Олександра Коваль: «Реальний фінансовий запит Українського інституту книги — 1,2-1,4 млрд грн на рік»

Український інститут книги — одна з ключових новостворених інституцій культури, що виникли вже в постмайданний час. З одного боку, їхня поява стала історичним шансом побудувати нові інституції за сучасними підходами, з іншого — керівникам і командам цих установ випало розбудовувати інституції «з нуля» у надзвичайно складні для країни роки. Український інститут книги вже десять років системно працює над розвитком української літературної сфери та репрезентацією України та української літератури в світі.

— Пані Олександро, стратегія Українського інституту книги — розповідати світові про українську літературу. Якими засобами УІК реалізує це завдання?

— Протягом усіх років роботи Українського інституту книги ми з колегами тримаємося цієї стратегії, власне, мети нашої інституції — розповідати світові про українську книгу, українську літературу і загалом про Україну.

Я переконана, що саме через культуру (і зокрема літературу) можна найкраще пізнати інші культурні та географічні контексти. Це також спосіб пізнати не лише інших людей, але й самого себе. Останніми роками українці переживають багато складних досвідів війни, і саме література є одним зі способів осмислення всього, що з нами відбуваються.

Також нині багато людей переходять на українську у щоденному вжитку, і література тут є однією із важливих точок опори, що допомагає відповісти на питання про нашу ідентичність, історію, коріння тощо.

Український інститут книги працює одночасно в двох векторах та для двох аудиторій — внутрішньої та міжнародної. Зізнаюся, для мене наша робота для української аудиторії завжди була пріоритетною. Але з початком повномасштабної війни я зрозуміла — якщо українських авторів більше знатимуть, читатимуть і перекладатимуть у світі, це буде корисно і для країни, і для нашої роботи на внутрішньому треку.

Запитів і проблематик, із якими працює Український інститут книги, дуже багато. Ми робимо все, що в наших силах, намагаючись «витиснути» максимум з тих обмежених можливостей, які в нас є.

Нещодавно ми в команді говорили про те, що цьогоріч Українському інституту книги виповнюється 10 років (в 2016 році було прийняття відповідний законодавчий акт, рік пішов на розробку нормативної документації та ремонт приміщення, а справжня робота розпочалася у 2018-му, тобто вісім років тому).

І я згадувала, як свого часу мене запрошували податися на конкурс на цю посаду.

— Культурна спільнота тоді буквально вимагала, аби ви подалися на конкурс. Ви були кандидаткою, у чию спроможність зрушити розвиток УІК як інституція вірила вся професійна спільнота.

— У той момент у культурної спільноти справді був запит, аби новостворений Український інститут книги отримав шанс впливати на ситуацію на книжковому ринку, зокрема, забезпечити прозорий і ефективний процес поповнення бібліотечних фондів. І справді колеги по галузі тоді висловили мені довіру, адже були впевнені, що за моєї роботи в УІК жодних корупційних історій ніколи не відбудеться.

Я погодилася податись на конкурс і згодом взялася до інституційної розбудови УІК. 

В УІК я прийшла з розумінням, що найперше для популяризації та розвитку української літератури потрібен вільний доступ до якісних і різноманітних книжок у публічних бібліотеках. На той момент ситуація з асортиментом в бібліотеках була жалюгідною — більшість книжок там були видані ще в СРСР, подаровані «добрими рускімі» (цих «троянських коней» завозили вантажівками). Також російські книжки закуповували за кошти місцевих бюджетів. А от асортимент книжок українською був досить обмежений (особливо сучасних українських авторів і перекладів іноземної літератури українською мовою) і не міг задовольнити різнобічний попит аудиторії.

Перше, що ми тоді зробили — оперативно провели конкурсний відбір книжок для першої закупівлі для поповнення бібліотечних фондів. Зібрали безпрецедентну кількість експертів (понад 80 фахівців книжкової сфери), які відібрали досить великий пул книжок для закупівлі. Це був один із перших наших успішних кроків, що відповідав вимогам часу (адже загалом я за те, щоби бібліотекари самі обирали, чим поповнювати фонди, але в той момент наша модель спрацювала на 100%). До бібліотек у 2018 році потрапило близько 1 млн примірників.

— Бібліотечні закупівлі — один зі стратегічних напрямків роботи УІК. Він був одним із тих, із яких почалася розбудова інституту. Що з ним відбувається в останні роки?

