Олександр Довженко: історія українського режисера, якого відзначив Чарлі Чаплін

Олександр Довженко – легендарний український режисер і драматург, який увійшов у історію світового кінематографа. Він створив відомі фільми «Земля», «Звенигора», «Арсенал», які стали класикою українського кіно.

Особливим засобом Довженка стала візуальна мова, яка дозволяла зчитувати важливі сенси без слів. Це був єдиний спосіб обійти обмеження свободи слова та висловити протест у німих кадрах. Про життєвий шлях Довженка, як він творив в умовах цензури і намагався вижити під тиском радянської влади – розповість видання Viva.ua.

Ранні роки життя

Олександр Довженко народився 10 вересня 1894 року на хуторі В'юнище на Чернігівщині. Його предки були чумаками, а батько походив із козацького роду. Сім’я жила скромно, а дітей було 14 – деякі з них померли, не досягнувши працездатного віку. Довженко навчався у Сосницькій школі і був відмінником. Змалечку Олександра надихала природа, яку він згодом описав у «Зачарованій Десні».

Довженко здобув освіту у Глухівському вчительському інституті, однак не мріяв стати педагогом. Він обрав цей заклад, оскільки мав право скласти туди іспити, а також отримувати стипендію у 120 карбованців.

Під час навчання у виші Олександр активно почав читати українські книги і робив це таємно від викладачів. Після закінчення інституту Довженка скерували на роботу у Хорошівське училище. Там він викладав природознавство, географію, фізику, історію та малювання.

Переїзд до Києва, УНР і високі посади

У 1917 році у Росії відбулася революція, яка призвела до повалення самодержавства. Олександр радів цим подіям, сподіваючись на справедливий світоустрій та «Україну для українців». У тому ж році Довженко переїхав до Києва, де вчителював і паралельно навчався на економічному факультеті у Київському комерційному інституті. Також майбутній режисер був слухачем Української академії мистецтв.

Протягом 1918–1919 років Довженко воював проти більшовиків в армії УНР. Чоловік перебував у підпіллі, неодноразово будучи під загрозою розстрілу. Так Олександр пережив російську, німецьку та польську окупації.

Утім, у 1919 році Довженко втік до Житомира, де його заарештувала губернська надзвичайна комісія та відправила до концтабору як ворога уряду. Існує версія, що саме у той період майбутнього режисера завербували чекісти. Невдовзі Олександр став працювати викладачем історії та географії у школі червоних старшин при штабі 44 стрілецької дивізії.

У 1920 році Довженко вступив до партії боротьбистів. Також він став завідувачем Житомирської партійної школи. Під час польсько-радянської війни чоловік потрапив у полон, але йому вдалося втекти. Певний час займав посаду секретаря Київського відділу народної освіти, комісара Театру імені Шевченка та заввідділу мистецтв у Києві.

Через рік Довженка зарахували до Наркомату закордонних справ і скерували на дипломатичну роботу у Польщу. Там він керував місією з репатріації й обміну полоненими та керував справами представництва. У 1922 році Олександр почав працювати секретарем консульського відділу Торгового представництва УСРР у Німеччині.

У ті ж часи Довженко почав малювати – перші його карикатури опублікували в журналі «Молот» у США. У 1923 році Олександр повернувся до України і оселився у Харкові, де працював художником-ілюстратором у редакції газети «Вісті ВУЦВК» та карикатуристом під псевдонімом «Сашко». Також він співпрацював із літературним об'єднанням «Гарт», а згодом став одним із засновників ВАПЛІТЕ, метою якої було творення нової української літератури.

Робота в кіно в умовах радянської системи

Згодом Довженко потрапив у кіно. Він став автором сценарію до фільмів «Вася-реформатор», «Герої», «Батьківщина», «Загублений Чаплін». А першим фільмом Довженка як режисера був «Сумка дипкур'єра», знятий на реальних подіях. У ньому йшлося про збройний напад на радянських дипломатичних кур'єрів за кордоном.

Про Довженка почали говорити у кіносередовищі після виходу стрічки «Звенигора», в якій розкривалися історичні подїі – гайдамаччина, Перша світова війна, боротьба УНР з більшовиками. А центральним персонажем фільму став дід, який намагався відшукати скарб скіфів, захований біля Звенигори. Митець використав у фільмі нові прийоми монтажу, кадрування, символізм і вважався одним з найкращих режисерів того часу.

Згодом Довженко випустив фільм «Арсенал», в якому висвітлив повстання робітників заводу проти УНР і Центральної ради, яке закінчилося поразкою націоналістів. За цю стрічку режисера гостро критикували, адже вбачали в ній підтримку Олександром радянської влади, хоча сам він воював в УНР.

Одним із головних фільмів Довженка є «Земля», яку вважають одою людині, яка працює на землі. У картині Олександр показав українців як хліборобів з власним світоглядом, працьовитістю та вдячністю до рідної землі, яка годує. Фільм вийшов на київських екранах, але невдовзі його зняли з показу через «натуралізм та замах на звичаї».

