Америка відступає: хто захищатиме Європу завтра

Спотикаючись, але наполегливо США відходять від відповідальності за європейську оборону. Водночас вони докладають значних зусиль, аби залишитися на європейських ринках оборонної продукції та зберегти доступ до ключової логістики й ресурсів, необхідних для глобальної проєкції американської сили. Не всі європейці з цим згодні: якщо йдеш, то йди, кажуть вони Вашингтону, забирай свій «Палантір» і не дивися, на яку зброю європейці витрачають кошти.

Проте трансатлантичні інтереси США та Європи переплетені десятиліттями оборонної інтеграції, і цей вузол не розрубати навіть Трампу. Тому в базовому сценарії у США та Європи є час для вибудовування нового балансу спільних інтересів. Цей процес може бути так само неквапливим, як постачання американських F-35 для Європи й переговори про передову ядерну присутність Франції. Але турбулентність світу не залишає часу на академічні роздуми й вимагає дедалі швидших рішень. Європа знову будує власний оборонний союз. Цього разу проєкт може бути приречений на успіх, адже нарешті відбувається в межах досі функціонального НАТО, й літній саміт в Анкарі може продемонструвати перший прогрес на цьому шляху.

Старий новий європейський оборонний союз

У НАТО цей перехід уже розпочався без гучних декларацій і значної медійної уваги. У лютому 2026 року союзники погодили новий розподіл старших командних посад: усі три об’єднані командування сил НАТО, які відповідають за операційний рівень у кризі й війні, мають очолити європейці. Водночас США залишають за собою вершину системи — посаду Верховного головнокомандувача об’єднаних сил НАТО в Європі, а також усі три видові командування театру: сухопутне, повітряне й морське.

Але цей глибинний узгоджений процес не такий помітний, як дискусії навколо політично чутливих тем, таких як європейські юридичні зобов’язання та європейські кошти на їх забезпечення. Проте безпекова політика не працює без військової механіки. Те, що відбувається навколо автономної європейської оборони в НАТО і ЄС, — це складники одного процесу.

Природно, що значна частина європейських дискусій про власну оборону обертається навколо статті 42.7 Договору про Європейський Союз. У ній ідеться про взаємну допомогу в разі збройної агресії проти однієї з держав-членів. Протягом тривалого часу це була радше політична обіцянка, ніж практичний механізм. Тепер питання в тому, чи можна перетворити її на механізм — такий, як той, що створювався десятиліттями для реалізації положення Північноатлантичного договору про спільну оборону.

В цьому контексті час до часу згадується «європейська армія». Але цей термін веде до тупикового дискурсу. Тут проблема в тому, що єдина армія означає не прапор і не форму, а єдиний суверенітет щодо її використання. Це неможливо хоча б тому, що кілька важливих військових, ресурсних і географічних складників європейської безпеки — Велика Британія, Норвегія, Туреччина й Україна — перебувають поза спільними інституціями ЄС.

Це Європа вже проходила. На початку 1950-х існував проєкт Європейської оборонної спільноти, який мав інтегрувати збройні сили шести держав, включно із Західною Німеччиною, тоді ще під міжнародною окупацією, в наднаціональну структуру. Договір було підписано 1952 року, але 1954-го Французька національна асамблея його не ратифікувала. Тому питання переозброєння та безпеки ФРН вирішили через припинення окупаційного режиму й приєднання Західної Німеччини до НАТО. Європейська армія тоді не народилася. Народився компроміс між європейською потребою й атлантичною реальністю, яку досі уособлює НАТО.

Проходила Європа й інше — створення автономної організації оборонного договору. І цей досвід був настільки вдалим, що втілився в трансатлантичне НАТО, на тлі якого європейський прототип майже загубився.

Першою повоєнною спробою оформити європейську оборону став Брюссельський договір 1948 року, укладений Великою Британією, Францією, Бельгією, Нідерландами та Люксембургом. Він передбачав створення Західного союзу — формату економічної, соціальної, культурної співпраці та колективної самооборони. Політично цей союз народжувався ще зі страху перед можливим німецьким реваншем, але після комуністичного перевороту в Чехословаччині швидко став частиною стримування СРСР. Його військову організацію вже 1950 року було фактично передано до НАТО: її штаб, персонал і плани перейшли до нової атлантичної командної системи. Після провалу Європейської оборонної спільноти 1954 року Брюссельський договір змінили, до нього приєднали ФРН та Італію, і на цій основі виник Західноєвропейський союз (ЗЄС). Він мав бути європейським оборонним елементом західної системи, але більшу частину Холодної війни залишався в тіні НАТО. У 1990-х ЗЄС коротко розглядали як оборонний компонент ЄС і європейську опору НАТО, однак його операційні функції поступово перейшли до Євросоюзу.

