Пережив два теракти в Оленівці та чотири роки катувань: інтерв'ю бійця з "Азовсталі", який пройшов полон

Після кожного обміну полоненими Україна дізнається історії, які зіткнулися з ворогом найближче та пережили страшний досвід цієї війни. Одна з таких – історія підполковника Михайла Янголенка, якого вдалося звільнити 5 березня 2026 року. Він пройшов "Азовсталь", пережив два теракти в Оленівці та майже чотири роки катувань в російському полоні. Але Михайло не зламався і після реабілітації продовжив службу на користь України.

В ексклюзивному інтерв'ю Андріані Кучер для 24 Каналу Михайло Янголенко розповів про останні дні на "Азовсталі", як росіяни готували теракти в Оленівці та про знущання в російському полоні.

"У нас нічого не лишилося": про останні дні на "Азовсталі"

Якби вам треба було назвати один найяскравіший спогад за все ваше життя, що б це було?

Один із днів оборони Маріуполя, коли на "Азовсталі" мене поранив ворожий снайпер, і я залишився живим. Це було 1 травня 2022 року. Позиція мала назву "Спецодяг". Вона була розташована не на самому заводі, а поруч – біля манежу "Азовсталь". Саме цей спогад.

Це був день, коли був запланований режим спокою, так званий РПО (режим припинення вогню). Мали виводити цивільних з "Азовсталі". Тоді у мене поцілив снайпер. Я впав, але одразу не зрозумів, що трапилося. Був больовий шок. Але я не розгубився, передав рацію побратимам, щоб запросили дими (димові шашки, – 24 Канал). За допомогою димів ми змогли добратися до свого укриття.

Тому що тактика дії будь-якого снайпера полягає в чеканні, поки прийдуть за допомогою, щоб винести так званого пацієнта з поля бою. Хлопці впоралися, тому я тут з вами.

З вашим пораненням ви приблизно три тижні перебували на "Азовсталі"?

Першого травня зазнав поранення. Вже не було жодних ліків. "Азовські" фельдшери надали першу медичну допомогу. Мене забрали на "залізяку", дали знеболювальне, обробили руку на виліт – снайпер виніс трицепс з лівої руки. Мені дуже допоміг лікар – Петрович з Дніпра та героїчні хлопці, які на гелікоптерах привозили нам допомогу – як особовий склад, так і зброю, їжу. Він дав мені дві пачки антибіотика "Лефлок", і пішов до свого підрозділу.

Повне інтерв'ю Михайла Янголенка: дивіться відео

За 2 – 2,5 тижні за командою президента України ми зупинили оборону Маріуполя. Останні дні були дуже важкими. Працювали зі всіх боків. За наявною інформацією, противник мав підігнати так звані "Сонцепьокі" – важкі вогнеметні системи. Вони використовують термобаричні заряди, так звані НУРСи. Створюється об'ємний вакуумний вибух, і після нього не залишається майже нічого живого.

На комбінаті "Азовсталь", вулиця Набережна, є два місця, звідти гаряча вода після охолодження виходить в річку. Звісно, ці труби вже були порожніми. Це величезна підземна комунікація під комбінатом. За чутками, нею можна було вийти до комбінату Ілліча чи навіть до Вугледара. Декілька тунелів на початку березня були заповнені водою. Але вже до кінця квітня вода зійшла, і ці труби теж були порожніми. Ворог намагався проникнути на територію комбінату звідусіль.

У який момент ви записували відео, де вже прощалися зі своєю сім'єю?

Це був момент, коли стало зрозуміло, що все довкола зайнято противником, а до найближчих позицій українських військ відстань близько 138 кілометрів. Зараз розумієш, що у межах держави це взагалі ніщо. Але у той час, у тому місці така відстань вважалася як від Києва до Місяця.