— Щодо поповнення фондів, то вони фактично «на паузі» від початку повномасштабної війни. Якби не повномасштабне вторгнення, думаю, в нас не забрали б цей напрямок, оскільки він справді стратегічно важливий у діяльності УІК. На жаль, його так досі й не повернули, мотивуючи це тим, що під час воєнного стану не можна спрямовувати бюджетні кошти на капітальні витрати.

— Тобто, наразі незрозуміло, коли можуть повернутися бібліотечні закупівлі?

— Ні, поки що ми не розуміємо, коли це може відбутися. У Мінкульті нині говорять про субвенції для територіальних громад, але УІК не має права надавати субвенцій, тобто до цього процесу ми не будемо долучені. Навряд чи централізована закупівля і експертний відбір повернуться.

— Чи ви мали про це розмову з Міністерством культури як органом управління за останній рік?

— І за останній, і торік, і всі попередні роки — ми не втомлюємося говорити про це з міністерством і з профільним комітетом Верховної Ради. Ми також щороку артикулюємо цю потребу і в бюджетній декларації, і в бюджетному паспорті, коли формується бюджет на наступний рік.

Проте є напрямок роботи з поповненням бібліотечних  фондів, із яким ми все ж можемо нині працювати — це мистецькі конкурси. Тут ідеться про підтримку не лише читачів бібліотек, а й авторів. Формат наступний: видавці приходять до нас не з готовою книжковою продукцією, а з проєктом Важливо, що це має бути перше видання книжки, перший наклад, і вперше ця книжка з’явиться саме в бібліотеках, ще до того, як потрапить до книгарень.

Якщо говорити про кількісні показники, то щорічно йдеться про приблизно 80 назв книжок загальним накладом 110—130 тис. примірників (спершу вони розповсюджуються по обласних бібліотеках, які передають їх до бібліотек усіх територіальних громад). Це зовсім невеликі обсяги: реальний запит за кількістю заявок видавців на мистецькі конкурси — втричі більший. І якість поданих заявок щороку зростає. Запит же читачів бібліотек більший у десятки разів (зокрема й на переклади, яких у межах конкурсу ми не підтримуємо).

— Поговорімо про інші ключові напрямки роботи та програми УІК. Один з основних — це програма «єКнига». Якими є її ключові фокуси, виклики та результати?

— На законодавчому рівні програма «єКнига» з’явилася в 2021 році. А старт першої програми за цим напрямком відбувся в 2024 році.

Від початку ми ставили собі завдання стимулювати рівень читання молодої аудиторії віком від 14 років (ми визначили саме цю цифру, адже бачили за соціологічними дослідженнями, що саме з цього віку починає падати рівень читання). Проте Міністерство фінансів тут дещо скоригувало наше бачення, адже державна допомога може надаватися громадянам, що досягли 18 років.

Зараз, уже маючи результати роботи програми «єКнига» за перший рік, ми можемо робити перші висновки. Зокрема ми бачимо, що 75% молодої аудиторії реагують на push-повідомлення і саме так реєструються в програмі. Що ж до уподобань, то 90% придбаних за програмою книжок — це іноземні автори. За напрямками — досить багато любовних романів (№1 за популярністю — «Покинь, якщо кохаєш» Коллін Гувер), а також нонфікшну. Проте перший квартал 2026 року демонструє, що книжка Гувер уже встигла спуститися аж до 18 місця — тобто інтереси аудиторії досить швидко трансформуються. З нонфікшну мене вразило, що молоді люди нині активно читають програмний текст Віктора Франкла «Людина у пошуках справжнього сенсу»,

— Часи нині справді такі, що читати Франкла здається доречним, як ніколи. А хто ті 10% українських авторів, чиї книжки купують за програмою єКнига?

— Ліна Костенко, Василь Симоненко, Сергій Жадан, Ілларіон Павлюк, Володимир Станчишин, Андрій Сем’янків, Макс Кідрук, Андрій Кокотюха, Євгенія Кузнєцова й Анастасія Левкова потрапляють у першу сотню.

— Поговорімо й про промоцію читання, що також є важливим напрямком роботи УІК. Міністерство культури нещодавно презентувало результати дослідження споживання культурного контенту. Згідно з ним, рівень споживання російськомовного контенту все ще високий. Набирають популярність цифрові та аудіовізуальні формати, натомість література стала єдиною з культурних практик, що взагалі не ввійшла до державної програми«Тисячовесна». Як нині справи з рівнем читання в Україні та як розвивати цей напрямок, коли держава сама не завжди готова промотувати власну літературну сферу?

