Історія під ногами. Як генеалог з Волині вирішив дослідити свій родовід та створив музей села

Село без будь-якого транспорту й роботи для місцевих мешканців, де є лише середня школа, і та – під загрозою закриття. Але водночас – місце, куди приїжджають іноземні делегації, на городах знаходять козацькі люльки і діє музей, в якому зібрана історія цілої мультикультурної громади.

Кисилин на Волині виглядає як звичайне поліське село, але для 31-річного генеалога Артура Альошина це – проєкт всього життя. Тут він відновлює не лише власний родовід, а й історію місця, де народились його предки. LIGA.net поспілкувалась із Артуром, щоб щоб зрозуміти, як він працює над простором пам’яті, де особисті історії переплелись з історією громади.

Кисилин: між минулим і сьогоденням

У маленькому, але надзвичайно мальовничому селі Кисилин на Волині немає громадського транспорту. Найближча траса – за 7–8 кілометрів, а живе тут лище 200 людей. Більшість із них їздять на заробітки за кордон або по сусідніх селах, бо тут немає роботи й можливостей для молоді. Проте всього кілька сотень років тому Кисилин був розвиненим містечком із ринковою площею, церквою і костелом, мультикультурним населенням, комерцією та власним навчальним осередком рівня тогочасної академії.

Попри все, в Кисилин регулярно приїжджають іноземці – переважно поляки та євреї. Хтось відвідує католицький цвинтар, хтось ходить до руїн костелу, де під час Другої світової війни загинули їхні предки. Більшість приїжджих також приходять у невеликий приватний музей, який відкрили у 2023 році в приміщенні колишньої ветеринарної аптеки. Будівлю свого часу продали приблизно за 400 гривень, а музей створив волинянин Артур Альошин, який дізнався, що з Кисилина походили його дід і прабабуся.

"Я десь у шостому класі зацікавився історією. Була вчителька, яка мене цим захопила. Потім це просто перейшло в інтерес до свого родоводу – звідки бабусі, звідки дід. І я почав уже шукати це в архівах", – розповідає Артур Альошин на прізвисько Ґаутама (відсиланняя до Будди, – LIGA.net) – генеалог і краєзнавець родом із Луцька. Він досліджує історію Кисилина і навколишніх сіл, збирає архівні документи, працює з місцевими жителями і паралельно веде генеалогічні дослідження на замовлення.

У дев’ятому класі Артур записався до Малої академії наук і вперше потрапив до архіву.

"Я пішов туди, бо нам сказали, що там можна знайти інформацію для роботи. З МАНом не склалося, але в архів я продовжив ходити", – розповідає він.

З того часу минуло понад 15 років. Перші дослідження були пов’язані з власною родиною: Артур намагався зібрати базову інформацію про предків – місця народження, шлюби, дати смерті. Він застав живими прабабусь і одного прадіда, частину інформації отримував від них, решту перевіряв у документах. Основним джерелом на початку були метричні книги – записи про народження, шлюби і смерті. На той момент більшість матеріалів не була оцифрована, тому доводилося працювати безпосередньо в архіві і переписувати дані вручну.

"Для мене це залежність. Як для когось казино або серіали – мені ж цікаво, що буде далі в документах, що я відкрию наступним кроком. Зараз багато чого є онлайн, а тоді треба було сидіти і просто виписувати", – розповідає Артур.

З часом це переросло у системну роботу. Юнак почав глибше працювати з архівами, шукати документи на закордонних сайтах, обробляти не тільки базові записи, а й додаткові джерела – списки населення, судові документи, документи про власність і службу. Паралельно з’явилися перші замовлення на генеалогічні дослідження: люди почали звертатися, щоб відновити родовід або знайти інформацію про предків. Окремим інструментом стали ДНК-тести, які дозволяють знаходити генетичних родичів.

"Ці тести, на кшталт популярного MyHeritage, працюють не стільки як "аналіз походження", скільки як спосіб знайти людей, які теж робили тест. Іноді це допомагає там, де документи не дають потрібних відповідей", – каже Артур.

Завдяки цьому, Альошин знайшов гілку своєї родини, яку не вдавалося відстежити через архіви: інша людина зробила тест, і збіг показав родинний зв’язок. У результаті вдалося знайти родича за кордоном, отримати сімейні фотографії прадідів і листи початку ХХ століття.

Як пошук предків відкрив ціле містечко

З часом фокус досліджень Ґаутами змістився. Робота з окремими родинами майже неминуче приводить до ширшого контексту – історії села або регіону, де ці родини жили.

