Я вилаявся на королеву

Перед входом до Голірудського палацу в Единбурзі 48-річний шотландець Джон Девідсон попросив повідомити королеву Єлизавету ІІ про те, що в нього синдром Туретта, тож він, цілком імовірно, вилається. Королева вручила йому MBE — звання члена Ордена Британської імперії — за просвітницьку роботу щодо цього розладу, а Девідсон у відповідь видав «F**k the Queen!». Королева, за його словами, лише всміхнулася й продовжила говорити. А перед тим, на парковці, на запитання охорони Девідсон відповів: «Bomb! I've got a f***ing bomb!» («Бомба! У мене є клята бомба!»).

Епізод із королевою відкриває британський байопік I Swear («Я лаюсь») — стрічки, яка 2026 року взяла дві премії BAFTA, зокрема за найкращу чоловічу роль для Роберта Арамайо, відомого нам із «Перснів влади».

А за кілька хвилин після початку церемонії нагородження сам Джон Девідсон, що сидів у залі як виконавчий продюсер стрічки, під час виходу на сцену Майкла Б. Джордана та Делроя Ліндо викрикнув слово на літеру N, яке в англійській мові вважається расистською образою.

У соцмережах вже за пів години спалахнула бурхлива дискусія. Джеймі Фокс у коментарях під відео написав, що Девідсон meant that sh*t: «Із усіх слів саме це тобі Туретт підказав?», а Пірс Морґан відповів йому в X, що перш ніж писати, варто було спочатку переглянути фільм.

BAFTA визнала структурні слабкості у процедурі управління ризиками живого ефіру. Сам Девідсон пояснив: слово, яке він викрикнув, — це буквально остання річ у світі, в яку він вірить. Тики, зізнався Джон, мовби навмисно шукають найболючіше — для нього й для тих, хто поруч.

BBC офіційно визнала, що порушила власні редакційні стандарти, допустивши слово в ефір, попри двогодинну затримку; публічні вибачення вийшли на початку квітня.

Я лаюсь, але це не навмисно

Стрічка Кірка Джонса, режисера «Пробудження Неда» й «Мого великого грецького весілля-2», — це біографічна драма, яка вишукано балансує між ніжністю та жорстокістю. 1983 року дванадцятирічний Джон (його роль виконує Скотт Елліс Вотсон) мріє стати воротарем у школі шотландського містечка Ґалашилз, доки під час іспиту перед скаутом у нього раптово не з’являються тики й ехолалія (автоматичне, неконтрольоване повторення слів, фраз або звуків).

Директор школи у відповідь б’є його по руках паском; мати виганяє з-за столу; після того, як батько йде з дому, Джон, доведений до розпачу, заходить у річку, щоби більше не повертатися. Його витягують живим. Діагноз поставлять лише за кілька років, та й він у 1980–1990-х іще мало важить у містечку, де слова «Туретт» не знає ніхто, включно з його родиною.

Центральна сцена фільму, якщо шукати головну тезу Джонса, — не зустріч із королевою, а суд. Джон проходить як свідок у справі про бійку в клубі, яку сам і спровокував тиком. Він намагається присягнутися говорити правду, а замість цього тричі викрикує до судді непристойність. Старий сторож Томмі Троттер (блискучий Пітер Маллан), який бере Джона під своє крило у громадському центрі, каже в залі: «Нікому ж не спаде на думку звинувачувати сліпого в тому, що він перекинув пиво в пабі. Чому ж до Джона інше мірило?»

На Rotten Tomatoes стрічка отримала 100% свіжості, а в британському прокаті зібрала 8 мільйонів доларів — для інді-драми без жодної франшизної зірки це майже диво. Головний секрет фільму — в акторській майстерності Арамайо: він прожив три місяці у Ґалашилзі поруч із реальним Девідсоном і вперто відмовлявся перетворювати тики на виставу.

Від «Молота відьом» до Жиля де ла Туретта

Першу задокументовану згадку про тики й мимовільні вокалізми ми знаходимо в тексті геть не медичному.

1486 року члени ордену домініканців Гайнрих Крамер і Якоб Шпренгер опублікували Malleus Maleficarum («Молот відьом») — катехізис полювання на відьом. Серед його симптоматологічних описів є священник, який мимовільно смикався й викрикував непристойності — інквізитори оголосили його одержимим дияволом. У XVI–XVII століттях такої кваліфікації цілком вистачало, щоб людина опинилася на вогнищі.

Лише 1825 року французький лікар Жан-Марк Ітар, який займався диким хлопчиком з Аверона (аутистом), описав випадок маркізи де Дамп’єр, паризької аристократки, котра посеред салонних розмов вигукувала вульгарні фрази. Це була перша задокументована копролалія в історії медицини, тобто непереборний імпульсивний потяг до цинічної, нецензурної або образливої лайки.

Шістдесят років по тому, 1885-го, учень славетного Шарко в лікарні Сальпетрієр — Жорж Жиль де ла Туретт — синтезував описи дев’ятьох пацієнтів в окремий синдром, який миттєво назвали його іменем.

