Після трагедії в Києві: чому система безпеки не встигає за загрозами

18 квітня у Голосіївському районі Києва пролунали постріли. Семеро людей загинуло, щонайменше 14 — поранено. Двом поліцейським повідомлено про підозру в тому, що вони втекли з місця подій, залишивши цивільних у небезпеці. Цей теракт укотре здійняв хвилю обговорення про реформу Національної поліції та її ефективність, як і минулі події у Врадіївці, Кривому Озері, Княжичах, Переяславі, Кагарлику… Кожен із цих випадків супроводжувався хвилею обурення та обіцянками змін. Жоден не став точкою системного перелому.

Про те, що саме має змінитися в підготовці поліції та системі безпеки, ZN.UA вже писало раніше. Але справа не лише в рецептах. Ключове — чи здатна сама система ці зміни реалізувати.

Після того, що сталося, міністр внутрішніх справ Ігор Клименко доручив голові Нацполіції Івану Вигівському провести службове розслідування щодо дій поліцейських і надати всю інформацію у Державне бюро розслідувань (ДБР). Також було відсторонено від посад цілу вертикаль керівництва патрульної поліції Києва. Міністр Клименко також зазначив, що протоколи реагування та підготовка представників органів правопорядку мають бути переглянуті з урахуванням ризику використання громадянами зброї та боєприпасів.

Це передбачатиме і зміни у системі підготовки патрульних. Ігор Клименко знову підтримав ідею закону про цивільну зброю з обов’язковим навчанням і чіткою класифікацією різних її видів, над якою і так іде робота останніми роками в межах євроінтеграції. 27 квітня комітет ВРУ з питань правоохоронної діяльності створив робочу групу щодо цього, попри вже наявну у МВС, яка кілька років працює над цими питаннями. Важливо й те, що Україна пообіцяла Єврокомісії у Дорожній карті з верховенства права, що у грудні 2026 року зазначений законопроєкт таки буде ухвалено.

Тим часом соцмережі та медіа наввипередки шукають, хто і як має понести відповідальність: «Клименка у відставку», «поліцейських за грати», «всіх переатестувати», «всіх на фронт» тощо. Однак в умовах повномасштабної війни, де внутрішня безпека залежить безпосередньо від поліції, такі рецепти є поверхневими і не сприятимуть практичним змінам. Вжити заходів — як кадрових, так і інституційних — однозначно потрібно.

Однак проблема не лише в окремих помилках чи кадрових рішеннях. Питання в тому, як влаштована сама система. Щоб це зрозуміти, варто подивитися, як будувалася реформа поліції та де вона дала збій.

Процес заради процесу: коротко про реформу поліції

Трансформація пострадянської міліції в українську поліцію після Революції Гідності відбулася. Однак успіх патрульної поліції, яка є «вітриною» всієї реформи, тоді видали за реформу як таку. 2015 року її працівників із нуля набирали за конкурсом, ця ланка громадської безпеки справді відрізнялася від усіх інших. Інших міліціонерів протягом 2015–2016 років атестували, а після звільнення «грузинської команди» провели 2017 року консультативний конкурс на другого голову Нацполіції. На цьому масштабні кроки з реформування завершилися.

Від початку поліція не мала чіткого плану розвитку, а зміни впроваджувалися точково і нагадували радше ситуативне гасіння пожеж, ніж систему, об’єднану спільними цілями. Трансформація стосувалася більше поліції громадської безпеки, ніж кримінального блоку. Натомість невирішеними залишилися системні проблеми, які стосувалися катувань, незаконних затримань, свавілля чи, навпаки, безпорадності, нездатності захистити від злочину, ефективно його розслідувати. За офіційними даними, 7,7% колишніх міліціонерів були звільнені, половина з них поновилася через суд і отримала грошові компенсації. «Моя нова поліція» насправді здебільшого складалася з колишніх міліціонерів, які привнесли із собою інституційну пам’ять і неформальні практики роботи, заручниками яких Нацполіція залишається й досі.

Це не просто інституційна проблема, це нова українська реальність повномасштабної війни. Зростання соціальної нерівності, виклики демобілізації, посттравматичні розлади, слабка ветеранська політика — усе це неминуче впливає на рівень насильницької злочинності. Наука кримінологія і досвід інших країн показують: після завершення війни ця тенденція лише посилюється. І саме до такої реальності система виявилася не готовою.

Попри деклароване прагнення «деполітизувати» поліцію, тобто зменшити вплив міністра на її оперативне управління, Нацполіція так і залишилася залежною від МВС у не властивих для міністерства питаннях. Наразі ж посада голови Нацполіції — це цілковито рішення міністра внутрішніх справ, а на відсутність конкурсу як на проблему вказує Єврокомісія. Тож посада, яку зараз обіймає Іван Вигівський, досі залишається контрольованою очільником МВС. Ба більше, призначення всіх керівників територіальних органів та їхніх заступників теж погоджує міністр.

