Тестостерон, овуляція, «Кіллхаус». Час поговорити про якість нашої кінопропаганди

Одразу поясню про овуляцію, щоб ви тут мені не нарікали на клікбейт. Один з найпопулярніших нині відгуків про стрічку «Кіллхаус» у мережі тредс — якраз захоплення кількістю тестостерону на хвилину. На екрані ми бачимо максимально сексі-військових, які змушують дівчат забути про телефони, на які зазвичай глядачі відволікаються під час показу. Тому й жарти про овуляцію можна знайти у великій кількості. 

Це добра ознака для фільму, особливо для агітаційного. Бо саме таким і є «Кіллхаус» Любомира Левицького. І тут, вочевидь, варто ще раз наголосити на тому, що в нас досі зберігається негативна конотація таких слів як «агітація» чи «пропаганда» — травма совка так швидко не минає, вочевидь. Пропаганда, якщо нею не підміняють журналістику, — це всього лиш інструмент, який можна використати на користь чи на зло, ефективно чи неефективно. «Врятувати рядового Раяна» Стівена Спілберга — гарний приклад, як люблять казати, «пропаганди в хорошому сенсі». 

Так ось, із 2014 року нам необхідна пропаганда в хорошому сенсі, бо без неї якось трішечки важкувато. Були стрічки, які, як на мене, цілком підходять під цю категорію. Приміром, «Кіборги» Ахтема Сеітаблаєва за сценарієм Наталки Ворожбит.

Але є інші приклади, як-то «Крути 1918» Олексія Шапарєва, які отримали переважно негативні відгуки як критиків, так і глядачів. Окреме питання було до посилів стрічки, бо найхаризматичнішим і найпривабливішим героєм був не хтось із українських військових-курсантів, а причетний до тодішньої окупації Києва і жахливого терору полковник Михайло Муравйов.

І взагалі, у вашої авторки складалося враження, що творцям фільму глибоко все одно на цю історію — просто в держави є запит на патріот-кіно, ну от ми його й будемо робити. На жаль, це не єдиний приклад.

Можливо, така якість робіт і стала однією з причин, чому десь у році 2018-му кіношники масово бідкалися, що аудиторія не хоче ходити на стрічки про війну. Звичайно, взнаки давалася ще й масова емоція «втоми від усього цього» (на яку в інших українців була максимально негативна реакція, і це зрозуміло), але нічого не поробиш — до широкої аудиторії треба вміти достукатися. 

Перенесімося тепер у наші часи. Третя штурмова, а нині Третій армійський корпус слугував і слугує прикладом чудової промоції та масштабів мислення. Їм замало роликів чи білбордів, тому вони використовують значно складніші та дорожчі форми. Наприклад, кіно, про яке ми зараз і говоримо. 

Рівно два роки тому ваша авторка писалапро інший фільм Любомира Левицького — «Ми були рекрутами» про бійців тоді ще Третьої штурмової. Цей відгук був максимально позитивним, особливо як для вашої чорноротої Антоніни. А все тому, що я справді була в захваті від задуму і посилів. Аж настільки, що про кепську реалізацію написала дуже м’яко всього одним невеличким абзацом. Бог його знає, правильно це чи ні, але схожих відгуків бачила дуже багато.

Взагалі, до Левицького в кінотусовці ставлення суперечливе. Та й глядачі часто асоціюють його передовсім зі «Штольнею», яка для багатьох стала дуже негативним кінодосвідом. Але водночас із напіваматорським підходом Любомир продемонстрував свої неабиякі таланти маркетолога і піарника, бо про ту «Штольню» знали майже всі. І це, я вважаю, саме завдяки йому. 

У подальшій діяльності режисер, як мені здається, продовжив демонструвати таку свою дуальність. Знімав стрічки, які наражалися на критику і створювали йому не зовсім хороший імідж у спільноті («Тіні незабутих предків», «Ломбард», «Селфіпаті», третє «Скажене весілля»). Про це також згадуєкінокритик Ярослав Підгора-Гвяздовський у своєму захопленому огляді на «Кіллхаус». Мовляв, ніфіга собі чоловік здивував.

Але паралельно із сумнівною художньою якістю робіт у них завжди були дуже хороша задумка і явне бажання зняти популярну стрічку, яка принесла б задоволення глядачам. А сам автор завжди вмів прекрасно презентувати як себе, так і свої роботи — я свого часу дуже надихнулася його пітчингом проєкту «Капітан Україна» і сподіваюся дочекатися на цей фільм. 

«Ми були рекрутами» — це фактично великий рекламний ролик Третьої штурмової і, ясна річ, це пропаганда. Пропаганда рекрутингу. У нас є головний герой, йому 19 років, він новобранець, і разом із ним глядачі проходять занурення в армійське життя. Ця історія наче бере за руку людей, які хай навіть обережно замислюються про мобілізацію, і показує все, що з ними буде.

Тому невідоме і страшне стає значно зрозумілішим. Військові постають перед нами дуже крутими чуваками (в кіно взагалі багато ефектних кадрів і немає навіть натяку на позицію жертви), але водночас глядачам кажуть, що ти — не гірший і після мобілізації в тобі обов’язково знайдуть сильні сторони й навчать їх проявляти. 