— Відсутність літератури в програмі «Тисячовесна» справді дуже прикра. Можна було б підтримати створення багатьох класних текстів, які стали б паперовими чи аудіокнижками. Зокрема, нині зростає кількість художніх та репортажних творів ветеранів та бійців ЗСУ, спогадів про полеглих, надзвичайно важливих для збереження пам’яті про цю війну. Без державної підтримки вони виходитимуть коштом самих ветеранів або родин та побратимів полеглих, обмеженими накладами, і не потраплять до бібліотек та книгарень. Підтримка таких творів – обов’язок держави. Але тут також питання і до дослідників, що не включають книжки до панелі дослідження споживання контенту і не демонструють ініціаторам програми, що книжки займають важливе місце у споживанні культурного контенту.

— До слова, про дослідження. Український інститут книги кілька років поспіль робив власні дослідження книжкового ринку. Які тут нині актуальні тенденції?

— Ми справді неодноразово робили такі дослідження, точніше, моніторинги показників книжкового ринку, тричі проводили соціологічні дослідження читання. Проте, на жаль, не маємо можливості проводити їх щороку. Зараз, під час повномасштабної війни, наш бюджет не передбачає коштів на дослідження. Адже дослідження – це дорого, а якісні дослідження – дуже дорого. Свого часу ми знайшли кошти у міжнародному фондів «Відродження», зараз Міністерство культури ініціювало проведення дослідження, тож чекаємо нетерпляче на результати.

Якщо ж говорити про загальні тенденції, які ми бачили під час досліджень книжкової сфери у попередні роки, то тут ми знову повертаємось до тези, що «вхід» в читання відбувається на рівні доступності книжки. На жаль, книгарень в маленьких містах майже немає, як і достатньої кількості сучасних якісних книжок в бібліотеках. Про що ми можемо далі говорити за таких умов?!

Український інститут книги намагається працювати з промоцією читання в різний спосіб. Зокрема зараз ми проводимо мистецький конкурс проєктів з промоції читання. Звісно, ми раді, що можемо підтримати щороку приблизно по 17 ініціатив з різних регіонів. Але заразом треба визнати: якщо державою на це виділяється всього 6 млн грн, про жодні системні результати не йдеться. Для якісних змін таких фестивалів та проєктів  мусить бути не 17, а 170 на рік.

— Український інститут також провадить міжнародну репрезентацію України в світі через літературу – зокрема формує національні українські стенди на провідних міжнародних ярмарках. Скільки таких презентацій нині відбувається щороку? І як за цей час поглибили знання міжнародних аудиторій про Україну та її культурний контекст? 

— Наразі ми обрали для себе шість основних та ще три додаткові міжнародні літературні ярмарки, на яких щороку представляємо Україну в форматі національних стендів. Серед основних – Франкфурт, Ляйпциг, Лондон, Варшава, Болонья, також за останні роки додався іспанський ярмарок Liber, що по черзі відбувається в Мадриді та Барселоні (можливо, Україні навіть вдасться стати країною-почесним гостем на ярмарку Liber в Мадриді наступного року).

Цей напрямок нашої роботи має дві ключові функції – по-перше, це культурна дипломатія, по-друге – сприяння експорту прав на книжки  українських авторів. Наразі імпорт прав на книжки, звісно, набагато більший за експорт Але ми послідовно працюємо над збільшенням обсягу експорту, і вже маємо результати.

Звісно, тут багато що залежить від фінансування. Зокрема минулого року держава витратила на українські національні стенди на світових літературних ярмарках 9 млн грн. Ще стільки ж ми залучили додатково завдяки міжнародним партнерам. Проте тут важливо розуміти, що постійно спиратися на партнерську підтримку ми не можемо – по-справжньому сталою наша міжнародна культурна репрезентація може бути тільки за власний рахунок.

Якщо говорити про промоцію українських авторів та української літератури в світі, то тут важливу роль займає і нашапрограма перекладів Translate Ukraine. Нещодавно завершився етап експертного відбору – ми оголосили 100 проєктів, що стали переможцями програми цьогоріч і мають бути реалізовані до кінця року. Цього разу у нас широка географія – книжки будуть перекладені 30 мовами у 33 країнах. Торік  додалися країни Латинської Америки, Індія,  цьогоріч – Японія.

Важливим тут є і те, що від року до року росте середній наклад перекладів, виданих за цією програмою. Наразі він становить 1000-1100 примірників (а починали іноземні видавці в 2020 році з 300-500 примірників). Це свідчить, що інтерес до української літератури в світі росте.