Вже в нові часи, коли Європа зробила чергові кроки до економічної та політичної інтеграції, були Європейська безпекова й оборонна ідентичність у межах НАТО (ESDI), механізм залучення ресурсів НАТО для силових операцій ЄС Berlin Plus, Спільна безпекова й оборонна політика ЄС (CSDP), Постійна структурована співпраця (Permanent Structured Cooperation) у сфері безпеки та оборони ЄС (PESCO), багато інших ініціатив збільшення європейської оборонної автономності.

Після Лісабонського договору, який запровадив у праві ЄС власну норму взаємної допомоги — статтю 42.7, ЗЄС остаточно втратив сенс як автономний європейський проєкт: 2010 року держави-учасниці припинили дію зміненого Брюссельського договору, а 2011-го організацію закрили. Тепер, із відновленням ідеї автономного європейського оборонного союзу, цей сенс повертається, але вже в межах НАТО, а не ЗЄС, якого більше не існує.

Політичні наміри та безпекова реальність

Позиції всередині Європи щодо оборонної автономії різні. Франція традиційно бачить оборону як питання стратегічної автономії та власної ролі Європи у світі, включно з наразі автономним, але згодом європеїзованим ядерним статусом. Польща, країни Балтії, Фінляндія та Швеція хочуть більше європейської оборони, але не ціною ослаблення НАТО. Для них важлива реальна здатність стримувати Росію. Німеччина має гроші й промисловість, але складніше входить у роль військово-політичного лідера, яка є неминучою в межах реального європейського оборонного союзу. Південна Європа бачить поруч із Росією й інші загрози: конфліктогенні, але ресурсно важливі Близький Схід і Північну Африку, пов’язані з ними проблеми міграції та енергетики.

Північна Європа в цій системі не представляє федералістського центру ЄС, але зараз це, можливо, найпрактичніша лабораторія нової європейської оборони. Тут уже працює Північне оборонне співробітництво (NORDEFCO, Nordic Defence Cooperation) — формат координації Данії, Фінляндії, Ісландії, Норвегії та Швеції у плануванні, навчаннях, закупівлях і військовій сумісності. Поруч із ним діють Спільні експедиційні сили (JEF, Joint Expeditionary Force) під проводом Великої Британії — група північних, балтійських держав і Нідерландів, здатна швидко реагувати в Балтійському морі, Північній Атлантиці й Арктиці. Важливим є й досвід тотальної оборони (total defence), тобто підготовки до війни не лише армії, а й державних інституцій, бізнесу, інфраструктури, місцевої влади та суспільства. Увага до Арктики, Балтики, Північної Атлантики, морських комунікацій, ППО, дронів, логістики та стійкості створює культуру оборонної інтеграції. Північ Європи не стільки говорить про єдину армію, скільки вибудовує сумісність, маршрути, робить запаси, проводить навчання й підвищує готовність.

Президент Володимир Зеленський говорив в одному з інтерв’ю, що реальна європейська безпека потребує не лише держав ЄС, а й України, Великої Британії, Норвегії та Туреччини. Саме так, адже в кожної з цих країн є те, чого бракує інституційному Євросоюзу. Британія має ядерний статус, флот, розвідку, експедиційну культуру й уже згадані JEF. Норвегія — ресурси, логістику та гроші. Туреччина — велику армію й розвинену оборонну промисловість, складну, але незамінну для європейської оборони географію. Україна — найбільші на сьогодні збройні сили в спільному просторі європейської оборони, бойовий досвід великої війни та побудови ешелонованої ППО, адаптовану для масового виробництва промисловість, сухопутну масу й ресурси.

Тому реалістична формула — не «європейська армія». Реалістична формула — організація європейської оборони, як у НАТО, але за мінімальної американської участі. Національні армії залишаються національними, але держави створюють спільні плани, закупівлі, штаби, логістику, промислові програми та механізми взаємної допомоги.

Європа без США, але з американською зброєю

ЄС вносить в ідею європейського оборонного союзу нову, порівняно з НАТО, ідею ресурсного забезпечення оборони. Власне ресурсне забезпечення, але не генерація й не застосування збройних сил, і було основним змістом дискурсу про європейський оборонний союз, доки широкомасштабний російський напад на Україну й нова безпекова доктрина США від Дональда Трампа цього не змінили.

