Все може початися за кілька місяців: інтерв'ю експерта з Брюсселя про вступ України до ЄС

На політичній карті Європи у 2026 році відбулися разючі зміни. Головний "друг" Володимира Путіна Віктор Орбан втратив владу в Угорщині, натомість очільником уряду в Болгарії обрали прихильника контактів з Росією – Румена Радева. Та незмінним залишається прагнення і кроки України на шляху до вступу в ЄС.

Крім того, як повідомив у інтерв'ю 24 Каналу співзасновник аналітичного центру Brussels Freedom Hub Роланд Фройденштайн, європейці кардинально змінили ставлення до України за останній рік у позитивний бік. Експерт з Брюсселя також розповів, як бачить вступ України до ЄС, у які терміни, і які геополітичні події та гравці впливатимуть на цей процес.

Тривожний сигнал для Путіна і мирні переговори

Вперше за два з половиною роки здається, що час працює не на Росію. А в Путіна закінчуються гроші і люди. Тому він намагається збільшити набір на службу, який зараз на дуже низькому рівні. Можливо, він зробить це за допомогою великої загальної мобілізації чи чогось подібного.

Тобто фактично він підвищує виплати, щоб запропонувати ще більші фінансові стимули і чинить більший тиск на регіони Росії. Особливо на бідніші регіони, щоб вони вербували більше молодих чоловіків.

Це не дуже покращує суспільні настрої у Росії. Це також ознака того, що насправді гине більше російських солдатів у війні в Україні, ніж Кремль здатний набрати. Це позитивний знак для України і Заходу, а також тривожний сигнал для Володимира Путіна.

Інтерв'ю з Роландом Фройденштайном: дивитися відео

Чи вважаєте ви, що ці сигнали також розуміють у США, особливо з огляду на тривалий мирний процес? Я вважаю, що цей процес зараз не просувається. Ми не бачимо жодних результатів.

Мирний процес фактично призупинений, поки США зайняті війною з Іраном і переговорами з аятолами в Ірані. Немає чітких ознак, що це швидко закінчиться. Тому це може зайняти ще кілька тижнів.

Я думаю, що для Трампа є певний часовий ліміт. Тому що йому потрібне схвалення Конгресу для продовження війни з Іраном. Але це питання кількох тижнів. Він може стверджувати, що тепер, коли у нас є припинення вогню, це вже не є продовженням війни. Хто знає.

Але річ у тім, що США відволікаються від українського питання.

Другий факт полягає у тому, що ніякий компроміс між Росією та Україною не видається реалістичним. Тому що Кремль не хоче йти на жодні поступки.

Отже, доки ситуація залишається такою, навіть якщо США або, можливо, Туреччині вдасться організувати зустріч, яка матиме вигляд мирних переговорів між Росією і Україною, це ні до чого не призведе.

Це правда, що Реджеп Таїп Ердоган подавав сигнали, що має намір розвивати свої нещодавні дипломатичні успіхи. Я маю на увазі Анталійський дипломатичний форум. Він хоче розвинути цей успіх і тепер намагається разом зі США організувати новий саміт.

Зауважимо, що президент Реджеп Таїп Ердоган нещодавно знову запропонувавТуреччину як майданчик для мирних переговорів між Україною та Росією, підкресливши готовність Анкари виступити посередником і сприяти досягненню припинення вогню. Він наголосив, що його країна підтримує територіальну цілісність України, але водночас закликає обидві сторони повернутися до дипломатії, щоб зменшити людські втрати та стабілізувати регіон.

Але говорячи про саміт, ситуація надзвичайно зрозуміла. Путін заявив, що Зеленський може приїхати до Москви чи Мінська, чого, звісно, не станеться.

Путін точно не приїде, якщо тільки Україна не підпише свою капітуляцію. Це дуже чітко озвучив останніми днями речник Кремля Дмитро Пєсков. Тому немає жодного реального прогресу в російсько-українських мирних переговорах, якщо він взагалі можливий.

З іншого боку, правда, що у Дональда Трампа є інший мотив досягнення певного результату. У листопаді його чекають проміжні вибори. Навіть за кілька місяців до цього у США вже триватиме дуже активна виборча кампанія.

Для цієї компанії Трамп хоче продемонструвати певний новий успіх у своїй ролі нібито глобального миротворця. Він хоче, щоб війна в Україні у якийсь спосіб закінчилась. Але, якщо чесно, я не думаю, що це реалістично, навіть якщо Трамп почне чинити більший тиск.

Чи боїться диктатор Путін зустрічатися з Зеленським?

Він цього не хоче. Чи боїться він? Можливо, це питання інтерпретації. Але він не хоче з'являтися із Зеленським на публіці як з рівноправним партнером.

Адже він не визнає незалежність України. Як він міг би зустрітися з президентом України як зі співрозмовником на рівних? Це головна причина, чому Путін не готовий до зустрічі з Зеленським. Це можна назвати страхом.

Чому росіяни дивно реагують на відключення інтернету?