— Про який би напрямок роботи УІК ми не говорили, ми невідворотно «впираємось» в обмеження, створені системним браком фінансування. На жаль, це частина більшої проблеми хронічного недофінансування культурної сфери, що лише загострилась за час повномасштабної війни. Український інститут книги цьогоріч отримав дещо вище фінансування, ніж минулого року. Проте чи воно є достатнім та яким нині є реальний фінансовий запит інституту?

— Насправді як такого збільшення фінансування УІК не відбулося. Цього року ми справді отримали на 6 млн грн більше. Це фактично наші ж гроші, які держава нам повернула (ще 2022 року нам помилково зменшили фонд оплати праці і потім його кілька років не повертали). І от врешті в 2026 році ці кошти нам повернули, за що ми безмежно вдячні міністерці культури Тетяні Бережній. Проте рівень зарплат (точніш їхньої реальної «ціни») в УІК нині навіть нижчий, ніж був в 2021 році. За таких умов нам, звісно, дуже складно закривати актуальні вакансії – фахові спеціалісти просто не готові працювати за такі гроші.

Якщо говорити більш предметно про основні цифри фінансування УІК в цьому та минулому роках, то в 2025 році на всю діяльність інституту було виділено 278,54 млн грн (з яких 200 млн грн – на програму єКнига. Тобто на саму діяльність УІК залишилося близько 78,5 млн. З них ми використали 71,6 млн, тобто заощадили майже 7 млн грн). Також в кінці 2025 року в нас забрали 120 млн грн з єКниги, які мали перейти на 2026 рік, адже це позабюджетні кошти.

Бюджет УІК 2026 року – 284,88 млн грн (приріст бюджету – це вже згадані додаткові 6 млн на фонд оплати праці + ЄСВ). На програму єКнига на поточний рік виділено 200 млн грн, але 10 млн з них мають «перенести» на програму підтримки перекладів, адже цього ми маємо фінансувати 100 проєктів перекладів.

— Чи є у вас дискусія з органом управління про підвищення рівня зарплат в УІК?

— На жаль, ні. Питання оплати праці завжди «впирається» в тарифні сітки, про це багато говорять в культурній сфері. Але хотілось би, щоб зростала принаймні кількість працівників по мірі додавання нових напрямків діяльності. Нам весь час потрібно більше менеджерів, юристів, економістів, бухгалтерів тощо. Міністерство культури повинно би мати якийсь вплив на це, але здається, що вирішальне слово за тут за Мінфіном. І це дивно.

Загалом  на жоден з напрямків нашої діяльності ми не отримали збільшення фінансування цьогоріч. Навпаки – фінансування нашої діяльності рік від року зменшується. Підставою для зменшення бюджету УІК є нібито неефективне використання коштів. При цьому ми щороку подаємо звіт про виконання паспорту бюджетної програми, де чітко зазначаємо, за рахунок чого нам вдається досягти економії коштів за низкою статей (наприклад, коли ми проводимо перемовини з переможцями мистецьких конкурсів, відповідно, зменшуються кошториси). Також деякі проєкти «злітають» через дуже короткі терміни реалізації. Відповідно,  в кінці року утворюється економія коштів, які вже неможливо використати на щось інше Держава ж чомусь розглядає недовикористані (а насправді заощаджені нами) кошти як неефективно використані. І зменшує наш бюджет рівно на ту суму, яку нам вдалося заощадити, тому що ми буцімто неспроможні «освоїти» ці кошти.

— Дивовижна кафкіанська логіка. Як вийти з цього зачарованого кола? Чи відбувається  діалог про це з Міністерством культури?

— Нас почали слухати лише після того, коли Мінкульт очолила Тетяна Бережна і коли була призначена профільна заступниця міністерки Богдана Лаюк. Ми зі свого боку готові до діалогу та пошуку рішення для виходу з цієї ситуації. Але тут потрібна готовність і з іншого боку, а також довіра до підзвітних культурних інституцій. І тут я маю на увазі, власне, не Мінкульт, а Мінфін і  всю систему бюджетного планування, розподілу і контролю за використанням коштів.

Ця довіра мала б проявлятися у вигляді трохи більшої свободи для інституцій. Гаразд, наразі наш бюджет далекий від рівня наших потреб. Але дайте нам хоча б можливість вільно перерозподіляти його між різними напрямками та програмами. Щоб, наприклад, якщо цього року в нас менше якісних заявок на програму Translate Ukraine, ми могли переспрямувати частину коштів на мистецькі конкурси або дослідження. Це дозволило б нам ефективніше використовувати наш бюджет і загалом спростило б нашу роботу.  

