Армія без глянцю

2025 року Нетфлікс випустив документалку "Морські піхотинці".

У ній йшлося про 31 експедиційний загін морської піхоти США.

Він розквартирований на Окінаві в Японії та має реагувати на загрози в західній частині Тихого океану.

Фактично, це група швидкого реагування загальною чисельністю до трьох тисяч осіб.

Весь документальний фільм присвячений тому, як загін проводить навчання.

Серіал має один важливий момент.

Про те, що психологічні проблеми військових не зводяться лише до ПТСР.

Крім того, на них може тиснути ще й "сором за неучасть".

Один зі старших сержантів загону говорив у фільмі про те, що весь період служби його готували до війни.

Проблема лише в тому, що в його біографії реальної війни так і не сталося.

До Іраку та Афганістану його не відправили – залишивши тримати "тихоокеанський рубіж".

У результаті він живе в постійному екзистенційному розриві.

Вкладені зусилля не пройшли перевірку боєм, досвід "неучасті" загрожує відчуттям порожнечі, порівняння себе з іншими морпіхами призводить до фрустрації.

І якщо травма пережитого призводить до посттравматичного стресового розладу, то "травма того, що не сталося" призводить до сумнівів, депресії та знецінення себе.

Сором, який здатен калічити не менше, ніж бойовий досвід.

Якщо ти не вписався в чужі та власні очікування – тобі доведеться далі з цим жити.

Я часто думаю, що ми ризикуємо потрапити у схожу пастку.

На п'ятий рік війни у нас з'явився стандарт ветерана.

Ми бачимо його на білбордах, рекрутингових буклетах і сітілайтах.

Він пропонує співрозмовнику "проявити себе", "стати легендою" та "набути силу".

Він сильний, брутальний і бородатий – і повністю збігається зі стереотипним уявленням про те, як має виглядати армійський професіонал.

Проблема лише в тому, що в українській армії так виглядають далеко не всі.

Наша армія – можливо, найнародніша з усіх.

Люди приносять із собою на війну свої цивільні скіли та звички.

Зовнішній вигляд та відбиток прожитого.

Манеру говорити та манеру одягатися.

Армія змінює, але десятиліття цивільного бекграунду тримають як коренева система.

А тому навіть п'ятий рік війни не обов'язково робить тебе схожим на рольову модель із бригадного білборда.

Крім того, різноманіття армійських професій не зводиться до одних лише штурмових завдань.

На кожного бійця на передовій припадає кілька тих, хто його забезпечує.

Ремонтує йому машину.

Забезпечує йому логістику.

Займається обліком та списанням.

Обслуговує дрони.

Готує їжу.

І якщо весь опис ветерана зводиться лише до богатирів з плакатів, то друга група житиме з відчуттям своєї невідповідності стандарту.

Вони не впізнають себе в описі, не зчитують власну релевантність образу і можуть сумніватися, наскільки їхній внесок у загальну справу заслуговує на визнання.

У будь-якому бойовому батальйоні є небойові посади.

У кожній бригаді є не лише бойові батальйони.

Армійська система багатоповерхова – і в ній знайдеться місце різним фахівцям з різною географією служби.

Більшість із них стрілятимуть лише на полігоні – і специфіка нашої війни в тому, що можна провести на ній роки, але жодного разу не побувати в стрілецькому бою.

При цьому "тяготи та поневіряння" армійської служби б'ють по всіх.

Ти в будь-якому разі вписаний в ієрархію, залишаєшся на роботі цілодобово, оточений парканом обмежень і бачишся з сім'єю лише під час відпустки.

Ти можеш бути оперативним черговим на КСП, обслуговувати дрони для екіпажів, розгрібати армійську бухгалтерію, бути зв'язківцем або механіком – і бути частиною тієї дамби, що захищає країну.

Навіть якщо тобі не доводиться стріляти, виходити на позиції і ховатися від FPV.

Глорифікація служби – найзакономірніше, що може статися під час війни.

Але тільки стандарт цієї глорифікації може бути ширшим за нинішню рамку.

Щоб у нього поміщалися всі, хто не впізнає себе у фотографіях на рекрутингових буклетах.

Тим більше, що армійська реклама звертається до неіснуючої вже в тилу аудиторії.

Ті, хто хотів "знайти свою зграю" та "виявити себе" – давно вже служать.

Цей ціннісний профіль у кожній країні не дуже великий – і його носії зазвичай включаються у війну на початку.

З тими, хто залишився в тилу, треба говорити інакше.

Помилкою було б думати, що в тилу залишилися самі лише "ухилянти".

Вони зазвичай найгучніші – тому створюють враження своєї повсюдності.

Ухилянти здатні влаштувати фестиваль зневіри в коментарях, але при цьому дискусію про мобілізацію ми ведемо не лише з ними.

Куди важливіша категорія – це фаталісти.

Фаталісти живуть за принципом "покличуть – піду", "не покличуть – не піду".

Багато в чому з них складається те щомісячне поповнення, яке приходить до армії без ексцесів і скандалів.

Здебільшого вони не уникають відповідальності, але, на відміну від "добровольців", шукають не ризик і не виклик, а правила гри.

З ними треба говорити не мовою глорифікації служби, а пояснюючи обов'язки.

Вони хочуть розуміти, що на них чекає і чого від них чекають.

Пафос може їх лякати, бо в пафосі їм ввижається хаос.

З ними треба говорити спокійно, структурно та чесно – і лише такий формат народжує їхню зустрічну довіру.

Проблема нинішньої агітації в тому, що вона не пояснює "фаталісту" його майбутню службу.

Не говорить про те, як виглядатиме його реальність.

Не пояснює правила гри та вимоги до претендента.

Коли фаталіст бачить ще один сюжет про неймовірний фронтовий подвиг, він лише переконується в тому, що є "народжені для війни", тоді як він – ні.

Героїзація служби породжує в нього гостру невідповідність себе побаченому.

Його могла б заспокоїти рутинізація служби, яка б показала рольові моделі, пропорційні йому самому.

Але натомість на нього з білбордів, як і раніше, дивляться скандинавські боги.

Певною мірою армія стала заручницею глорифікації.

Одні тилові бояться її рольових моделей.

Інші тилові лякають її рольовими моделями.

А коли сім'ї військових приходять пояснювати, що цими формами участі армійське життя не вичерпується – їм закидають, що служба їхніх чоловіків "несправжня".

Армійські рольові моделі потребують ревізії.

Щоб у них вмістилися ті, хто не нагадують вікінгів – ні зовнішністю, ні родом занять.

Щоб у них упізнавали себе ті, хто готовий обміняти роботу в тилу на аналогічну – в армії.

Щоб у цих рольових моделях була та багатоликість, яка відрізняє реальну армію від плакатної.

Нам потрібні технарі та механіки.

Діловоди та бюрократи.

Інженери та програмісти.

Кожному знайдеться місце та застосування.

Кожному належить його частка визнання.

Кожен отримає право пишатися собою та службою.

Війна – це колективний вид спорту.

"Сором за неучасть" дістанеться тим, хто вирішив, що армія обійдеться без нього.

Павло Казарін, для УП.