Круто? Та без питань. Ось тільки в цьому фільмі Любомир, на жаль, не зміг побороти вже згаданого напіваматорського підходу до, наприклад, роботи з акторами. Ще й погіршив цю ситуацію, обравши досить складний жанр псевдодокументального кіно, тобто ігрового фільму, який прикидається документальним.

Військові, задіяні в роботі, мусили перетворитися на акторів і зіграти самі себе, що вийшло, м’яко кажучи, далеко не в кожного. Ба навіть виконавець головної ролі новобранця (а це був саме актор) мав досить непереконливий вигляд. Тому обережні відгуки на «Ми були рекрутами» я чула переважно у стилі «ну, це дуже потрібна тема, але ж все інше...». 

У прокаті стрічка зібрала небагато як для ігрової — 5,2 мільйона гривень. Але автори почали позиціювати її як документальну — вони збирають значно менше, і на такому тлі п’ять лямів уже були непоганим показником. Утім, ваша Антоніна завжди закликає ставити під сумнів її бухтіння і робити висновки самим — «Ми були рекрутами» можна легально подивитися, здається, в усіх наших онлайн-кінотеатрах. Обов’язково це зробіть.

І ось, моя писанина нарешті стосуватиметься «Кіллхаусу». Попередній текст був важливий для пояснення висновку, який особисто я зробила після перегляду: Любомир Левицький продовжує демонструвати значне підсилення своїх сильних сторін і, здається, зовсім не працює над слабкими. Тому дуже правильний задум і ефектність тут знову сусідять із серйозними багами в роботі з акторами та в написанні сценарію. Щоправда, цього разу кіно вийшло настільки блискуче за формою, що на все інше глядачі, як на мене, або не зважили, або пробачили. І це я не кажу про той зріз глядачів, які переконані, що важлива тема може виправдовувати майже все. 

Історія будується на реальних подіях, про які Левицький кілька років тому зняв документальну стрічку «Йди за мною», її можна подивитися у вільному доступі. 

2022 рік, росіяни викрадають дівчинку, а батьки їдуть її визволяти, заплативши викуп. Їхня машина заїжджає в небезпечну зону, її помічають наші військові з Третьої штурмової, намагаються витягти, але росіяни починають обстріл. Дружину вдається вивести, чоловік лишається на місці через поранення, дівчинка далі у полоні в росіян. А отже Третя штурмова разом із ГУР та СБУ починають велику рятувальну операцію. 

Переваги фільму — ось рівно ті самі, про які я говорила вище. І так, до вашої уваги пропагандистська стрічка, яка викликає у глядачів повагу та довіру до військових. Вони круті, на них хочеться бути схожими і в них хочеться закохатися. І так, цей образ гіпертрофований — я вже бачила невдоволені відгуки саме від військових, мовляв, щось занадто пафосно та гламурно, у нас так не є. 

Але, як на мене, саме тут ця претензія не тойво. Бо «Кіллхаус», мені здається, не мав бути реалістичною історією, авторським розумним мистецьким кіно для фестивалів, показувати якусь незручну правду про війну, змусити глядачів замислитися над вічним, зануритися в складну психологію персонажів.

Фільм мав вражати, і він це робить, — я справді не пригадую в українському кіно такої класної картинки у трилерах чи бойовиках. Ще на рівні трейлеру все виглядає дуже по-багатому і обіцяє, що все буде як у Голлівуді. Різнопланова зйомка, динамічний монтаж роблять сцени такими, що хочеш чи ні, а виникає вау-ефект.

Також жодної віктимності. Любомир Левицький постійно говорить, що уникає цього, аби створювати сильні, привабливі образи. Поза всяким сумнівом, це вийшло. Водночас персонажам сильно бракує більшої глибини та оригінальності — ми бачимо їхні характери або пунктиром, або й узагалі цього розкриття практично немає. Особисто я хоч якось описати можу лише трьох персонажів — двох братів-військових та американську журналістку.

«Сід» (Денис Капустін) — командир роти ударних безпілотників та інженер-розробник — молодий, запальний та не завжди вміє керувати емоціями, діє справедливо і може постояти за себе, сильно переживає через невдалу операцію в минулому. Актор Денис Капустін після зйомок мобілізувався.

«Сова» (Сергій Стрельников) командир спецпризначенців – на відміну від брата спокійний, виважений, похмурий, але водночас із гумором. Що важливо – Сова постійно наголошує на обережності, що треба усе добре продумувати і зберігати життя бійців. 

І журналістка Одрі Макалпін, яка грає сама себе. Вона смілива, наполеглива, давно працює воєнною корреспонденткою, готова до самопожертви, бо сама зголошується, аби її виміняли на викрадену дівчинку. 

Решта персонажів – абсолютно безликі, погано прописані і, здається, існують лише заради масовки. Це прикро, бо більшість із них грають військові і хочеться про них хоч щось дізнатися, побачити їхні характери та емоції, переживання. Про подружню пару, яка рятує доньку, ми також майже нічого не дізнаємося – ну, якісь чоловік з жінкою. Їхня донька – просто дівчинка. Ці герої просто рухають сюжет і все. 