Хтось вірив в те, що за нами прийде турецький корабель і забере нас усіх. Але з висоти прожитих років я усвідомлював, що ніхто за нами не прийде і не допоможе. Ми й так відвернули як могли нормальні сили противника.

Пізніше, коли спілкувався з хлопцями з ППО 36 бригади, вони розповіли, що по віраж-планшету бачили, яка кількість російських літаків одночасно заходила на бомбардування Маріуполя. Щойно відбомбили літаки, одразу з моря починала працювати корабельна артилерія. Пушка "сотка" та системи БМ-21 "Град", які були встановлені на палубах російських кораблів. Також були ворожі танки.

Але у нас закінчилися протитанкові засоби. Ми залишилися без артилерії, без нічого. При цьому ворог був з п'яти боків – з трьох боків на землі, а також з моря та з повітря.

Дуже добре пам'ятаю день 15 травня. Тоді на кожних позиціях заводу, де перебували наші люди, відбулися зібрання, на яких був присутній "Редіс" (Денис Прокопенко, на той час командир "Азову", – 24 Канал). Він пояснив, що ситуація важка, але за командою керівництва держави нам треба зупинити оборону Маріуполя.

Нам пояснили, що протягом кількох діб ми маємо евакуюватися – через полон. Однак для когось він триватиме 2 – 3 доби, для когось – 3 тижні. Але максимум через пів року, як сказав "Редіс", ми всі обов'язково будемо вдома.

Михайло повернувся додому майже через 4 роки / ДПСУ

"У них були "улюбленці": про знущання росіян через татуювання

Ми всі бачили відео виходу наших військових з "Азовсталі" перед здачею у полон. Росіяни тоді всіх там обшукували, перевіряли татуювання. Як вам з вашими татуюваннями далася ця перевірка?

Для мене перевірка пройшла лайтово (Михайло має татуювання з написом "Воля або смерть", – 24 Канал). Мої татуювання потім "допомагали" жити у російській в'язниці. Там були "улюбленці" керівництва за наші татуювання національного характеру. У моїй тюрмі це були Свиридов Іван, який досі там – його треба витягувати, Бруєв.

Якщо мені вранці цей Іван Олексійович казав: "Як у тебе справи?", то я зрозумів, що в мене буде дуже гарний день і сьогодні до мене ніхто не чіплятиметься. А якщо трохи по-іншому було, то я вже напружувався. Спершу хтось казав, що поб'ють, але не заб'ють до смерті. Але потім ми зрозуміли, що забивають до смерті.

Була прокурорська перевірка, коли з'являвся заступник прокурора з нагляду у супроводі начальника тюрми та питав, чи є скарги. Але не дай Боже комусь поскаржитися – це поліетиленовий мішок, і поїдеш додому в холодильнику. Тому кожен з "Азовсталі" майже чотири роки перебував у режимі стресу та щотижнево, а то й частіше, залежно від того, де перебував, міцно отримував.

Уранці прислуховуєшся до звуку ключів або інших. А якщо виведуть – поб'ють, чи не поб'ють? Перебуваєш у постійному напруженні. Можливо, багато людей худнуть від стресу, а не від недостатньої кількості їжі. Людині важко переорієнтуватися з нормального життя до такого ставлення, коли з тобою поводяться гірше, ніж з собакою. Ми два роки взагалі не знали, що таке прогулянка, не бачили неба.

"Люди згоріли живцем": про те, як росіяни готували теракт в Оленівці

Після того, як ви вийшли з "Азовсталі", ви опинилися в Оленівці, де пережили два теракти.

Так, я був свідком цих терактів. Я перебував у бараку 78 – самому крайньому щодо промзони. Хлопці, з якими я проживав разом, входили до складу так званої робочої групи, яка на промці готувала цей барак для заселення.

