Ірина Федишин: 450 машин для ЗСУ - важливіше за кар'єру

Ірина Федишин встигає поєднувати успішну кар'єру співачки, материнство (Ірина з чоловіком і своїм продюсером Віталієм Човником виховує двох синів) та волонтерство. Як їй це вдається, де вона бере сили та натхнення, а також про пісні про війну Ірина розповіла журналістці Коротко про.

"Прощаю, але роблю висновки"

- Ірино, ваш приклад вражає – і як волонтера, і як виконавця. Особливо вражає, що ваше ім'я, на відміну від багатьох інших українських знаменитостей, не спливає у жодних скандалах. Як вам це вдається?

– Я не люблю конфліктувати. Завжди треба до всього підходити виважено, вирішувати не емоціями, а розумом. Як таких принципів немає. Я дуже зосереджена на роботі. Завжди дивлюся на себе. Може, тому мене це все оминає. Коли зосереджений на своєму творчому шляху - на інших не дивишся, думаєш, як стати найкращим, як зробити краще пісню, про концерти.

- Але, напевно, у вашому житті такі ситуації траплялися – їх не уникнути. Чи легко прощаєте?

- Я прощаю, але роблю висновок. Довіри, звісно, ​​вже не буде.

«Половина часу – на волонтерство. Інакше неможливо»

- Коли спостерігаєш за вашими сторінками в соцмережах, складається враження, що волонтерська діяльність у вас уже мало не переважує артистичну...

- Так, люди бачать тебе на сцені і не бачать, що відбувається за кадром. У мене Олежик, мій молодший син, уже кілька разів запитував: «Мамо, ну що у вас в інстаграмі одні машини?» (Ірина станом на квітень 2026 року передала на фронт більше 450 авто. – Авт.). Я кажу: "Олежику, ми допомагаємо армії". А що робити? Справді, волонтерство зайняло 50% часу точно. Мого особистого часу, роботи, праці, зосередженості. Тому що час такий. Бо інакше неможливо. І ти хочеш не хочеш, а маєш боротися та допомагати Збройним силам України відвоювати країну.

- На які жертви доводиться йти через таке навантаження?

- Жертвуєш своєю творчістю. Цей час я могла б вкладати в пісні, зйомки кліпів, але вибір - волонтерська робота. Потрібно не просто зібрати кошти, їх треба якось освоїти, машини закупити. У нас постійно переговори йдуть, як їх купити, довезти, забрати, як їх відремонтувати. Левова частка часу у нас із Віталієм йде на спілкування з військовими.

Особливо у Віталія. Він дуже сильний чоловік. Має дуже сильний характер. Люди, які займаються волонтерством, розуміють, чого це варте: купити, перегнати з документами, потім цю машину "поставить" на військову частину. Це дуже складна робота. Віталій з ранку до вечора цим живе. Після гастролей ми навіть не маємо часу відпочивати: хлопці чекають. Це безперервний процес роботи.

- Скільки людей включає ваша команда? Скільки людей допомагає вам у сприянні ЗСУ, організації концертів?

- Здебільшого, все на нас із Віталієм. Є волонтери, які їдуть на кордон та забирають там машини. Машина, наприклад, прийшла з Англії, її привезли на кордон, і тут уже наші хлопці приганяють її сюди, оформляють документи на наш фонд і допомагають нам на ремонт завезти, на фарбування. У нас немає офісу та купи працівників, як можна подумати. Хотілося б зробити дуже багато. Це непросто: дзвінки з ранку до вечора, потрібно вислухати, записати – яка бригада, у чому потреба, наскільки критично.

Дехто дивується: навіщо ви стільки на себе берете? Але... четвертий рік війни. Ті ж машини розлітаються дуже швидко. Вони не простоюють. Немає потреби мені брати людину, щоб ще хтось окремо за це відповідав. Я сама за це відповідаю, сама тримаю зв'язок із хлопцями. І віддаю тим, кому, як відчуваю серцем, ця машина критично потрібна, у кого розбита. Але ти розумієш, що ти не можеш забезпечити машинами весь фронт. Але робиш максимум, що в твоїх силах.

Війна наголосила, що цінно

- Чула, що перші два роки війни ви працювали в нуль, взагалі не брали грошей за концерти.

- Так, все віддавала хлопцям. Ми з Віталієм до війни дуже активно працювали і в Україні, і в Америці, і в Європі. Була нагода.

- А вам не було страшно, що гроші рано чи пізно закінчаться? Дітей потрібно вчити, та й взагалі…

- А що, в принципі, людині в житті потрібне? Коли війна, коли ти розумієш, що хлопці живуть там у пеклі: в окопах взимку, в холоді, ризикують своїм життям… Дбати про те, щоб поїхати зайвий раз на курорт чи купити зайву пару штанів? Це просто непотрібні речі зараз. Цінності абсолютно інші. Ти розумієш, що ці гроші можна виділити бійцям, треба заощадити. Що не час зараз для відпочинку, для якихось зайвих витрат. Можна жити скромніше.

– Творчість – це єдина жертва, на яку довелося піти через війну?

- Звичайно, це виснаження, це і здоров'я, безсонні ночі, насичені гастролі... Не завжди вчасно поїсти, це літаки, зміна клімату... Не поспиш: тому що о третій ранку треба вставати і бігти на літак, знову виходити на сцену... Віддаєшся максимально, щоб ці кошти зібрати, бо вони з неба не падають. Потрібно дуже добре попрацювати, щоби ці машини ми могли купити. Не лише фінансами жертвуєш. Без моїх шанувальників, які приходять на концерти та донатять, я не могла б, звичайно, це зробити.

