надбавка, або електронний «харчовий ваучер» на визначений набір базових товарів українського виробництва. Для домогосподарств із високими витратами на комунальні послуги — автоматичне розширення субсидій, тим більше що Пенсійний фонд уже проводить автоматичний перерахунок на неопалювальний сезон для більшості отримувачів. А для регіонів, де відбувається реальний локальний ціновий збій, — не загальне заморожування, а короткий антикризовий режим із моніторингом торговельної націнки та логістичними компенсаціями.

Четвертий висновок: без зростання пропозиції цінової стабільності не втримати. Сам НБУ у квітневому коментарі показав, що продовольча динаміка залежить від пропозиції: зростання цін на свинину та курятину сповільнювалося завдяки імпорту, а овочі «борщового набору» були значно дешевші через активний розпродаж запасів. Це означає, що стабілізація цін — це ще й політика дешевших кредитів на овочесховища, підтримка теплиць, локальної переробки, резервного енергоживлення для харчової промисловості та швидшої логістики. Не карати ціну, а знижувати собівартість. Так само і на бензин: аналізувати структуру ціни і робити висновки.

Тому моя позиція проста. НБУ треба критикувати не за те, що він бореться з інфляцією, а за те, що він надто часто зводить цю боротьбу до вузького монетарного коридору. Але ще гірше було б перекладати всю відповідальність лише на Нацбанк і робити вигляд, що уряд може зупинити інфляцію постановою про «чесні ціни». Не може. Потрібна спільна політика: тверда гривня, реальний резерв пального, сильний АМКУ, підтримка пропозиції продовольства й адресний захист бідних.

Сьогодні в Україні, за даними Мінекономіки, немає ані ажіотажного попиту, ані системного дефіциту товарів; соціально важливі продукти доставляються до торговельних точок. Це означає, що головна небезпека зараз — не порожні полиці, а дороге життя. А з дорогим життям не борються заборонами. З ним борються інституціями, резервами, конкуренцією і чесною допомогою тим, кому найважче. Популізм лише створює ілюзію контролю. Економіка жорстко карає за такі ілюзії.

Ціни стабілізуються не тоді, коли влада починає вказувати бізнесу, а тоді, коли в країні з’являється передбачуваність. Передбачуваний курс. Передбачувана податкова політика. Передбачувані правила на ринку пального. Передбачувана логістика. Передбачувана енергетика. Передбачувана конкуренція. НБУ прогнозує, що інфляція за підсумками 2026 року становитиме 7,5%, 2027-го знизиться до 6%, а до цілі 5% повернеться 2028 року. Але це станеться не автоматично. Це станеться лише за однієї умови: коли монетарна стриманість Нацбанку буде підкріплена сильною економічною політикою уряду, а не замінена нею на словах.

Україні сьогодні потрібна не кампанія боротьби з цінниками. Україні потрібна стратегія зниження собівартості життя. І саме це має стати новою мовою економічної політики.