Натомість міністр внутрішніх справ мав би відповідати лише за формування державної політики, брати участь у засіданнях Кабінету міністрів, представляти бюджетні та нормотворчі питання, а голова Нацполіції — управляти самою поліцією. На практиці ж усі міністри одночасно займалися і політикою, і операційною діяльністю у поліції. Міністр — політичний висуванець, якого призначають народні депутати. А операційну діяльність поліції потрібно відмежувати від впливу політики.

Під час повномасштабної війни поліція й надалі уникає гострих тем соціальної несправедливості. Наприклад, забезпечення правопорядку під час мобілізаційних заходів. Міністр Клименко прямо виступив проти того, щоб доручити здійснювати такі заходи поліцейським, які мають право законно застосовувати примус. Поліція мінімізує свою участь у цьому процесі, щоб не провокувати політичної кризи та нової хвилі вимог покарати саму поліцію. Тож увесь репутаційний негатив збирають на себе ТЦК.

Цікаво, що навіть в умовах повномасштабної війни поліція зберігає суттєву підтримку суспільства, — соціологія свідчить, що довіра до поліції перебуває в межах 48% (Центр Разумкова, Rating Group). Значне схвалення також викликає безпосередня участь майже 10% поліцейських (за даними МВС) у бойових діях на фронті (підрозділ «Лють», стрілецькі підрозділи тощо), до того ж робота як на прифронтових територіях, так і в тилу пов’язана зі щоденним ризиком для життя.

За законом про Нацполіцію 2015 року, основним показником ефективності діяльності поліції є довіра громадян до неї. На виконання цієї норми 2018 року було ухвалено постанову Кабміну, яка передбачала, що держава оголошуватиме тендер на такі заміри. До 2022 року незалежні соціологічні служби проводили відповідні дослідження, але із запровадженням воєнного стану тендери призупинили. Тоді також ішлося про 40+ відсотків довіри. Але проблема в тому, що з року в рік різні соціологічні служби можуть застосовувати різні методології, що унеможливить порівняння результатів за одними критеріями. Постанову від 2018 року скасували у березні 2026-го. Натомість затвердили нову, відповідно до якої такі опитування мають проводитися щодо всіх органів кримінальної юстиції. Проблема з використанням соціологами різних методологій залишилася.

Реформа системи органів правопорядку формально триває, зокрема, як частина євроінтеграційних зобов’язань України. Розділ 24 acquis ЄС «Юстиція, свобода та безпека» безпосередньо вимагає посилити інституційну спроможність органів у боротьбі зі злочинністю, насамперед організованою.

У світлі цього Нацполіція зараз планує перейти від боротьби з одиничними явищами до боротьби із системними випадками, організованою злочинністю. Йдеться про розвиток аналітичних спроможностей, включення поліції до системи кримінальної політики, впровадження європейської системи оцінки загроз організованої злочинності (SOCTA), зокрема в сфері кібербезпеки (IOCTA), тощо. Частину євроінтеграційних заходів було відображено у першій Стратегії розвитку Нацполіції на 2026–2030 роки. Їхня реалізація має завершити реформу кримінального блоку. Зараз Україна перебуває в тій точці, де реформа нарешті може охопити те, що не вдалося зробити у 2015–2019 роках, а за жорсткої оцінки Єврокомісії з’являється шанс на якісні зміни.

Колективна відповідальність і кадрова криза

Некоректно вважати, що будь-які резонансні випадки за участю поліцейських мають автоматично призводити до відставки керівництва. Це може працювати у країнах усталених демократій, які мають ресурси і можливість практикувати широкі представницькі повноваження, наприклад, у Швейцарії. Але не в країні, яка перебуває у стані повномасштабної війни.

За наслідками теракту 18 квітня у Києві відповідальність за підлеглих мали б нести керівництво патрульної поліції та Національної поліції загалом. Але якщо зараз звільнять Івана Вигівського, то новий голова Нацполіції буде таким же керівником просто тому, що це буде кандидатура міністра внутрішніх справ, продовження його особи з огляду на недеполітизованість поліції. Тобто зміна прізвища не означає зміни курсу органу. І це напряму впливає на здатність системи швидко й ефективно реагувати на кризові ситуації.

Методи колективної відповідальності — це логіка політична, а не професійна. Політична розправа не є ознакою європейської поліції, яку ми хочемо мати. Тому набагато важливіше, яких системних кроків вжито, щоб запобігти подібній трагедії в майбутньому.

При цьому охочих керувати поліцією на будь-якому рівні обмаль, а то й узагалі немає. Професійних кадрів очевидно не приваблюють низькі зарплати, постійний ризик бути звільненим не за результатами аудиту чи оцінки ефективності, а просто в межах «колективної відповідальності за підлеглих» тощо.

Масштаб проблеми підтверджує і керівництво самої Нацполіції. За словами її голови, некомплект у патрульній поліції становить близько 25%, а в Києві — ще більше. В таких умовах працівників змушені постійно залучати на підсилення, навіть якщо вони не мають достатнього досвіду роботи в реагуванні. Як визнав Іван Вигівський, одна з поліцейських, що опинилися в центрі подій 18 квітня, не працювала системно в таких нарядах.