Говорили, що його готують для робочки або для тих, хто виявив бажання воювати на боці ворога у так званому батальйоні Богдана Хмельницького. Однак чомусь через пару днів після того, як підготували цей барак, туди перевели 200 чоловіків з "азовських" бараків. І в першу ж ніч стався теракт – по-іншому його назвати не можна. А зранку з'явилося телебачення – вони вже чекали під воротами колонії.

Хлопці, які робили ремонт в кімнаті для побачень, помітили, як росіяни заносили фрагменти боєприпасів, нібито від HIMARS. Ми спостерігали з другого поверху нашого барака і побачили, що вибух був зсередини. Якщо не помиляюсь, 158 людей згоріли живцем. Хлопці, які там наводили лад після, розповідали, що залишки тіл "прикипіли" ліжок.

Праворуч від нашого барака, за забороненою територією, десь у бік Курахового, де були наші підрозділи, працювала ворожа машина реактивної артилерії. А ліворуч від колонії працювала ствольна артилерія. Тобто, одночасно працювали і реактивники, і ствольна артилерія. І тоді стався вибух у бараці. Збіг? Не думаю.

Інший теракт стався, мабуть, через пару тижнів. Наші військовополонені дівчата працювали у пекарні – випікали хліб, а деякі працювали на городі. Їх всіх зібрали за командою і відправили до камери, де вони перебували на ДІЗО (дисциплінарний ізолятор – 24 Канал). Робочка залишилася біля теплиці – розбирати її. І раптом звідкись взявся касетний боєприпас. Влучив якраз у те місце, де були дівчата. Але там залишилися наші хлопці.

Зверніть увагу! У ніч на 29 липня 2022 року Росія здійснила теракт в Оленівці. Один із військовополонених, азовець "Крафт" вижив після вибуху, але отримав важкі поранення. Його історію – читайте за посиланням.

Тобто вони дівчат вивели, але чоловіків залишили?

Росіяни самі в паніці розбігалися. Працівники ФСВП Росії (Федеральна служба виконання покарань, – 24 Канал), які охороняли нас, не були проінформовані спецслужбами про те, що станеться. Ми це зрозуміли за їхньою поведінкою. Там була така паніка. При цьому наші хлопці, після того, що ми пережили у Маріуполі, стоять і сміються, коли уламки на голову летять. Ми до цього спокійно поставилися.

Після цього нас почали в алфавітному порядку вивозити. Цікаво, що 22 (вересня 2022 року, – 24 Канал) вивезли першу партію. Відбувся обмін. У нас в тих бараках був зв'язок з рідними, з Україною. Скільки перевірок росіяни не проводили, але завжди знаходилися люди, які так ховали мобільні телефони, що їх просто не знаходили.

Тобто у деяких наших військових були заховані мобільні телефони?

У нашому бараці було п'ять телефонів, але він був крайній і там не було зв'язку. Тому ми їх передали через віконце нашим побратимам. Потім через віконце між нами був зв'язок по так званому скайпу. Ми передавали записки на якихось шматках папірців, на пачках цигарок.

Ви з Оленівки спілкувалися з кимось із близьких? Вони знали, що ви – в Оленівці і що принаймні живі?

Я особисто не розмовляв, але за допомогою смс-повідомлень спілкувався.

Потім відбувся перший обмін – обміняли близько 200 людей. Усі почали між собою зв'язуватися. Казали, що нас по черзі всіх вивозять і ми поїдемо додому.

Я виїжджав серед останніх 55 людей. Нас вишикували. Там були чеченський спецназ, з нормальним ставленням до нас, та працівники ФСВП з різних регіонів Росії. Пам'ятаю: один полковник дивиться на мене і питає, навіщо я беру спальний мішок. Я відповів, що їду додому й це мої особисті речі. А він усміхнувся і сказав, що їдемо транзитом через слідчий ізолятор. Там нам видадуть теплий одяг, тому все інше можна залишити тут. Я сказав, що візьму спальний мішок, щоб сидіти на ньому у машині.