Поговоримо про внутрішню ситуацію в Росії. Уже місяць тривають перебої з мобільним інтернетом не тільки у невеликих населених пунктах, але й великих містах, як Москва і Санкт-Петербург. І жодного помітного масового протесту досі немає. Як пояснити такий рівень соціальної пасивності, навіть коли ситуація напряму впливає на них?

Очевидно, що зараз у російському суспільстві спостерігається високий рівень адаптації до обставин або високий рівень пристосування та покірності. Про війну навіть не говорять відкрито. Хіба що ви дуже добре знаєте свого співрозмовника. Це реалії класичної диктатури.

Перебої з мобільним зв'язком не подобаються людям. Але, на мою думку, вони самі по собі є ознакою страху Кремля перед більш активним спротивом України.

Вони фактично хочуть обмежити спілкування між своїми громадянами. Це пов'язано з очевидним або зростаючим невдоволенням так званою поступовою або прихованою мобілізацією та посиленням набору в армію.

Також економічна ситуація, яка в реальності є сприятливою лише для обмеженої кількості людей в Росії. Решта людей насправді страждає від інфляції та інших економічних проблем.

Тому обмеження комунікації є симптомом тріщин, що з'являються в російському суспільстві. І навіть серед російської еліти останніми днями.

Яких результатів Україна досягає на фронті?

Я думаю, що зараз росіяни зазнають впливу не тільки обмежень мобільного зв'язку, а й українських атак на нафтопереробні заводи. Ми чітко бачимо це не тільки в Ленінградській області, але й останніми днями в Туапсе на півдні Росії. Чому Росія має труднощі із захистом своєї енергетичної інфраструктури?

Є два моменти. Насамперед масштаби пошкоджень зростають. Україна досягає більшої кількості уражень російської енергетичної інфраструктури частково тому, що українські зусилля у цьому напрямку зростають.

Адже страх з українського боку полягає у тому, що ріст цін на нафту і енергоносії через війну з Іраном призводить до зростання доходів і більших надходжень до бюджету Кремля. Щоб це справді мало стратегічний вплив, ціна на нафту повинна була залишатися на рівні близько 100 доларів за барель до кінця цього року, що малоймовірно.

Але нинішні ціни на нафту роблять Україну більш креативною та рішучою в атаках на російську енергетичну інфраструктуру. Одним з чинників є те, що Україна виробляє більше таких далекобійних ударних засобів, крилатих ракет і безпілотників у себе в країні.

У такий спосіб Україна значно менше залежить від імпорту зі США або інших країн. Усе це разом призводить до більших збитків для російської енергетичної інфраструктури.

Але тут є важливе застереження. Російську енергетичну інфраструктуру можна обмежити або послабити, але неможливо повністю вивести її з ладу.

Я маю на увазі, що для цього Україна поки що не має відповідної кількості та якості озброєнь. Росія може відновлювати інфраструктуру так само, як Україна відновлює її після російських ракетних та дронових ударів. Отже, це працює в обидві сторони.

Насамперед потрібно було б постійно застосовувати величезну кількість далекобійних засобів ураження, щоб дійсно змінити ситуацію, а частина російської інфраструктурної мережі все ще повністю недосяжна для української зброї.

Однак у західних регіонах Росії, які є найбільш густонаселеними, ця проблема стає все більш серйозною. Тобто Україна досягає результатів.

Як ви вважаєте, чи можуть ці удари стати переломним моментом у довгостроковій перспективі для завершення цієї війни? Тому що ми в Києві, в Україні розуміємо, що Росія розуміє тільки мову сили.

Це правда. Удари України по російській енергетичній інфраструктурі можуть бути лише частиною формули перемоги. Але для цього потрібно багато більше складових.

Однією з них є заміна реальних військових з українського боку автоматизованими системами озброєння, тобто роботами. Ці роботи дуже ефективно не лише забезпечують логістичну підтримку або транспортують поранених українських військових. Зараз вони також використовуються для безпосередніх атак на російські позиції.

Нещодавно відбулась перша успішна атака виключно бойових роботів з українського боку на російську базу. Це ще не все. Також треба враховувати, що Україна останнім часом фактично досягла певного прогресу на полі бою не на стратегічному, але на тактичному рівні.

Мовиться про повідомлення Володимира Зеленського, коли вперше під час цієї війни українські наземні роботи разом із дронами змогли самостійно взяти під контроль позицію російських військ без участі піхоти і без втрат, причому частина окупантів здалася в полон.

Вперше щонайменше за два роки, а точніше з моменту вторгнення українських сил на російську територію, яке тоді було відбито. Відтоді не було реальних українських успіхів на полі бою. Зараз такі успіхи з'являються.

Тому усе це потрібно розглядати у контексті того, що у Путіна закінчуються гроші. Йому доводиться стикатися з вищою інфляцією, необхідністю друкувати гроші та іншими нездоровими економічними процесами, які ускладнюватимуть життя всім чи майже кожному росіянину.