"Якщо серйозно займатися генеалогією, ти все одно починаєш досліджувати не тільки свою сім’ю, а й середовище, в якій вона жила", – пояснює Артур. У його випадку таким середовищем став Кисилин.

Хлопець уперше приїхав у село приблизно у 2013 році. Тоді він вже розумів, що звідти походить частина його предків, і хотів перевірити інформацію на місці – насамперед на цвинтарі.

Згодом інтерес вийшов далеко за межі власної родини. Паралельно з Кисилином Артур досліджував сусідні села, створював тематичні групи, знайомився з місцевими жителями і поступово почав відновлювати не окремі родоводи, а історію цілої місцевості.

Йому вдалось дізнатись, що історично Кисилин був містечком із доволі складною структурою. Тут жили українці, поляки та євреї, діяли церква і костел, при кожному з них були свої освітні осередки. У центрі – ринкова площа, яку сьогодні ще можна впізнати за плануванням: з одного боку церква, з іншого – костел, а посередині простір, який колись був громадським центром, а тепер розділений на приватні ділянки. 400 років тому тут діяв навчальний заклад, який Артур описує як "рівень тодішньої академії". Сьогодні в селі можуть закрити навіть школу.

Перший серйозний удар по містечку завдала Перша світова війна – Кисилин тоді був практично зруйнований. За наступні два десятиліття частину інфраструктури відновили, але Друга світова війна змінила його вже остаточно. Євреїв, яких у Кисилині було багато, знищили в гетто під час Голокосту. Польське населення частково загинуло, зокрема під час подій 1943 року, коли в костелі було вбито близько 90 людей, а ті, хто вижив, виїхали після війни. Тож в селі лишились тільки українці, які також зазнали втрат через радянські репресії.

"Дуже багато залежить від людей. Коли людей не стає, місце змінюється", – каже Артур.

Після війни Кисилин втратив статус містечка і поступово перетворився на звичайне маленьке село. Але матеріальні сліди багатої історії цього місця залишаються буквально під ногами. За словами Артура, деякі речі знаходять просто на городах.

"Ми якось попросили дозволу пройтися по ділянці і буквально очима знайшли сім козацьких люльок", – розповідає він. Окремий пласт – знахідки з часів Першої світової війни, а також поодинокі предмети побуту, які дають уявлення про життя містечка сотні років тому.

400 гривень і ідея: як з'явився музей

Ідея створити музей історії Кисилина з’явилася не одразу. Спочатку Артур розглядав Кисилин як потенційне місце для невеликого проєкту зеленого туризму – через поєднання історії і природного середовища. Але реалізувати це самостійно було складно. У процесі дослідження свого родоводу Артур познайомився з підприємцем Василем Шахраюком – він теж нащадок мешканців Кисилина, який іноді буває у цьому селі. Василь якраз недавно купив старе занедбане приміщення – колишню ветеринарну аптеку. Покупка обійшлась йому лише у 400 гривень, і Василь хотів зробити у цьому приміщенні музей.

Артур поставився до ідеї скептично – боявся, що це буде формальний "музей для галочки". Але згодом погодився зробити музей разом. Він відповідає за дослідження, концепцію і наповнення, Василь взяв на себе витрати на базове облаштування й інфраструктуру.

Музей відкрили 9 листопада 2023 року. Експозиція була мінімальною – перші знайдені в селі матеріали.

"Ми не чекали, поки все буде ідеально. Відкрилися і почали робити", – розповідає Артур. На відкриття прийшло близько 50 людей – приблизно кожен четвертий мешканець села.

Зараз музей – приміщення площею близько 80 квадратних метрів без опалення. Частину експонатів на зиму Артуру доводиться зберігати вдома в Луцьку, щоб вони не псувалися. Експозиція формується поступово. У ній – архівні матеріали, інформаційні стенди і знайдені в селі на подвір'ях предмети – монети, печатки, елементи побуту, артефакти періоду Першої світової війни.

Спершу місцеві мешканці ставилися до ініціативи обережно, але з часом почали проявляти все більше інтересу: дозволяють сканувати сімейні фотографії, діляться інформацією, коментують дописи на сторінці музею. Важливою частиною роботи стала перевірка історичних даних. Дослідники наголошують, що значна частина локальних наративів потребує критичного перегляду, адже в них співіснують документовані факти, усні перекази та пізні інтерпретації. Це робить музей дослідницьким майданчиком для самих місцевих мешканців.

