«Диявол носить Прада 2»: навіщо дияволу начепили німб і що залишилось від вайбу першої частини

Задумайтесь лишень: 20 років! 20 років тому вийшов фільм про жорстокий світ глянцю про моду «Диявол носить Prada» - і ось, нарешті, його друга частина «Диявол носить Прада 2».

За що ми полюбили диявола в червоних туфлях

Чому «Диявол носить Prada» отримав статус культового? Чому при бюджеті приблизно 40 млн доларів він зібрав у прокаті понад 326,5 мільйонів? Так, звісно – гарний сценарій, геніальний проєкт художниці з костюмів, прекрасна акторська й операторська робота. Але не лише це.

Фактично цей фільм змінив уявлення багатьох про залаштунки світу моди. І не просто показав красиві вбрання, а підняв важливі питання про експлуатацію праці, необхідність вибору між кар’єрою та особистим життям, дискримінацію за зовнішнім виглядом та сексизм.

Історія про талановиту журналістку-простачку, яка випадково потрапила у безжалісний світ глянцю і не лише вижила, а й отримала схвалення від вимогливої редакторки, стала натхненням для багатьох – дизайнерів, журналістів, менеджерів і просто для всіх, хто любить гарно вдягатись. Особливо, якщо врахувати, яку височезну планку задала для стилізації дизайнерка та художниця-костюмер Патріція Філд (номінація на «Оскар» за найкращі костюми), не просто показавши модні бренди, а створивши на екрані звабливий і недосяжний космос Chanel, John Galliano, Calvin Klein, Marc Jacobs та інших.

Меріл Стріп - виконавиця ролі жорсткої, але геніальної редакторки модного журналу «Подіум» Міранди Прістлі - отримала «Золотий глобус» як краща акторка в комедії чи мюзиклі та номінацію на «Оскар», BAFTA, Гільдії кінокритиків як найкраща акторка другого плану.

А холодний погляд Міранди Прістлі та її фірмова фраза «Це все», якою вона обривала всі аргументи співрозмовника, - пішла в народ і стала мемом. Та хіба лише ця? Фільм розібрали на цитати, навіть деякі діалоги з нього стали наводити як приклад впливу високої моди на те, що носить більшість.

Більше того, головна редакторка журналу Vogue Анна Вінтур, яка була прототипом Міранди Прістлі і багато хто боявся її гнівної реакції на можливу карикатуру, схвально відгукнулась про картину.

Туфлі на високих підборах залишились – а світ змінився

Не дивно, що новина про зйомки другої частини так збудила фанатів моди і кіно: як змінились актори, як змінились їхні персонажі, як вони вписуються в сучасний світ, який теж збіса змінився?

Багато було побоювань: чи вдасться дострибнути до тієї ж високої планки? І нехай режисер (Девід Френкель), авторка сценарію (Алін Брош Маккенна), навіть оператор (Флоріан Баллгаус) ті самі, ті самі виконавці головних ролей, але змінився увесь наш триб життя і погляд на нього.

Світ за ці 20 років змінився неймовірно. Багаті й успішні люди перестали гнатись за розкішшю, залишивши її на долю домогосподарок. Сталось страшне: одяг перестав бути показником статусу. Тепер не треба вдягати костюм від Dior чи йти в дорогий ресторан, щоб показати свою крутизну. Сучасні мільйонери й візіонери можуть провести ділову нараду в дешевому кафетерії, а вдягатись в синтетику ледь не з Ali Express. Вони вже не готові давати великі гроші на масштабні проєкти, намагаючись оптимізувати (читай, зекономити) все, що лише можна.

Геть спаскудила поняття «експерт», «особиста думка» та «важливе рішення» можливість коментувати в соцмережах будь-що і будь-кого. Кожен, у кого є інтернет, своїм «фе» може навіть впливати на важливі рішення, змушуючи відомих людей бути максимально обережними у висловлюваннях: не дай боже критично про когось (щось) відгукнутись - як тебе захейтять, а іноді й взагалі «відмінять».

