«Скамер»: кримінал без криміналу, війна без війни

Або я помиляюся, або на п’ятому році повномасштабного вторгнення в Україні зняли й випустили в прокат багато стрічок, створених без участі Держкіно. Тобто фінансованих не державою. А отже, перманентним критикам, цитата, «бездарних фільмів, на які витрачаються гроші платників податків» і, знову цитата, «патріотичного трешу за наші гроші» поки що нема про що писати в соцмережах.

Хоча дехто за інерцією використовує подібні знецінювальні звороти на адресу нових релізів, але то від незнання ситуації. Адже від 2015 року, коли державне фінансування нашого кіновиробництва збільшилося в рази, а епоха фільмів-сиріт змінилася початком відновлення втраченої після розвалу СРСР нашої кіноіндустрії (занепад студій через нульове фінансування з колишнього центру), про інше фінансування, ніж державне, не йшлося. І його практично не було, за винятком «Слуги народу 2» та інших повнометражних комедій виробництва «Студії Квартал 95».

Звідки кошти на незалежне від Держкіно виробництво — поняття не маю і, чесно кажучи, не моє діло. Мене значно більше напружує, що переважна більшість цього незалежного продукту — комедії, зняті здебільшого в одній кімнаті й переважно не смішні. Проте мій одиночний пікет проти такого явища жодним чином не заважає надалі виробляти подібні комедії, бо лише від початку 2026 року на екрани вийшло аж 6 (прописом — шість). Анонсовано ще декілька.

Проте поруч є також стрічки інших жанрів, у меншості — але є: «Мишоловка», «Безвихідь», «Конотопська відьма», «Каховський об’єкт», «Мавка. Справжній міф», ще кілька. Якість не оцінюю, зате помітна тенденція — наявність воєнного контексту або ж бодай зануреність у нього, спроби влучити в молодіжну аудиторію та чомусь цілковита відсутність трилерів чи бодай просто кримінальних драм.

Тож незалежна від наших із вами податків дебютна стрічка Дмитра Єфремова «Скамер», яка в прокаті від 26 березня, привертає увагу насамперед позиціюванням — молодіжна кримінальна драма. А з трейлера зрозуміло: до масштабного вторгнення двоє братів шахраювали, потім один пішов на фронт і змінив спосіб життя, знайшовши своїм талантам скамера (це, власне, шахрай) краще застосування. Перші кадри за манерою оповіді — закадровий текст, представлення кожного персонажа з його іронічною характеристикою, — негайно відсилають до стрічок британця Гая Річі. В любові до якого та бажанні наслідувати режисер прямо зізнається. До речі, наслідувати саме Річі, а ще Квентіна Тарантіно українські режисери дуже хочуть і навіть роблять — для прикладу «Ломбард» Любомира Левицького, «Безславні кріпаки» Романа Перфільєва, «Екс» Сергія Лисенка.

Крім того, пан Єфремов, котрий виконав у фільмі одну з головних ролей, цінує ще одного класика — Мартіна Скорсезе. У «Скамері» тут прямих омажів, як із Річі, нема. Зате під час перегляду мимоволі виникають асоціації — і режисер підтвердив мої висновки, — зі «Славними хлопцями» чи «Обличчям зі шрамом» іншого класика кримінальних драм, Браяна де Пальми.

Українське кіно подібного жанру, — злет і падіння кримінального ділка, — дотепер репрезентував одноосібно «Носоріг» Олега Сенцова, котрий усе ж таки був і є потребою проговорити саме наші 1990-ті, які все ж відрізнялися від російського формату трьох «Б»: «Брат», «Бригада», «Бумер».

Декларуючи намір підсвітити сучасні кримінальні тренди та застерегти глядача від пасток телефонних шахраїв, Дмитро Єфремов як співавтор сценарію мав усі шанси зафіксувати звичаї новітніх часів. Але потрапив саме у їхні тенета, через те оптика історії від самого початку збилася.

Брати Сергій і Макс починали у 2021 році в Дніпрі як телефонні шахраї, котрі отримали клієнтські бази банків, дзвонили від імені банківських працівників чи служб безпеки, дурили жертвам голови, підбивали назвати останні цифри на картках, паролі та CVV й спорожнювали картки без відмички, фомки чи іншого злодійського інструменту. Про такі методи в Україні пишуть давно й багато, і все одно навіть серед моїх цілком притомних знайомих знаходяться ті, хто повівся. Ба більше, ця зараза — не наш винахід, схема ретельно й об’ємно показана у бойовику Девіда Еєра «Бджоляр» із Джейсоном Стейтемом у головній ролі — за сюжетом, він мститься за пограбовану дочиста й від того загиблу літню жінку. Згадано саме цей фільм недаремно. Як недарма вище згадані стрічки, котрі надихали чи могли надихнути творців «Скамера».