Тоді я ще не знав, що буквально через 10 хвилин мене замотають скотчем і, як мішок з картоплею, закинуть у КАМАЗ. Як і інших хлопців.

Ви в Оленівці приблизно пів року перебували?

Наша остання партія – 55 чоловіків виїхала звідти 4 жовтня 2022 року. Решта, що там залишилося, це – колаборанти.

"Ми пам'ятаємо усі прізвища": про зрадників, які перейшли на бік Росії

Ви сказали, що готували окремий барак для тих, хто виявив бажання воювати на боці ворога. А були ті, хто з українських військових переходили й воювали в лавах Росії після полону?

Так, в Оленівці залищилося орієнтовно 70 осіб. Так були і цивільні, тому що хапали всіх підряд: на блокпостах, на вулицях. У кожній тюрмі я спілкувався з хлопцями, то було дуже багато цивільних. І не те, що молодих хлопців, а вже у віці – по 70 років. Узяли його, бо знайшли щось в телефоні. Брали в полон в Бучі, в Ірпені. У нього, наприклад, в телефоні були відмічені точки, де риба добре клює, а росіяни казали, що він коригувальник вогню.

Коли нам почали вмикати радіо, то Москалькова (уповноважена з прав людини в Росії, – 24 Канал) заявляла, мовляв, які погані українці, адже досі тримають в полоні 13 цивільних, яких ЗСУ нібито захопили у Курській області. А хто ж тоді росіяни? За що тримають сотні українських цивільних, які помирають там від побиття, голоду, захворювань?

Ви сказали про 70 людей в Оленівці, які стали на бік ворога? Це цивільні чи військові?

І цивільні, і військові, які погодилися не те що залишитися там, а воювати в так званому батальйоні Богдана Хмельницького, який проти України. До речі, полоненим, які перебувають в Росії, кожні пів року пропонують воювати на боці ворога проти своїх співвітчизників. І є такі люди, які погоджуються на це.

Це люди, які вже не мали сил витримувати катування і побиття?

Я вам відверто розповім на прикладі тюрми, в якій я перебував. Їх зібрали в 33-тій камері й ніхто їх не катував. З першого дня "прийомка" була, мабуть, найстрашнішим в їхньому житті. Інший день для кожного, безпосередньо в Камишині (виправна колонія у Волгоградській області Росії – 24 Канал), – це "банний день".

Там є такий катувальник, хай весь світ про нього знає, ми встановили його особу, – Анікєєв Іван Олексійович. Він – комендант, а ми його називали "банщиком". Він просто забивав, калічив людей.

Анікєєв Іван Олексійович катує українців в полоні / Скриншот з відео

Ці люди погодилися. З них була створена так звана пресхата: 24 на 7 ти під постійним контролем – камера стежить за тобою. Якщо оператор на когось пожалівся, їх кидали у ту камеру. До речі, одного цивільного забили на смерть в цій камері – наші ж, хто виявив бажання залишитися під Росією і воювати за неї.

Можете назвати кількість таких людей – який це відсоток?

Якщо говорити про те місце, де мене тримали в полоні, нас було орієнтовно 350 – 400 чоловіків. 50 з них постійно відвозили на якісь слідчі експерименти. Зупинимося на 350. З цього числа майже 10% погодилися (перейти на бік Росії, – 24 Канал).

Але у 2025 році, коли пішов діалог, а у травні почався "великий обмін" – 1200 поїхали додому, то 7% одразу "перевзулися" знову. Але ми пам'ятаємо їхні прізвища і повідомили відповідним органам. Чекаємо їх тут з розкритими обіймами.

"Забивали до смерті": про жахи "російської бані"

Порівнювали умови утримування і ставлення в Оленівці з тим, що вже було безпосередньо в російській тюрмі?

Якщо можна так сказати, то Оленівка – це "дитячий табір". Там ти вільний: є локація, де можна було ходити, займатися спортом, засмагати чи просто лежати й читати книгу. Книжками, до речі, обмінювалися також через віконце між бараками. А Росія нас зустрічала не з обіймами.