Цікаво, що саме копролалія — той симптом, який масова культура вважає «візитівкою» Туретта, — трапляється лише у 10–15% хворих. Решта мають кашель, моргання, смикання головою, прокручування шиї, торкання об’єктів — симптоми, які без пояснень сприймаються як нервовість чи погане виховання.

Сам зміст копролалії виявився культурно детермінованим. Порівняльне дослідження у Великій Британії та ОАЕ, а також синтез попередніх робіт фіксують копролалію у 4–11% японців, 46% новозеландців та 60% жителів Гонконгу. У певному сенсі синдром Туретта — це своєрідний сейсмограф культурних заборон: він оприявлює саме те, чого ми боїмося найбільше.

Українські голоси

В Україні про синдром Туретта говорять мало, хоча за світовими метааналізами розлад мають приблизно п’ятеро з кожної тисячі школярів — тобто на близько 3,5 мільйона українських учнів це понад 15 тисяч дітей, яких переважно не діагностовано.

Найвідоміше відкрите обличчя — письменник Іван Байдак, автор роману «(Не)помітні», одним із героїв якого є хлопець із Туреттом. Байдак, який сам живе з цим діагнозом із підліткового віку, в інтерв’ю розповідав, що відмовляється сідати за кермо: боїться кліпнути в критичний момент і зашкодити іншим.

Ця відвертість робить надзвичайно важливу річ — переводить фокус із сухого клінічного терміна на людський вимір. Деталь про кермо разюче суголосна з головним конфліктом британського «Я лаюсь» — щоденною, невидимою для оточення боротьбою за контроль над власним тілом і виснажливим «маскуванням» симптомів на людях.

Але якщо у Британії про цю боротьбу знімають кіно рівня BAFTA (ще 1989 року BBC випустила документальний фільм «Джон не божевільний», який уперше показав країні зацькованого 15-річного Девідсона), провокуючи загальнонаціональні дискусії, то в Україні тема досі залишається здебільшого непомітною. Наше суспільство, не маючи базової обізнаності, часто схильне таврувати неконтрольовані рухи чи звуки, залишаючи людей із розладом у зоні тотального нерозуміння.

ZN.UA поспілкувалося з двома людьми, які мають діагноз або прояви синдрому Туретта.

Ірина, 24 роки, Львів. Тики з’явились у 14. У її випадку — не копролалія, а покашлювання й ехолалія, тобто мимовільне повторення щойно почутого. Якось у школі вчителька біології поставила їй двійку за те, що Ірина повторила слово, яке ця сама вчителька вимовила п’ять секунд тому. «Найстрашніше — не сам тик, — пояснює Ірина, — а момент перед ним. Ти знаєш, що за мить твоє тіло тебе зрадить, і не можеш вдіяти нічого. Це як чхання, яке неможливо стримати, тільки в тисячу разів сильніше — і ти ще й знаєш, що навколо є люди, які тобі за це щось скажуть». Саме це відчуття клініцисти називають передчутливим імпульсом, і воно, за даними європейських досліджень, є в 90% людей із синдромом Туретта.

Максим, 16 років, Харківська область. Перші тики — моргання й смикання плеча — з’явились у лютому 2022-го, відразу після початку повномасштабного вторгнення, коли хлопець разом із родиною ночував у підвалі багатоповерхівки. Спершу невропатолог у Львові, куди переїхали з родиною, списував усе на гострий стрес. Діагноз поставили лише 2024 року, після того, як у тиках з’явився вокальний компонент — короткі уривчасті «хм-хм», якими Максим зараз ставить розділові знаки у власному мовленні.

Його випадок, імовірно, на межі класичного Туретта й так званих функціональних тикоподібних розладів, що їх західна медицина посилено обговорює з 2020 року, фіксуючи сплеск серед підлітків під час пандемії та в зонах активних конфліктів.

Жодне із солідних досліджень не стверджує, що стрес спричиняє Туретта; натомість численні роботи фіксують, що психосоціальний стрес погіршує перебіг у тих, хто вже має генетичну схильність. Інакше кажучи, війна не призводить до Туретта, але може посилювати його прояви.

Максим зараз відвідує онлайн-терапію з когнітивно-поведінковим компонентом, із осені має піти до 11-го класу. Його улюблена сцена в «Я лаюсь» — та, де Джон малюнком пояснює дівчинці із синдромом Туретта, що тик — це просто сигнал тіла, а не вирок.

Український контекст додає до теми Туретта вимір, про який британський фільм, звісно, не говорить: війна як середовище, в якому дитячі та підліткові тикові розлади почастішали й де ознаки функціональних тиків іноді плутають із класичним Туреттом.

«Синдром Туретта високогенетичний, — нагадує Джеймс Лекман, професор Єльського центру дитячих досліджень і один із провідних світових дослідників розладу. — Стрес сам не створює Туретта, але відчутно модулює його перебіг. У наших довготривалих даних рівень психосоціального стресу, зафіксований на початку, прогнозував тяжкість тиків і обсесивно-компульсивних симптомів за два роки — навіть із поправкою на вихідну важкість».

Для дітей, які зростають у середовищі затяжного конфлікту, цей зв’язок особливо важливий: війна, переміщення і втрата стабільності — це хронічні стресори, а не короткочасні епізоди. Кожен додатковий місяць без відчуття безпеки — реальний клінічний чинник.