У всіх випадках сценарії дотримуються писаного в книжках зі сценарної майстерності правила: незалежно від того, позитивний герой чи негативний, він повинен на початку історії чогось захотіти, йти до мети, а в фіналі отримати або бажане, або — поразку. «Скамер» же від самого початку не дає чіткої відповіді, хто головний герой і чого він хоче. Кримінальна ініціація Макса стала можливою після його розриву з дівчиною — вона вважала хлопця лузером, бо інший подарував їй коштовності від Картьє. Окей, припустимо, Макс хоче заробити на коштовності нечесним способом і так заволодіти дівчиною. Але вже під час масштабного вторгнення він її таки повертає — знайшовши на сайті з проститутками, викликавши, заволодівши, щедро заплативши і вигнавши геть. Це межа бажань, це помста? Як на шахрая, котрий пішов до війська добровольцем, аби повернутися і знову взятися за своє — дрібно. Проте іншої мети, іншої великої мрії Макс ніде не озвучує.

Окрема увага на сам модус операнді скамерів. Автори однозначно хотіли зробити не лише Макса, а й Сергія неоднозначними злочинцями. Це популярний тренд, проте з ним треба вміти працювати. Телефонне шахрайство українських скамерів від самого початку виправдане тим, що вони дистанційно грабують росіян. Буквально: громадян Росії на території Росії. Тобто грабувати своїх, або ж, як кажуть у фільмі, працювати по своїх — заборонено, але росіянам так і треба. Хто б сперечався, я не буду. Так їм, агресорам, нема чого лізти в Україну та підтримувати так звану СВО. Український глядач має аплодувати патріотично налаштованим шахраям до того моменту, поки корумпований український політик із замашками маніяка Гордійчук (Олексій Горбунов) не поставив задачу очманілому від кокаїну Сергієві обчищати своїх же громадян. Ще й наголосив: тут 30 тисяч потенційних «клієнтів».

Секундочку. Що заважало працювати по своїх ще 2021 року? Чому до нинішнього моменту Сергій, за сюжетом — морально деградований тип, уперто протистояв грабуванню своїх же громадян? Йому і таким, як він, гроші не пахнуть, вони не мають громадянства. Нарешті, чому Макс, ветеран війни, після поранення повернувся в коло, яке живе своє краще життя в нічних клубах, саунах із повіями й смакує великі устриці з дорогим білим вином? Бо там у нього брат бізнесом заправляє? Але якщо в Макса такі життєві цінності — що він забув на війні?

Загалом складається враження: невеличка воєнна лінія є необхідним вставним епізодом, аби розділити життя Макса на «до» і «після» та водночас таким собі домашнім завданням: воєнного контексту не можна ігнорувати. Саме так, рішення дуже правильне, всі б на війну зважали й робили поправку, без цього далі ніяк. Проте глядач бачить Макса-шахрая, і зовсім не бачить Макса-ветерана, людини з військовим досвідом і зміненими ціннісними орієнтирами — а вони міняються. Виглядає, що на фронт Макс не пішов, а прогулявся. Коли це так, у арці героя це повинно бути прописане. Якщо не так — теж.

На головного героя Макс уперто не тягне, лишаючись при цьому центральним персонажем. Він споглядає. Він бере в подіях мінімальну участь. І якщо закони кримінальної драми в дусі «Славних хлопців» чи «Носорога» вимагають шляху героя від злету до падіння, то таким героєм у «Скамері» насправді є Сергій. Він, талановитий молодий шахрай, погнався за птахом удачі. Не зміг зупинитися. Його зламали гроші, наркотики, доступні дівчата й підступні злочинці з Банкової (назва вулиці в кримінальному контексті звучить), він не зміг зупинитися, обікрав удову ветерана, залучив до цього процесу товариша — розплата приходить у фіналі. Макс же тільки дивиться на це й розжовує побачене в закадровому тексті. Про що кіно — ясно. Про кого — не зовсім.

Добре, що є люди, готові вкладатися в кіновиробництво. Добре, що є розуміння — потрібні інші, крім комедій, жанри. Добре, коли автори чітко уявляють свою цільову аудиторію та намагаюся працювати для неї. Цього українському кіно поки не вповні вистачає. Не дуже добре, коли війну згадують, бо так треба, не будуючи на ній драматургію. Не дуже добре, коли кримінальна драма позбавлена драматичної складової через не до кінця сформоване розуміння авторів, драму якого з персонажів хочеться показати. Є надія: все це — хвороби зростання кримінальної драми в Україні.