Якщо говорити про реальний фінансовий запит Українського інституту книги, то давайте порахуємо. Затверджений норматив щорічного поповнення бібліотечних фондів – 5%. Це значить, що в публічні бібліотеки щороку має надходити близько 6 млн примірників книжок (адже сумарна кількість фондів близько 120 млн примірників). При середній ціні книжки в 300 грн це 1,8 млрд грн. Це нереально. Якщо поповнювати фонди на 2% щороку, то знадобиться «всього» 600 млн грн щороку.

Якщо ми хочемо стимулювати написання нових якісних книжок, то фінансування мистецького конкурсу треба збільшити з 25 млн грн хоча б до 100 млн грн. Це 250-300 нових творів щороку.

Якщо ж ми хочемо просувати українську літературу за кордоном, то проаналізуймо, скільки перекладів підтримують схожі на УІК іноземні інституції. Якщо цього року ми підтримали 100 нових перекладів, у 2027 році їх мало б бути вже 200, а до 2030 року – 500. Закладемо для початку на це 100 млн грн на рік.

Підтримка програм промоції читання в регіонах + 1-2 потужні загальнонаціональні програми від УІК - це ще 100 млн грн на рік.
Програма єКнига для двох категорій отримувачів (18 річні і батьки новонароджених) – ще 200 млн грн щорічно.

І нарешті те, чого так чекають українські книгарі — субсидії на оренду книгарень. Це ще приблизно 300 млн грн на рік.

Також зі збільшенням обсягів програм та навантаження на команду УІК, доведеться збільшити і штат працівників, і рівень зарплат. Відповідно зростуть видатки на утримання інституції. Більшість моїх колег працюють на межі можливостей: кожним з напрямків діяльності опікуються від одного до трьох людей (а потрібно принаймні вдвічі більше). І я дуже їм вдячна та захоплююся їхньою витривалістю і відданістю справі. Також я вдячна нашим експертам, які аналізують величезну кількість проєктів на мистецьких конкурсах і програмі підтримки перекладів, і обирають найкращі з них для фінансування. Це величезний обсяг непростої та безоплатної праці. І я ніколи  не зможу зрозуміти позиції Мінфіну, який вважає, що робота і час експертів не варті оплати.

Загалом по всіх напрямках сукупно виходить 1,2-1,4 млрд грн. Ось це є і реальний щорічний фінансовий запит Українського інституту книги. Звучить потужно, але насправді це 25-30 млн євро, що значно менше за бюджет наших колег у Польщі.

— Ще одним фактором, що підвищує крихкість культурних інституцій, а надто під час війни, є питання можливої зміни інституційного лідера. В багатьох інституціях органи управління нині не проводять конкурсів, а просто продовжують контракти керівникам чи призначають нових. Наскільки я розумію, ваш контракт також продовжують, проте чи дає це розуміння якогось горизонту майбутнього для інституції?

Свого часу в культурній спільноті багато говорили про важливість регулярної зміни керівників інституцій.

— Це правда. Саме з цією метою 2016 року був ухвалений закон про конкурси на посади керівників культурних інституцій, що мав на меті створення прозорогфо механізму і передбачав принцип змінності керівництва інституцій.

— Так і є. Але за 10 років, що минули після ухвалення цього закону, для багатьох стало очевидно, що, по-перше, фахових та спроможних людей, що могли б успішно керувати ключовими культурними інституціям, у нас не так багато. А, по-друге, три-п’ять років, що триває директорська каденція – це надзвичайно короткий термін, особливо, якщо говорити про становлення та розвиток нової інституції. Щойно ти розбудував якісь процеси, налагодив різні напрямки роботи, все врешті почало працювати – а каденція вже закінчилася. І хто б новий не прийшов на місце керівника цієї інституції – це завжди передбачає певну зміну інституційного курсу.

На щастя, в УІК є стратегія розвитку читання, яку ми розробляли на основі досліджень. Це великий, потужний парасольковий документ, за яким живе і розвивається інституція. Але, на жаль, майже все, що там передбачено , можна реалізувати тільки за наявності відповідного фінансування. І як не бийся, зробити це лише на ентузіазмі не виходить. В інституційному управлінні треба бути реалістами: якщо грошей немає, то потрібно формувати стратегію по-іншому, виходячи з реальних можливостей, а не створюючи нездоланний розрив між написаним а стратегічному документі і неможливістю реалізувати це в реальності.