Накладається ще й проблема із кадрами, актуальна не лише для поліції, а й для всієї держслужби. Єврокомісія наголошує на необхідності меритократичного просування по службі — мають бути конкурси на керівні посади, включно з посадою очільника поліції. Наразі такі правила впроваджено щодо добору всіх керівників органів правопорядку, крім голови Нацполіції. Скасування цього винятку частково зменшить залежність Нацполіції від міністра внутрішніх справ.

З конкурсом на керівні посади в поліцію складніше, адже їх там тисячі, і фізично організувати його майже неможливо, бо тоді необхідно створити безліч комісій. Логічно застосовувати конкурсну процедуру не на всі, а лише на вищі керівні посади й окремі посади середньої ланки. Натомість МВС згодне на конкурс лише за умови, щоб посади, на які він поширюється, визначалися у підзаконному акті за рішенням міністра. Але це створює ризик, що міністр обмежить конкурсний добір кількома невпливовими посадами. Найбільш збалансованим може бути підхід, за якого конкурсна процедура стосується насамперед високих керівних посад, а саме тих управлінців, чиї рішення мають системний вплив на роботу поліції загалом.

Тож не варто очікувати швидкого розв’язання кадрових проблем, зокрема, якщо йдеться про конкурсні процедури. Відповіддю на наслідки теракту має стати посилення внутрішніх механізмів контролю: неупереджених службових розслідувань, встановлення підстав для дисциплінарної відповідальності керівників за неналежну організацію роботи підлеглих.

Офіс (не)простих рішень: що далі?

Проблеми в поліції, які підсвітив теракт у Голосіївському районі столиці, навряд чи можна розв’язати, ухваливши кілька ситуативних кадрових і політичних рішень. Натомість необхідно посилити інституційну спроможність органу. Це передбачає: деполітизацію системи управління, ефективний внутрішній контроль, оновлені протоколи реагування, професійну підготовку тощо. Комплекс цих змін зможе забезпечити баланс між правами громадян, їхньою безпекою й ефективністю органів правопорядку під час війни.

1. Кримінальна відповідальність індивідуальна. «Поліцейські, які втекли» — кримінальне провадження за частиною 3 статті 367 Кримінального кодексу України, в межах якого Державне бюро розслідувань, вивчивши протоколи і процедури, дасть оцінку наявності складу злочину, і прокуратура скерує справу до суду.
2. Відповідальність керівництва. У межах службового розслідування має бути досліджено питання наявності підстав для дисциплінарної відповідальності керівництва поліції — патрульної поліції Києва, голови Національної поліції та інших осіб, які організовували операцію з протидії теракту.
3. Протоколи реагування. На терористичні акти із захопленням заручників протоколи мають бути вдосконалені. Так, КОРД виконав свою роботу, але якісна робота перемовників і спецпідрозділів, їхня взаємодія з патрульними, які прибувають першими на місце події, можуть допомогти зменшити кількість жертв до ліквідації терориста.
4. Тактико-технічна підготовка. Навички застосування фізичної сили, спеціальних засобів і вогнепальної зброї мають відпрацьовуватися постійно. Кількість годин на це потрібно збільшити, зокрема на заняття з практичної стрільби, тобто із застосування ведення вогню в незвичних і екстремальних умовах. Недостатньо лише мати зброю, треба ще й володіти нею — бути готовим застосувати на законних критично необхідних підставах.

Окремо слід виокремити критичну проблему — готовність поліцейських застосовувати зброю.

5. Психологічна підготовка поліцейських. Саме її відсутність ми побачили 18 квітня: поліцейські втекли не лише через індивідуальні фактори, а й через системну неготовність діяти в ситуації, де застосування зброї неминуче тягне за собою розслідування. Застосування зброї в нашій правовій системі — апріорі проблема, хтось має за це понести покарання. Це має величезний психологічний стримувальний ефект, який ми побачили у дії. З кожним роком гасло «краще не застосувати, аби чогось не вийшло» у суспільстві у стані війни призводить до руйнування безпеки і правопорядку. Наразі за кожним фактом застосування зброї проводиться службове розслідування, але не завжди такі розслідування є об’єктивними. Судова практика щодо законного застосування зброї слабка порівняно із самообороною цивільних.
6. Вдосконалення дозвільної системи. Необхідно, нарешті, ухвалити закон із чіткими правилами щодо зброї у цивільного населення (або законопроєкт №5708, або його доопрацьовану версію згаданими робочою/робочими групами). Необхідно навести лад у дозвільній системі — краще контролювати реєстрацію/перереєстрацію зброї, оцінку психічного стану особи, якій надається дозвіл, підготовку власників зброї, відстріл нарізної зброї тощо.

Дещо із переліченого вже анонсував міністр Клименко. Але визначальними стануть не політичні заяви після резонансної трагедії, а здатність системи правопорядку реалізувати ці зміни на практиці. Тому ключове запитання: чи є ця інституційна спроможність? І поки деполітизація поліції залишається декларацією, а не нормою, межі реформи визначає не війна, а сама система.