Не вирішивши повністю проблеми ресурсного забезпечення, ЄС має тепер думати про генерацію й застосування збройних сил — те, чим традиційно займається НАТО. Дотепер стаття 346 Договору про функціонування Європейського Союзу дозволяла державам робити винятки з правил внутрішнього ринку заради суттєвих інтересів національної безпеки. На практиці це десятиліттями означало відсутність спільного ринку оборонної продукції, а відповідно — фрагментацію, дублювання програм і слабку економію масштабу. Але нині Європа змінює цю логіку.

Єврокомісія намагається змінити поведінку держав на оборонному ринку. Додаткові гроші мають працювати не як 27 окремих закупівельних потоків, а як попит на більші виробничі серії, спільні вимоги й довші контракти для європейських виробників. Для цього у березні 2025 року Єврокомісія представила план «Переозброєння Європи / Готовність-2030» (ReArm Europe Plan / Readiness 2030) — набір фінансових і регуляторних інструментів, покликаних прискорити переозброєння до 2030 року, закрити дефіцит спроможностей і підготувати Європу до можливого зменшення американської ролі в її безпеці. Найбільший фінансовий інструмент — SAFE (Security Action for Europe), до 150 млрд євро позик на оборонні закупівлі, передусім спільні. Поруч із ним залишаються Європейський оборонний фонд для досліджень і розробок, гнучкіше використання фондів згуртованості, транспортних і цифрових програм для інфраструктури подвійного призначення, військової мобільності, кіберзахисту та виробничих потужностей, а також поступове залучення Європейського інвестиційного банку й приватного капіталу.

Тут і зосереджено, можливо, головний конфлікт інтересів Європи та США в межах загалом погодженої перспективи збільшення європейської та зменшення американської ролі у європейській безпеці. Якщо європейська автономія означатиме більше F-35, Patriot, американських ракет, американських бойових цифрових хмар, систем управління, зв’язку, розвідки, софту та ШІ коштом Європи, вона цілком влаштує США. Та якщо вона означатиме спрямування європейських коштів на нове покоління європейських озброєнь, європейські системи бойового управління та ШІ, то це вже інша модель, яка може викликати спротив Вашингтона.

У 2000-х, під час попередньої кризи трансатлантичної єдності навколо чергової війни в Перській затоці, американців роздратували європейські плани щодо автономних військових штабів. Тепер США роздратовані перспективою появи автономних європейських цифрових хмар, заповнених власним оцифрованим бойовим досвідом. Щоправда, до цього ще далеко — європейці справді дуже відстають від американців у розробленні нового покоління зброї та систем керування нею. І питання в тому, чи погодиться Європа масштабувати своїми ресурсами американський технологічний прорив, чи вирішить витратити ці кошти, аби зрівнятись зі США й увійти в нову форму стратегічного партнерства.

Де знайти європейський оборонний потенціал

Проблем із реалізацією багато. Стаття 42.7 залишається декларативною без міжнародної організації, здатної гарантувати її виконання, такої як НАТО або ЗЄС, якби він колись став повноцінною європейською оборонною організацією, а не залишився в тіні Альянсу. Європейські країни по-різному бачать загрози. Оборонні виробництва конкурують між собою за національні, а тепер іще й за консолідовані європейські гроші. Боєприпасів, ППО, складів, логістики, людей і командних структур досі бракує. Гроші значно легше асигнувати (хоча й це далеко не просто), ніж перетворити на військовий потенціал. Європа хоче автономії швидше, ніж може її створити.

Саміт НАТО в Анкарі 7–8 липня 2026 року стане важливим тестом. Після Гааги-2025 союзники домовилися про гроші. В Анкарі ключовим питанням буде організація. Хто перетворює нові витрати на силу: НАТО, ЄС, коаліції охочих, Північна Європа, Британія, Туреччина, Україна, чи всі вони разом у новій, поки не названій конструкції?

Європейська армія напевно не з’явиться в осяжній перспективі. Але вона й не потрібна, щоб вирішити проблему зменшення американської ролі в європейській безпеці. Натомість європейський оборонний союз стає дедалі реальнішим. Ще незрозуміло, як він виглядатиме, але процеси, що ведуть до його створення, запущено: угоди, гроші, ринок, виробництво, штаби, взаємні зобов’язання. І Україна є частиною цих процесів.

Зараз основний конфлікт щодо європейського оборонного союзу — між двома моделями реалізації. В одній Європа платить більше за оборону, що тримається на американській зброї й технологіях. В іншій — намагається створити власну ресурсну, технологічну й індустріальну основу безпеки. Щоб мати власний оборонний потенціал без США, Європі потрібні не лише фонди Єврокомісії, а й оборонні ресурси Британії, Норвегії, Туреччини та України.