Отже, на мою думку, усе це разом може у певний момент змусити Путіна відмовитися принаймні від його вимоги отримати північ Донбасу від України компенсації. Тобто погодитись на замороження нинішньої лінії фронту за поточною лінією розмежування і прийняти це як лінію зупинення вогню. Це одна з можливостей.

А інша – те, про що ви згадували на початку. Нова атака в іншому місці, перевірка меж НАТО, перевірка 5 статті, яка щойно була певною мірою підірвана Трампом і його адміністрацією.

Тому Путін може вважати, що атака на країни Балтії, у Балтійському морі, у Румунії або ще десь може бути гарною ідеєю. Але найчастіше згадуваним регіоном у контексті такої провокації насправді є країни Балтії.

Чи вступить Україна до ЄС у 2027 році?

Також поговоримо про ситуацію в Європі. Тому що зараз ми бачимо майбутнього прем'єр-міністра Угорщини. Це не Віктор Орбан. На вашу думку, як буде розвиватися ситуація щодо санкцій і допомоги Україні? Чи побачимо ми в майбутньому більше рішень на користь України, особливо у контексті європейської інтеграції, яка також була заблокована?

Так, я думаю, що протягом наступних кількох місяців, фактично після нещодавнього значного успіху з пакетом у 90 мільярдів, ми побачимо відкриття реальних розділів або так званих кластерів у переговорах про членство в ЄС.

Але я застеріг би від надмірного оптимізму, коли мовиться про членство України в Європейському Союзі. Об'єктивні перешкоди з погляду сумісності, наприклад, у сільськогосподарському виробництві, секторі послуг, транспортних послугах і насамперед у боротьбі з корупцією в Україні.

Усі ці речі все ще залишаються величезними викликами для вступу. Членства не буде в 2027 році. Я знаю, що Україна пропонувала певну ідею повного членства уже в наступному році, але без права голосу, без повної інтеграції до єдиного ринку і так далі.

Але європейська інтеграція так не працює. Тому я сказав би, що терміни від 5 до 10 років – це більш реалістичні терміни. Це не моя думка. Це те, що я чую від країн східного флангу, таких як Польща, від людей, які розуміють, про які проблеми мовиться. Зокрема, починаючи від тієї ж Польщі, яка про це заявляє.

Вето угорського прем'єр-міністра Віктора Орбана на будь-що, що могло б допомогти Україні, зокрема, з підготовкою до членства, тоді створювало враження, що вся проблема зосереджена лише в Будапешті. Але це не так.

Проблема також і в Києві. Україні потрібно подвоїти зусилля для зміцнення верховенства права, забезпечення більшої незалежності інституцій, не послаблювати незалежну судову систему, антикорупційні органи і так далі. Також реально впроваджувати законодавство щодо олігархів, яке зараз повністю суперечить як духу, так і букві законодавства Європейського Союзу. Усе це потрібно вирішити.

Я знаю, що одним з наслідків позитивних змін в Угорщині, а також успіхів у захисті від Росії є те, що деякі люди в Києві, як у мене складається враження, починають занадто розслаблятися у контексті того, що Україні ще потрібно зробити.

Це правда, що Україна буде країною, що забезпечує безпеку. Це дещо нове. Ця тенденція вже рік присутня в європейському мисленні вже рік. Вона значно посилилась останніми тижнями та місяцями. Україна буде суттєвим посиленням з погляду безпеки, а також креативності, як виробник програмного забезпечення та в інших сферах.

Але також не будемо заплющувати очі на те, що Україна також є великим викликом з погляду стандартів сільськогосподарського виробництва, ціноутворення та надання послуг. Також, як я вже казав, боротьби з корупцією і ставлення до верховенства права. Тому це потрібно вирішити.

Це справді позитивний момент, що право вето, яким досі користувався угорський уряд, зараз змінюється. Водночас Україні потрібно докладати більше зусиль, щоб реально виконати умови для членства.

Чи вплинуть результати виборів у Болгарії на Україну?

Про нового прем'єр-міністра Болгарії Румена Радева. Там також були проведені вибори. Деякі аналітики та медіа висловлюють занепокоєння, що новий прем'єр-міністр може бути більш прокремлівським. Чи спостерігаємо ми появу нових проросійських переможців у ЄС?

Він не настільки проросійський, як Віктор Орбан. Я думаю, що новий болгарський прем'єр-міністр здобув переконливу перемогу. Раніше він робив прокремлівські або принаймні заяви, які відображають розуміння позиції Москви. Але це не можна порівнювати з роллю Віктора Орбана як агента Кремля всередині Євросоюзу.

Тому я думаю, що болгарське керівництво буде значно більш конструктивним з партнерами щодо Європейського Союзу, буде значно менше підривати консенсус, не буде вставляти палки в колеса стратегії Європейського Союзу щодо України.

Тому це може бути невеликою втратою у випадку Болгарії, але незрівнянно меншою ніж здобуток, який стався 10 днів тому в Угорщині.