Тобто, фактично це атракціон із дуже великими спрощеннями. З усим великим розумінням, що «Кіллхаус» не призначений для високочолих рефлексій після перегляду, але такі сценарні недопрацювання у форматі «і так зійде» мені здаються недопустимими навіть у такому форматі. 

Але найгірше я переживала рівень акторської гри, репліки та діалоги загалом. Спочатку про гру – та сама проблема, що і у «Ми були рекрутами». Професійні військові не зобов'язані мати акторські здібності, але ж тоді навіщо їх змушувати грати? Аби сказати, що у кадрі справжні військові? Не знаю як вам, а мені це не здається переконливим аргументом. Вочевидь, аби замаскувати цей баг, автори використали дубляж – багато персонажів розмовляють не своїми голосами і воно справді частково спрацьовує, але лише частково. Бо усе це має дуже неприродній вигляд. 

Та і загалом увесь фільм нагадує дубльований, бо навіть тонування (коли актори після зйомок озвучують себе самі) скидається саме на дубляжну версію. У багатьох моментах ліпсінк (узгодження рухів губ із звуком) зовсім не збігається і це посилює враження неприродності. Ну і ще одна мета такого «дубляжного» прийому, як мені колись розповіли кіношники, це створення такого собі ефекту іноземного кіно. Ну от наче ви розумієте, що фільм український, але все одно постійно враження, що це щось, скажімо, американське. 

Ну і сама мова персонажів. Видно, що її хотіли зробити живою, але у мене постійно було зворотнє враження. І йдеться не про нецензурну лексику, а про відсутність цієї правильності, яку наче бороли-бороли, але не побороли. Сцени засіданнь працівників різних спецслужб виглядають мов читки сценарію перед зйомками, коли актори по черзі промовляють свої репліки за столом. Репліки персонажів у ключових моментах більше скидаються на промови на мітингах. 

Я, звісно, не буду аналізувати логічність чи правдивість кіно саме у військовому аспекті, бо не маю у цьому компетентності та як глядачка лишаю багато простору для художньої умовності. Але було кілька ляпів, які, таке враження, зроблені просто «тому що пофіг». Ви ж багато разів бачили прямі ввімкнення у ефіри – в одній частині екрану ведуча, в іншій – кореспондент. Всі в анфас. У фільмі ж ми бачимо якусь дивну картинку, яку не можу вам показати, бо її немає у трейлері. 

Одрі робить репортаж, нам показують екран телевізора, ведучу в студії, а в другій половині – не те, як журналістка говорить на камеру, а те, як збоку хтось знімає, як вона говорить на камеру. Я розумію, що в кіно часто робота кореспондентів показується не точно, але це вже щось максимально химерне. 

Підсумовуючи. Я «Кіллхаус» для себе визначила як досить прокачану, дорожчу, візуально врази досконалішу, але таки «Штольню». Її вайби переслідували мене впродовж усього перегляду, який виявився випробуванням. І так, розумію, що і тема чудова, і ідея гарно продумана, і все на екрані візуально вражає, але решта моментів давали сильні відчуття фальші та недопрацьованості й повністю псували враження. 

Не хочу додумувати за інших, утім лише припущу, що велика частина захоплення у соцмережах – це результат саме ось цих сцен вибухів, боїв, погонь, які справили неабияке враження на глядачів і змусили більш поблажливо ставитися до недоліків. Разом із тим також припущу із досвіду – слідом за захопленням можуть піти дописи-розчарування. Це так часто буває, коли перші глядачі вразилися, бо особливо нічого не очікували, понаписували дифірамбів і сформували гіперочікування у решти. Які, своєю чергою, підуть і затим писатимуть зовсім інше. 

Особисто мені дуже хочеться, аби наші кіноагітки були такі ж добре продумані ідеологічно як «Кіллхаус», але значно кращі за своїм виконанням. Бо тут вийшло якесь поєднання дуже хорошого із дуже поганим, від чого мені дійсно сумно. Але дуже сподіваюся на цікаву дискусію навкого цього фільму, бо то неймовірно важлива складова.

А ще більше сподіваюся, що усім буде дозволено висловлюватися як позитивно, так і негативно, бо важлива тема не може бути індульгенцією. Ми це вже проходили з 2014 року з «патріоткіном», коли про нього треба було або добре, або нічого. Хотілося б, аби наш кінопроцес усе ж був живим та удосконалювався. 

І наостанок. Ось такі тексти кінокритиків чи кіножурналістів значать рівно нічого для успіхів фільмів у прокаті. Інфа перевірена багато разів. А ось що має неабияке значення, то це відгуки глядачів та персональні рекомендації. У кіноспільноті ще послуговуються для називання цього явища словом «сарафан», хоч вже давно треба вигадати якесь нове. Тому з нетерпінням чекаємо на оголошення першого бокс-офісу «Кіллхаусу» наступного тижня.