Розкажіть, як ви опинилися в Росії?

Нас передали військовій поліції, завантажили у звичайні КАМАЗи. Закинули туди, як картоплю, і поїхали. Перетнули кордон. Під час транспортування ставлення вже було зрозуміле: когось шокером чіпали, когось палкою по голові били.

Я побачив вказівник, що ми в Таганрозі. Нас завезли на територію військового аеродрому. Почув гул літаків, вертольотів. Нас завантажили у військовий транспортний літак. Усі ж сподівалися, що ми летимо додому, але коли випустили шасі, щоб йти на посадку, я зрозумів, що це явно не дім.

Ми приземлилися, як пізніше стало відомо, у Волгограді. Там нас передали представникам ФСВП. 3,5 години їхали в якомусь напрямку, як потім з'ясувалося, – в Камишин. Сподіваюся, українські військові випалять це місто.

Багато колишніх військовополонених говорять про те, що для когось "прийомка" – це, можливо, одне з найстрашніших, що вони переживали у полоні. А хтось каже, що навпаки – це квіточки, порівняно з тим, що було далі. А як для вас?

Для мене другий варіант. "Прийомку" я якось пережив: лай собак, нічого не бачиш, бо очі закриті. Це не в тому розумінні бані. Там навіть ніхто не встигав помитися. Мені здається, вона передбачена для того, щоб там на нас зірвали злість.

Згідно з правилами внутрішнього режиму, треба пересуватися в умовах особливо суворого режиму. Нас заводили в баню, казали роздягатися. Якщо заступили за якусь лінію, то вже палиця летіла в потилицю. Це останнім часом прилітало в основному у потилицю, а перші 2 роки він розбивав кістки на ногах – гомілковостоп у кожного другого не працює.

Під прицілом також були лікті та пальці. А якщо ти когось зацікавив своїми татуюваннями, то витягають окремо, ставлять до стіни. Поламані ребра – це звичайна річ. Майже щомісяця комусь ламали ребра, пробивали легені. Говорю, як є: ось це все відбувалося в бані.

Потім звучала команда йти митися. 3 – 4 людини на один душ. Ще не встигли налаштувати воду, як вже кричать нам: "Швидше др**илками своїми ворушіть". Хтось не встиг навіть встати й намочитися, а вже закінчили. Виходимо, одягаємося. Тобто, основний рух відбувається під час одягання. Потім допомагають одягатися, б'ючи палкою по потилиці, ліктях.

Кожен тиждень готуєшся і думаєш, що це лише 5 хвилин чи максимум 10. При цьому розумієш, що в якусь мить він може тебе вдарити по потилиці – і все, тебе не буде.

Бували такі випадки, коли забивали в бані?

У нас минулої зими скасували електрошокер, бо в одного хлопця в бані під час його застосування зупинилося серце. Мене електрошокером випалювали так, що аж роба була в дірках – плавилася. Казали, що наступного разу в бані мене паяльною лампою спалять. Як бачите, не спалив, хоча я був вже на це налаштований. Бог відвів, зберіг життя, значить, я комусь потрібен на цій землі.

Баня була один раз на тиждень?

Так. Хлопці з Рязані, Борисоглібська, Таганрога розповіли, що в них там нормально баня проходила: милися, з рушником туди ходили. Ми не брали ніяких рушників.

Пам'ятаю, як приїхали наші артилеристи. Вони прийшли з рушником, але потім їм "пояснили", що тут рушника ніякого немає. Тут все відбувається дуже швидко. Треба цей квест пройти: дійти туди, не отримати, повернутися знову – не отримати. Якщо не отримали, хлопці повертаються в камеру і один одного вітають з "обнуленням". Якщо "обнулився", то тиждень можна спокійно чекати наступної бані.

