Кричати чи доводити. До дискусії про журналістські розслідування після публікації Михайла Ткача

І знову дискусія щодо журналістських розслідувань. Вона триває вже принаймні другий десяток років в нас, то затухаючи, то поновлюючись. І ваша авторка не раз була дотична до неї. 

І ні, вона триває не тому, що, начебто, немає усталених правил журналістських розслідувань.  Думаю, що і Ольга Руденко, допис  якої я прочитала під постом Ігоря Семиволоса,  що нібито критики розслідувань весь час вигадують нові правила,  їх чудово знає. 

Дуже влучно та коротко описавосновні правила, згадуючи Вотергейтський скандал як класику журналістику розслідувань, який заклав основи,  той самий WP у 2012 році: 

«Станьте експертом у своїй темі. Стукайте в усі двері, щоб поговорити з джерелами інформації особисто. Захищайте конфіденційність джерела, коли це необхідно. Ніколи не покладайтеся на одне джерело. Шукайте документи. Простежте, куди йдуть фінансові потоки. Складайте частини мозаїки, допоки картинка не стане зрозумілою».  

І навіть ШІ в Гуглі видасть вам основні докази, які мали журналісти WP, почавши серію публікацій:

·        Докази з місця злочину: 17 червня 1972 року в готелі «Вотергейт» було затримано 5 осіб, у яких знайшли підслуховуючу апаратуру, відеокамери, плівки з записами та ручки-пістолети зі сльозоточивим газом.

·        Фінансові документи (слід грошей): Журналісти виявили, що чеки, знайдені у затриманих злодіїв, були пов'язані з фондом фінансування переобрання президента Річарда Ніксона (Комітет з переобрання президента — CREEP).

·        Свідчення «Глибокої глотки» (Deep Throat): Інформатор з високих кіл (пізніше ідентифікований як Марк Фелт, заступник директора ФБР) підтвердив, що за зламом стоїть Білий дім, і що це було частиною масштабної кампанії з дезінформації та шпигунства.

·        Свідчення співробітників CREEP: Бернстін та Вудворд опитали понад 40 співробітників Комітету, багато з яких на умовах анонімності розповіли про існування «чорної каси» та участь вищих посадовців у нелегальних операціях.

·        Докази знищення доказів: Журналісти отримали інформацію про те, що радники Ніксона (зокрема, Джон Мітчелл та Г.Р. Голдеман) знищували документи, пов'язані з фінансуванням шпигунства. 

Хоча журналісти не мали фінального доказу (записів розмов), саме їхня робота з пошуку доказів дозволила розпочати офіційні розслідування Сенату та ФБР, які зрештою призвели до відставки президента Ніксона. 

Тобто, запису розмов і тоді не було! Але  яка пророблена робота для верифікації інформації. І  ця робота оприлюднена – як докази. 

І це, власне, база для журналістських розслідувань: публічна верифікація доказів і,  може бути не публічною, але відповідальна верифікація джерел та їхніх можливих мотивів. 

 Це була база. Довго. 

Але в якийсь момент вона почала скукожуватися. Не лише в Україні. В світі. 

І почала на перший план виходити інша логіка: Ольга Руденко пише про неї так:

«Існує така спеціальна етика – чи то лицемірна, чи то суїцидальна – яка часто проступає в реакції на журналістські розслідування або дії антикорупціонерів: за цією етикою, боротися з явищем, яке знищує нашу країну, потрібно виключно гарно, вишукано, і за якимись ідеальними правилами, які інколи вигадуються коментаторами буквально на ходу. Ця спеціальна етика-за-викликом дуже гнучка, бо вона не діє постійно: її дістають і прикладають вибірково, інколи залежно від ставлення до фігурантів і до авторів.

Це як підходити до хірургів, які нашвидкоруч зашивають рани, щоб зупинити летальну кровотечу, кривитись і казати: "але ж шовчики нерівні". 

Залищимо закид щодо «етики-за викликом» як просто прояв емоцій. Але сенс зрозумілий: коли є смертельна небезпека, головне і першорядне про неї прокричати, а не вказати на точні координати та причини.   

Більш конкретні пояснення цієї логіки я чула і років 15 тому від одного з відомих розслідувачів, і от буквально сьогодні від іншого не менш відомого журналіста, який зараз служить, до того ж. Звучить пояснення в моєму переказі так: «Розслідувач має оприлюднити наявну в нього інформацію. Доводити її достовірність, спростовувати чи підтверджувати, мають відповідні органи та фігуранти розслідувань».

І далі мій сьогоднішній співрозмовник додав: «Чому мовчать Умєров та інші?» Зокрема і президент – додала вже я сама. Якщо це все неправда – кажіть. Якщо правда – кажіть і приймайте рішення. 

І з цим, звісно, важко не погодитися. Дійсно: мовчання – для суспільства 100% знак того, що це все правда. І, до речі, всі чекають, звісно, і позицію правоохоронців.

Те, що на даний момент вийшла з комунікацією компанія Fire Point – прекрасно. Як би до цієї позиції не ставитися, довіряти їм чи ні. Але принаймні вони не мовчать, сподіваючись, що все розсмокчеться саме собою. Не розсмокчеться. 

Водночас мені і зараз ближче та, стара філософія журналістських розслідувань, коли вони могли ставати не лише привідом, а й давати суттєві докази правоохоронним органам та судам. 

Довіри до таких розслідувань точно більше. І важче від них  сховатися та звести нанівець.

Але, схоже, світ рухається в протилежному напрямку.