Стрічка отримала шалений успіх у європейських країнах, а самого Довженка італійські фахівці назвали «Гомером кіно». Високо оцінював режисера легендарний англійський актор і режисер Чарлі Чаплін: «Слов'янство поки що дало світові в кінематографії одного великого митця, мислителя і поета — Олександра Довженка».

Після «Землі» радянська влада неохоче сприймала кіноідеї митця. Щоб продовжувати працювати в УРСР, він погодився зняти стрічку «Іван», в якій йшлося про будівництво греблі Дніпрогесу. Це був перший фільм режисера, знятий зі звуком, однак техніка не була якісною. Стрічку розкритикували за перебільшену радість працівників від роботи, а сам Олександр згодом пошкодував, що створив «Івана».

Довженко написав листа Сталіну з проханням «захистити його і допомогти творчо розвиватися» і переїхав до Москви у 1934 році. На замовлення диктатора українець створив фільм «Аероград» - про боротьбу більшовиків з куркулями, які були проти будівництва нового міста у тундрі. Зйомки відбувалися у регіоні від Владивостока до Хабаровська.

На вимогу Сталіна Довженко зняв і фільм «Щорс» - про військового командира більшовиків за часів радянсько-української війни. Українець кілька разів переписував сценарій, змінював окремі епізоди та розумів, що історичної правди у стрічці не буде. Зйомки відбувалися у Чернігові та навколишніх селах, а також Довженко додав у стрічку українську мову, народні співи і танці.

Довженко на війні та створення «України в огні»

Після підписання пакту Молотова- Ріббентропа Довженка викликали до Києва і доручили організувати експедицію кінематографістів на захід України. Так Олександр створив фільм «Визволення», в якому йшлося про приєднання Галичини до Радянської України. Згодом режисер відновив прихильність влади й почав займати високі посади: був депутатом, керівником Київської кіностудії та членом президії комісії з присудження Сталінської премії.

Тривалий час Довженко мріяв зняти фільм «Тарас Бульба» - почав писати сценарій і консультувався з дослідником козаччини Дмитром Яворницьким. Однак почалась Друга світова війна, і режисера евакуювали до Туркменістану, де він був полковником інтендантської служби. Довго там не пробув, оскільки хотів висвітлювати події війни і влаштувався кореспондентом газети «Красная звезда».

Побачивши значні руйнування та великі жертви, Довженко написав кіноповість «Україна в огні». Він описав жахи війни, що скалічили долі мільйонів людей. Сталіну категорично не сподобався твір через «заохочення українського замість радянського патріотизму».

Диктатор звинуватив режисера у націоналістичному спрямуванні твору. Довженко потрапив у немилість очільника СРСР – втратив посаду керівника Київської кіностудії, роботу у складі всеслов'янського комітету й комітету присудження Сталінської премії.

Режисера перевели до Центральної студії кінохроніки, де він працював монтажером і коментатором. Також він брав участь у створенні документалок «Битва за нашу Радянську Україну» та «Перемога на Правобережжі».

Останній період життя

Протягом останніх років життя Довженко не мав права творити те, що хотів. На замовлення Сталіна він зняв художній фільм «Мічурін» - про шлях російського біолога-селекціонера і агронома Івана Мічуріна до визнання. Після цього режисера поновили на посаді в кіностудії «Мосфільм». Олександр прагнув повернутися до України, але мав право їздити на батьківщину лише у відрядження.

У 50-х роках Олександр обурювався знеціненням роботи сценариста, тиском на творчість, появою початківців у кіно. У той час режисер планував зняти стрічку «Прощавай, Америко!» - про роботу американського посольства у Москві, але її виробництво раптово припинили.

В останній рік свого життя Довженко випустив автобіографічну повість «Зачарована Десна». У творі автор змалював любов до рідної Чернігівщини, мальовничу Десну, місцевий спосіб життя та селян-трудівників XX століття.

25 листопада 1956 року режисер раптово помер від інфаркту на дачі під Москвою. Це відбулося у перший знімальний день стрічки «Поема про море». Вона розповідає про будівництво Каховської ГЕС та наслідки цього процесу для місцевих жителів. Стрічку завершила знімати дружина Олександра – Юлія Солнцева – у 1958 році після його смерті.

Місцем спочинку Довженко заповідав Україну, утім, цього не сталося. Режисера поховали на Новодівочому кладовищі в Москві. У своєму щоденнику він передбачив, що помре у Росії і не встигне побачити України: «Я вмру в Москві, так і не побачивши України! Перед смертю попрошу Сталіна, аби, перед тим, як спалити мене в крематорії, з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю, у Києві, десь над Дніпром, на горі».

У 2006 році громадські активісти почали говорити про повернення праху режисера в Україну. Однак це питання так і не вирішили.