Тобто найстресовіший день на цьому етапі для хлопців – це банний. Коли з'явилися прогулянки, то додавався новий квест: як вийти у прогулянковий дворик. На шляху до нього можна вийти нормальним, а прийти з фіолетовою потилицею. Просто десь голову підняв, трохи відстав і все – палиця вже летить по тобі.

"Чули страшні крики": про допити полонених

А що ще відбувалося між банями?

Працював слідчий комітет Росії. Там постійно кудись витягували людей. Тому будь-який вихід з камери – для нас, військовополонених, великий стрес, тому що ти не знаєш, куди тебе ведуть, для чого, чи отримаєш там, чи ні. Двері відчинили, назвали твоє прізвище, і в цю мить ти готовий до всього.

Коли повертаєшся, то всім цікаво, куди ходив, били чи ні, про що говорили, тому що по-різному працюють слідчі, зокрема місцеві оперативники. Бувало, там такі крики чули…

Що в основному випитують на допитах?

Загалом цікавляться воєнними злочинами. Я спробував зрозуміти на першому допиті, що вони взагалі розуміють під цим поняттям. Як виявилося, за їхньою логікою ми самі зруйнували Маріуполь. На мить мого від'їзду на всіх представників "Азову" в Камишині, а це 60 військових, ліпили кримінальні справи з термінами позбавлення волі 25 – 28 років.

Вони вирішили, що "азовців" їм мало, додали всю 12 бригаду Нацгвардії. Виводили в баню й били, поки люди не казали, що готові працювати зі Слідчим комітетом Росії і підписувати будь-які папірці. При цьому слідчий кожного запевняв, щоб ті все підписали, і тоді їх швидше обміняють.

А вас змушували щось підписувати?

Мене особисто не змушували. Я підписував щось, але нам просто не давали прочитати. Головне було вловити своїм периферійним поглядом початок написаного. Тобто, чи це протокол допиту чи опитування свідка. Коли побачив другий варіант, то ставало спокійно. Тільки поставало питання: а свідчення чого – злочинів, які ні я, ні мої побратими не робили?

Ви підполковник української армії. Це звання ускладнювало вам життя в російському полоні?

Так, трохи ускладнювало. Виручало те, що в мене морське звання – капітан другого рангу. На самому ще початку в мене питали, яке звання. Я казав, що капітан другого рангу. Перепитували, чи підполковник я. Потім лупцювали. Тоді я зрозумів, що треба говорити просто "капітан". Чим вище звання називали, тим болісніше прилітало за це.

А на допитах?

На допитах, в основному, намагаєшся їм "насипати трухи" у вуха – що хочуть слухати, те всі й кажуть. Я вдавав дурня, казав, що мобілізований, що зійшов з пароплава і мене піймали, на блокпосту зупинили. Побачили паспорт моряка й передали морським прикордонникам.

Це ж повністю вигадана історія?

Так.

А як насправді ви ухвалили рішення долучитися до армії?

Я до цього служив, а потім голова Державної прикордонної служби виклав допис у Фейсбуці, щоб всі колишні військовослужбовці ДПСУ по можливості прибули в найближчий прикордонний підрозділ. Я прибув до підрозділу в Маріуполі. Я з 1997 року служив в прикордонних військах, у 2019 році звільнився та працював у морі звичайним рибалкою.

За покликом серця, добровільно, прийшов до найближчого прикордонного підрозділу, де й виконував те, що й мав виконувати кожен чоловік нашої держави з 27 лютого і до 17 травня. До 17 травня був бойовий шлях, а потім тюрма. Ми жартували в камері, що коли минув рік полону, то це не термін, а життєвий урок. Повірте, 4 роки – це дуже важко в таких умовах особливо суворого режиму, зі ставленням до нас як до скота.

Продовження інтерв'ю Михайла Янголенка про жахи російського полону – дивіться у відео 24 Каналу.