Якісні фото та вигадливі фотосесії глянцевих видань змінили короткі рілзи, які люди швидко переглядають в туалеті, не завжди встигаючи навіть поставити лайк.

Зламався світ? Ламаємо й персонажів

Друга частина починається з того, що Енді - Андреа Сакс (Енн Гетевей), успішна і відома репортерка - отримує чергову журналістську нагороду і одночасно повідомлення про «оптимізацію» - звільнення всієї редакції, щоб компанія могла зекономити гроші. За ці роки в Енді вийшло безліч якісних матеріалів, але що вона отримала натомість? У неї нема ні сім’ї, ні дітей, ні навіть пристойного житла – вона так і проживає в якійсь дешевій квартирці, де з крану тече іржава вода, в паршивому районі, харчується лапшою швидкого приготування (як їй при цьому вдається так розкішно виглядати і мати таку струнку фігуру – загадка від авторів картини). Тут мала б місце репліка про те, як мало цінують у світі журналістів, але відкинемо особисті мотиви…

Міранда Прістлі продовжує очолювати «Подіум», але тут теж не все так, як раніше: паперове видання вже не головне, головне - онлайн. Редакція, щоб вижити, змушена орієнтуватись не на створення моди та якісну подачу, як раніше, а на побажання рекламодавців та схвальні відгуки в соцмережах. Для різкої, безкомпромісної та вимогливої Міранди це якесь пекло. Її нова асистентка (сюди прекрасно вписалась Симон Ешлі з «Бріджертонів») контролює кожне слово редакторки, бо якщо та скаже про когось, «товста», а не «бодіпозитивна», то «Подіуму» взагалі може настати кінець.

І кінець близький. Виходить не ретельно перевірена стаття, в якій один із дизайнерів виявляється замішаний в рабській експлуатації працівників. Шок, скандал – Міранду не критикує лише лінивий, рекламодавці знімають свої замовлення – катастрофа близько. Треба ухвалювати якісь кардинальні рішення, зробити щось неймовірне, аби знову опинитись на вершині або бодай не піти на дно. Тож до команди «Подіуму» повертається Андреа Сакс, в якої є бачення, як змінити редакційну політику на краще. Попри саркастичний скепсис Міранди, вона з ентузіазмом береться за справу (ну бо грошей їй пообіцяли вдвічі, якщо не втричі більше, ніж у серйозній журналістиці).

До своїх ролей також повернулись Стенлі Туччі – креативний директор «Подіуму» Найджел, незмінна підтримка та опора Міранди, яка, здається, навіть не помічає цього. Як от не звертаєш увагу на свою ліву ногу, поки вона нормально рухається. А також Емілі Блант – знову у ролі зверхньої та пихатої Емілі Чарлтон, але тепер вже не асистентка на побігеньках у Міранди, а представниця одного із найважливіших рекламодавців.

Команда фільму намагається занурити нас в дежавю. Постійно бачимо відсилки та пасхалки з натяками на першу частину (привіт, бірюзові ремені та блакитний розтягнутий светр), знову будуть мигтіння образів Андреа на вулицях Нью-Йорка в нарядах модних дизайнерів, знову за спиною Міранди намагатимуться плести змови. Але хоч пізнаваність деяких моментів і викликає світлу ностальгію, гіркий присмак залишає те, як змінились персонажі. І якщо те, що вони постарішали (і ти разом з ними) – це природно, то зміна характерів на вимогу сучасного порядку денного викликає несприйняття, навіть відразу. Холодна, жорстка і тверезомисляча Міранда стає подекуди розгубленою та безпомічною перед новими реаліями, інколи занадто дружелюбною (дружелюбною? Міранда? Альо, що ви наробили? Навіщо начепили дияволу німб?), а її новий чоловік (Кеннет Брана) – просто-таки взірець підтримки з підручника психології для початківців. Сцена, в якій чоловік розповідає Міранді, як їй гарно житиметься на пенсії, де вона зможе вигулювати песика, - це просто знущання над образом незламної залізної леді.

Далі гірше – Емілі виявиться не такою підлою кар’єристкою, як у першій картині, а тонкою та зраненою душею, яка відчайдушно вимагає дружньої підтримки, хай навіть прикриваючись бронею сарказму.