Робота музею повністю некомерційна. Артур не отримує за це оплату і поєднує проєкт із основною діяльністю – генеалогічними дослідженнями на замовлення. Зараз музей відвідують шкільні групи, туристи з різних регіонів України, а також закордонні туристи. Частина предметів в експозиції музею ще перебуває в процесі опису, частина чекає реставрації.

Крім роботи з музеєм, Артур організовує прибирання католицького цвинтаря на території села. Раніше його доглядали переважно іноземці – з-за кордону приїздили польські делегації. З радянських часів у місцевих не було звички прибирати у "чужих", тобто на могилах не українців.

"Хоча насправді це теж їхні предки, – пояснює Артур. – Є сприйняття, що якщо це "не наше", то можна не займатися. Ми намагаємося це змінити. Вони не знали історій свого родоводу, а тепер поступово долучаються до наведення ладу на цвинтарях".

***

Можливо, для когось Кисилин – тихе, звичайнісіньке поліське село, але для Артура це – колишнє містечко, яке ніби "стиснулося" з часом, але не втратило потенціал. Дослідник дивиться на нього не як місцеві мешканці, а як людина, яка постійно уявно "відмотує" час назад та бачить це місце таким, яким воно було колись. Генеалогія для Артура – спосіб мислення, спроба відтворити середовище, в якому жили українці. А музей в Кисилині – спосіб віддати шану предкам і показати людям, де насправді вони живуть і яке їхнє походження.

Як досліджувати родовід: проста інструкція від Ґаутами

Артур пояснює генеалогію як поетапний процес, який починається з простого збору інформації і поступово переходить у глибоке архівне дослідження.

Перший крок – фіксація всього, що вже відомо в родині. Людина може використовувати як зошит, так і спеціальні онлайн-сервіси для побудови родинного дерева. На цьому етапі важливо записати базові дані:

• батьків, дідусів і бабусь

• дати народження, смерті, шлюбів

• місця проживання

• зміни прізвищ

• відомі переїзди та професії

Далі слід перейти до живих джерел інформації – старших родичів. Але одного опитування недостатньо. До родичів треба повертатися кілька разів, бо з часом вони згадують нові деталі або уточнюють старі історії. Часто навіть спогади одних і тих самих подій відрізняються залежно від того, хто згадує.

Далі починається архівна робота – найскладніший і найглибший етап. В Україні архіви організовані за територіальним принципом, тому спочатку треба визначити географію походження родини. Зрозуміти, з якого населеного пункту походить предок, а потім – до якого архіву належить ця територія. Це може бути обласний архів або архів в сусідньому регіоні, залежно від історичних змін адміністративних меж.

Основним джерелом на цьому етапі є метричні книги – документи, де фіксувалися народження, шлюби та смерті. Частина з них уже оцифрована і доступна онлайн, що значно спрощує пошук.

Для більш сучасного періоду (приблизно з початку ХХ століття) використовуються інші документи – записи РАЦСів або сільських рад. Вони можуть містити інформацію про склад сім’ї, батьків і місце проживання.

Коли базові дані про одну людину з родини отримані, дослідник переходить на попереднє покоління, а потім ще глибше в історію.

Артур підкреслює: не існує універсального алгоритму, який підходить усім родинам. Кожен випадок індивідуальний і залежить від регіону, історичних обставин (війни, переселення, зміна влади), етнічного походження, наявності документів.

Наприклад, якщо предки були не місцевими селянами, а переселенцями, документи можуть бути іншого типу – включно з дозволами на проживання або громадянством.

Окрім архівів, важливими джерелами є:

• сімейні фотографії (навіть за місцем зйомки можна встановити географію родини);

• цвинтарі;

• локальні історії сіл;

• приватні родинні архіви;

• ДНК-тести.

"Все, що було до нас, вплинуло на те, якими ми є зараз, – говорить Артур, пояснюючи свою пристрасть до досліджень родоводів та історії місць. – У випадку з Кисилином хочеться, щоб музей став поштовхом для розвитку села, для його відродження. У першу чергу я роблю це, щоб мотивувати місцевих дбати про місце, де вони живуть, шанувати його і пробувати виборювати базові речі – дорогу, громадський транспорт. А вже потім – робити щось більше. І ще в мене є така позиція: щоб бути патріотом, треба передусім бути локальним патріотом. Бо якось дивно називати себе патріотом і не знати місця, де ти живеш."