- Артисти часто ставлять собі високу планку щодо кар'єри – вийти на світовий чи європейський рівень, у когось є кумири, на яких рівняються. Наскільки я розумію, це не про вас, якщо ви жертвуєте і творчістю, і заробітком?

- Зараз про це справді якось не думається. Не на часі. Треба таки перемогти, а потім уже... Все це не актуально, тож навіщо зараз будувати якісь плани. У мене такі життєві принципи, таке виховання батьків. Розумію, що має цінність, що - ні. Війна це дуже чітко наголосила. Ось прилітає ракета – і абсолютно нічого немає… Життя – найцінніше, а все інше – це просто мішура. А плани? Найближчі – переможемо, тоді житимемо вже на повну. Тоді будуть нові мрії, плани.

Допомагати – за свої гроші

- Деякі артисти під час війни перестали писати, виступати – настав якийсь ступор. У вас не було такої паузи, коли нічого не хотілося?

- Ми одразу почали виступати з благодійними концертами. У перші дні війни якраз приїхав до Львова Євген Хмара, наш піаніст-віртуоз. Я з ним зв'язалася, говорю: «Євгенію, давай підтримаємо наших військових, людей, які приїжджають зі сходу України». Я бачила це під фортепіано. Навіть запальні пісні, але під фортепіано, акустичніші версії - це було дуже душевно. Ми з Євгеном об'єдналися і одразу почали давати концерти та допомагати.

Спочатку, пам'ятаєте, не було ні взуття, ні амуніції, ні бронежилетів – нічого. І ми почали із взуття, потім бронежилети, військова амуніція, дрони. Окрім машин, багато чим допомагали – вже потім ми зосередились на автомобілях. А у травні 2022 року я зрозуміла, що треба їхати та збирати гроші за кордоном. Цього ж місяця був перший концерт в Іспанії. Почали активно гастролювати із благодійними концертами.

- Ви знали, що збори в Європі та Америці будуть більшими чи тут донати набагато зменшилися?

- На початку відкривали картку – кидали гроші. Тобто щось кожний намагався робити. Якогось дня я зрозуміла, що більше не хочу просити, кидати номер картки… Хочу це робити сама. Своєю працею. І це набагато цінніше. Якщо люди кидатимуть гроші, потім можуть сказати: «Ти там десь у Карпатах сидиш за наші гроші». Ні. Треба змінювати концепцію, давати концерти та віддавати на ЗСУ гроші, зароблені своєю працею.

- Зараз багато артистів сконцентрувалися на військовій темі – у деяких майже всі пісні про війну. Ваш образ із агресивною тематикою не в'яжеться, але наскільки війна вплинула на вашу творчість?

- У мене дуже багато пісень про війну – за чотири роки це все воєнна тематика. Не знаю, чи в когось із артистів є стільки військових пісень. "Нас весна не там зустріла", пісня "Буча", яка вийшла на третій день, коли стало відомо про ті злочини. Мені священник надіслав вірш: я читаю, і в мене сльози градом із очей летять. Сідаю за фортепіано - і одразу народжується музика. Того ж дня йду на студію та записую вокал. Потім були пісні "Я живий", "Рана".

Добре, коли є підтримка. Але це найскладніші періоди. Найглибші важкі рани, які завдає нам війна, лікує кохання. Це та найсильніша річ, здатна повернути людину до життя. Про це у моїх піснях. Пісня «Журавлі» – це посвячення загиблим хлопцям. Це все про війну. Під час війни я комерційних пісень не випускала. Розумію, що вже чотири роки минуло, людям треба давати інший контент, легший…

«Сім'я мене заземляє»

- А як взагалі справляєтеся з емоційним навантаженням? Як на вас впливають усі ці новини про війну, втрати? Багатьох вибиває з колії, і люди взагалі не можуть творити.

- Я, звісно, ​​в контексті – читаю всі новини, телеграм-канали, але... Я не знаю, як це пояснити. Мене заземлює моя сім'я. Це найбільша цінність, яку має кожен з нас: діти, батьки. Є для кого жити, для кого працювати. Незважаючи на всі страшні новини, ми повинні жити далі: дарувати дітям радість, надію… Зібрати себе до купи після цих новин, вийти з ними погуляти, зробити уроки – і ти перемикаєшся.

- Перед військовими наскільки часто вас просять виступити?

- Часто. Це дуже відповідальні концерти, непрості. Але я дуже тішуся, коли бачу хлопців після концерту, коли вони посміхаються, коли вони справді радіють. І це важливо. Музика лікує.

- Хотілося б поговорити про ваших дітей. У вас два хлопчики. Чи не переживаєте ви, як мама, що за кілька років вони можуть опинитися на війні?

- Я сподіваюся, що війна закінчиться, і роблю для цього все максимум з чоловіком, щоб вона не перейшла до наших дітей. Насправді ніхто не знає, що на кого чекає в житті. Як би людина не прораховувала, не вирахуєш напевно. Потрібно жити по совісті. Скільки випадків, коли люди тікають від війни та гинуть за кордоном. Як має бути, так і буде. Я думаю, що на Україну чекає дуже велике, світле майбутнє. Це буде крута, процвітаюча держава. Сюди приїжджатимуть багато хто. Зараз якась нездорова ситуація у світі. І в мене такі відчуття, що навіть невідомо, де буде безпечніше перебувати: чи за кордоном, чи в Україні. Тому краще триматися своєї землі та робити все, щоб допомогти своїм хлопцям.