«Ілюзія тихої ночі»: 340 операторів, одна ніч, нагорода у Швейцарії

Visions du Réel («Видіння реальності») у Ньйоні в Швейцарії — один із найстаріших і найвпливовіших форумів європейської документалістики. «Ілюзія тихої ночі» брала участь у паралельному конкурсі «Палючі вогні» (Burning Lights), присвяченому, як сказано на сайті фестивалю, «найсміливішим формам творчої документалістики» та роботам, що «досліджують і кидають виклик мові, наративним структурам та естетиці сучасного кіно». Нашому фільму присуджено Спеціальну відзнаку «Палючих вогнів». Для Суспільного мовлення, що замовило виробництво картини, й загалом для українського кіно це перша нагорода на Visions du Réel.

Ольга Черних народилася в Донецьку в 1990 році. Закінчила кінофакультет Київського національного університету імені Карпенка-Карого (кафедра кінотелеоператорства), працювала операторкою в українських і міжнародних проєктах. Згодом отримала ступінь із режисури неігрового кіно. Повнометражний дебют Черних «Фото на пам’ять» став першим українським фільмом в історії, що відкрив амстердамський кінофестиваль IDFA, і, серед інших нагород, здобув приз «Серце Сараєва». Ольга є членкинею Європейської кіноакадемії та стипендіаткою німецької Академії мистецтв.

«Ілюзія тихої ночі» за способом виробництва і драматургією є в певному сенсі контрастним відображенням «Фото на пам’ять». Останнє можна назвати ліричним кіноесеєм про війну з погляду жінок трьох поколінь родини Черних. «Ілюзія…» натомість максимально розкрита в соціум. Зйомку вели протягом однієї ночі в липні минулого року 40 професійних операторів і понад 300 аматорів. Географія максимально широка: від північних лісів до південно-східних степів, від Карпат до моря (зокрема в окупованому Криму), від «нуля» до великих міст, де війна майже не відчувається. Ольга так говорить про виникнення задуму:

— Цей фільм виник на основі мого досвіду ночей, які я провела у розірваній війною Україні та за кордоном. З кожним від’їздом із дому я все глибше усвідомлювала, наскільки крихкими й умовними є такі поняття як мир, безпека та затишок, як швидко вони змінюються залежно від обставин і близькості до війни. Я обрала ніч як місце дії фільму та метафоричний візуальний і часовий вираз — час вразливості, але також універсальний символ мирного відпочинку. Зосередившись на одній ночі в Україні, я зіштовхую ідею «мирної ночі» з реальністю, де такий спокій постійно порушується. Фільм охоплює постійну двоїстість сучасної української реальності: моменти спокою, миру та нормальності перериваються страхом, тривогою та загрозою життю... Я зосередилася на формі та концепції фільму, який мав бути знятий лише за одну ніч і охоплювати всю Україну, включаючи окуповані регіони та лінію фронту. Зараз, коли робота завершена, я вірю, що ця картина є і документом, і художнім жестом.

«Ілюзія тихої ночі» починається в обсерваторії. Чоловік у синьому халаті, з зосередженим обличчям, підіймається до телескопа, дивиться у поки що світле небо. Сюжет неба і зірок регулярно виникатиме далі.

Загалом Черних охоплює найрізноманітніші локації та соціальні й вікові прошарки. Обсерваторія, метеостанція, карʼєр, металургійний завод, пологове відділення, стабпункт на фронті, нічний клуб, трамвай, маршрутка, поїзд дальнього слідування, таксі, приватне авто, окоп, бліндаж, вулиці, шосе, розвʼязки, станції метро, заміські обійстя, квартири в мікрорайонах, мазанки; старі, дорослі, діти, немовлята, новонароджені, вуличні собаки, лисиці, бобер, лелека, ведмідь, півні; тиша, гроза, повітряна тривога, вибухи; куховарити, їсти, спати, прокидатися, плакати, сміятися, бігти, їхати, стріляти, рятувати. Звісно, організувати матеріал з такої кількості джерел — неабиякий  виклик. Черних обʼєднує надскладну мозаїку в одне ціле за допомогою хірургічно вивіреного монтажу й візуальних — невербальних — мотивів.

Побудова фільму на самих лише окремих оповідках зруйнувало би його цілісність, хоча тут є і приголомшливі вставні новели: зокрема, молода військова тримає торт зі свічками у вигляді цифр 2 і 3, побратим з-за кадру каже:

— Тобі сьогодні 23. Але ти переживеш ще один рік.

— Не факт, — усміхається дівчина. Зітхає — від чого свічки передчасно гаснуть. Обидва сміються. Найкраща замальовка про фронтовий фаталізм.

Або — балакучий синоптик у глибині ночі знімає показники з датчиків, вимовляючи заклинання на кшталт «Стратокумулюс», потім іде на станцію сваритися з таким же, як він, тертим чаклуном щодо точної передачі даних і прогнозу на завтра, і між іншим вимовляє грандіозну фразу: «Я грозу переніс».

Але справжнім цементом фільму є згадані візуальні рими. Після замальовки бійця ЗСУ про свій бліндаж, де в кінці хлопці рихтують собі перекус, слідує низка надкоротких уривків — мати й дитина клопочуться на цивільній кухні — діти на іншій кухні щось куштують — жирафа з апетитом пережовує якусь смакоту — діти гримасують дуже подібно до того, як щойно гримасувала жирафа — і в підсумку виходить легкий і світлий сюжетний візерунок і водночас одне зі склепінь більшої історії.

Сонце зайшло, водій на заправці пʼє каву, таксист веде машину під пісню «Зоряна ніч кличе мене» (варто відзначити дуже точний, настроєво і ритмічно, добір музики), ще один водій, кадри вечірніх вулиць, просто фізично відчуваєш дихання й ритм нічного міста, — і різкий рух камерою вниз, і ми вже з військовими у «корчі», що їде на позицію, «мужики, тут держіться». Українська ніч як вона є.

Нічна природа, цвіркуни, притлумено-тривожний ембієнт (як і у «Фото на памʼять», композиторка знову Марʼяна Клочко), дитячий голос за кадром начитує химерну казку «Все було добре, поки не прийшов шторм…» і далі й далі, дівчина без сну плаче в ліжку, «у цієї історії немає щасливого фіналу»; меланхолія.

У інфрачервоній зйомці — молодий чоловік з ампутованою рукою прокидається з дивним неспокійним вигуком, встає, заціпеніло дивиться в стіну, склейка — і крупним планом перед нами просто рука, що рухається в тіні майже як привид, раптом наливається кольором і плоттю, знову розчиняється в сутінках як видіння, як сон — ціла драма одного життя в лічені хвилини.

Приклади можна наводити ще й ще, але ясно, що Ольга Черних створила цілісний екранний текст, майстерно скріпивши його образними арками, поетичним лексиконом щоденних дій, точним розміщенням просторових і часових подробиць. Так, наші ночі ніколи не бувають тихими. Але після цього фільму розумієш, що «Доки сонце зійде — роса очі виїсть» — це не про нас. Бо сонце сходить, бо очі на місці. А вороженьки згинуть.

Цей матеріал був підготовлений за підтримки Норвезького Гельсінського комітету та профінансований Норвезьким агентством з розвитку співробітництва (NORAD).