Енді – і це через стільки років серйозних розслідувань – досі сповнена якогось дитячого і наївного ентузіазму. Та й взагалі героїні фільму більше нагадують якихось емоційних школярок, які дозволяють собі стрибати, хіхікати, плескати в долоні, не ховати емоції, а навпаки – проявляти їх. Що й казати – засилля психологів зіпсувало не лише нас, а й наші улюблені картини. Тож персонажки стали іншими, не такими, як ми їх пам’ятали, любили і захоплювались.

Жарти в картині стали набагато більш політкоректними та обережними – вочевидь, автори теж боялись втратити рекламодавців. Гострих тем, на відміну від першої частини, не піднімали, як би чого не вийшло, лише побіжно пожартували про сучасних стартаперів та поверхнево зачепили тему цифровізації медіа і проблем, які вона викликала.

Дякувати Богу, хоч Найджел залишився майже таким, як і раніше.

І хоча наряди, як і раніше, прекрасні, види Нью-Йорка просто неймовірні, а показ мод в Мілані – це щось, – сам дух фільму вже не той. Але подивитись це треба обов’язково. Бо:

1. ностальгія,
2. це просто дуже красиво,
3. хоч і передбачувано, але дуже цікаво, як персонажі вибиратимуться зі складних ситуацій. А тут вона буде не одна,
4. фільм точно стане найбільш стильним кінематографічним поверненням року (бодай тому, що ніхто більше нічого такого не зняв),
5. і точно нам знову захочеться переглянути цей фільм вдома, натискаючи на паузу, щоб у подробицях роздивитись ту чи іншу сукню.

Так, а що ж з вбранням?

Художниця з костюмів Моллі Роджерс перейняла естафету у Патріції Філд і зробила акцент на поверненні до стилю високої моди, яка властива всім працівникам «Подіуму».

І якщо у першому фільмі модні лейбли із засторогою ставились до зйомок, до вже у сиквелі керівники брендів ледь не в чергу вишикувались, щоб надати свій одяг персонажам - Valentino, Armani Privé, Schiaparelli, Balenciaga, а для Chanel і Thom Browne навіть були спецпокази. Так, Емілі Чарлтон ми зустрічаємо в брючному комбінезоні від Dior – відповідно до її нової посади.

Зрозуміло, що найрозкішніше й надорожче виглядала Міранда Прістлі. Червона сукня з відкритим плечем від Balenciaga, в якій Міранда з’являється на початку картини, одразу має продемонструвати – правити балом буде вона.

Офісний лук для Міранди Моллі Роджерс запропонувала набагато білш лаконічний, ніж у першому фільмі, з чистими кольорами. Наприклад, сталевого кольору спортивний піджак з підплічниками – модно і стримано. Взагалі про ту Міранду – з першої картини – в діловому варіанті нагадуватиме лише строкатий жакет з бахромою від Dries Van Noten (якщо врахувати, що героїні довелось піти у ньому геть в негламурне місце – контраст був вражаючим).

Що ж до Андреа Сакс, то, за задумкою авторів, рік стажування в «Подіумі» зробив на неї вплив. Навіть будучи серйозною журналісткою, вона не гребувала нарядами от кутюр, правда, купувала їх на розпродажах чи секондах. (Звісно, Найджел при зустрічі не зміг не відреагувати – «Гляньте, кого занесло з розпродажів»). А повернувшись до співпраці з «Подіумом» та знову скориставшись гардеробною Найджела – обирає наряди, які підкреслюють не жіночність, а радше ділові якості, тобто виглядають в чоловічому стилі. Наприклад, архівний костюм Jean Paul Gaultier – темний з білою смужкою жилет із завуженою талією та прямі брюки.

А от на прийом для багатих Енді самостійно обере ну дуже яскраву сукню від Gabriela Hearst – і ця сукня вразила навіть Міранду.

Звичайно, що для показу моди в Мілані для героїнь обирають щось більш яскраве. Наприклад, Міранда та Енді з’являються в сяючих луках від Armani Privé.