Здрастуй, зброє! Прощавай, монополіє?

Дискусії в соціальних мережах про вільне та законне володіння зброєю, що активізувалися після трагічних подій у Києві 18 квітня, дещо скидаються, як на мене, на театр абсурду. Ворог із ракетами та гарматами стоїть на порозі дому, а мешканці цього дому сперечаються, що краще мати для власного захисту — травматичні пістолети чи газові балончики.

Всезнаючі дописувачі соцмереж упевнені, що консьєржка в під’їзді чи президент на Банковій не пропустять ворога, й думати про загрозу принципово не бажають: якось воно буде, нехай без мене обійдуться.

Проте сама поява цієї дискусії свідчить про значно глибшу проблему. Війна вже змінила українське суспільство: зброя давно перестала бути чимось екзотичним, питання особистої безпеки дедалі частіше виходить за межі довіри лише до держави, а мільйони людей отримали досвід війни — безпосередній чи опосередкований.

І саме тому сьогодні йдеться вже не лише про право на самозахист. Насправді запитання значно ширше: чи здатна держава контролювати нову реальність під час війни та після її завершення? Якою буде модель безпеки країни і чи не перетвориться зброя з інструменту захисту на фактор внутрішньої нестабільності?

У політичній теорії держава визначається через одну ключову ознаку — монополію на силу. Точніше, на легітимне застосування сили. Саме це відрізняє державу від банди. Коли держава цю монополію втрачає — де-факто чи де-юре, — вона перестає бути державою в повному сенсі цього слова. Дискусія про вільний і законний обіг зброї — це, по суті, дискусія про те, чи готова українська держава поділитися цією монополією з громадянами. І якщо так, то на яких умовах і з якими наслідками.

Однак слід чітко усвідомлювати: ця дискусія має сенс лише в одному випадку — якщо Україна залишиться вільною та незалежною.

Спробуємо чесно подивитися на кілька ключових питань, без яких розмова про «вільну зброю» неможлива.

Чому українці хочуть мати зброю?

Які аргументи прихильників озброєння населення? Перший — конституційне право на захист: «Кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань». Про це йдеться у статті 27 Основного Закону України.

Другий вагомий аргумент прихильників — невиконання державою обов’язку із захисту громадян, що покладається на неї Конституцією: «Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави — захищати життя людини».

На жаль, події 18 квітня показали це трагічно переконливо, коли в Голосіївському районі Києва Дмитро Васильченков відкрив стрілянину з карабіна на вулиці, вбивши кількох людей. Двоє патрульних поліцейських, які прибули на виклик, опинилися під вогнем — і не змогли ефективно протидіяти озброєному нападнику. Ця трагедія миттєво розпалила дискусію: чи міг озброєний цивільний зупинити стрільця там, де не впоралася поліція?

Загальновідома інтерпретація тих подій, що шириться в соцмережах і звучить у публічних коментарях правоохоронців, така: поліцейські, почувши постріли, «почали тікати з місця події».

При цьому мало хто звертає увагу на обставини — поліцейські виїхали не «на теракт», а на «побутову сварку». Поліцейська Анна Дудіна опинилася в тому місці лише через те, що в поліції Києва недокомплект у 60%. Тому її, штабного інспектора з квартирного обліку, періодично залучали до патрулювань.

Чи справді зброя надає захист?

Ще одне запитання: чи захищає ця легальна або нелегальна зброя від пограбувань чи замахів на життя? Тобто власне від того, що прибічники вільного володіння наводять як основний аргумент.

Прихильники законного обігу зброї наполягають: сама наявність зброї вже є фактором стримування. Голова Української асоціації власників зброї Георгій Учайкін вважає, що проблема полягає не лише у зброї як такій, а в культурі поводження з нею, рівні підготовки та відповідальності власника. На його думку, озброєний громадянин в умовах війни може бути не лише джерелом ризику, а й елементом системи безпеки.

Захисники вільного володіння зброєю також звертають увагу на іншу проблему: злочинний світ і без того давно озброєний, незалежно від законів і заборон. У цьому сенсі йдеться не лише про право на зброю, а й про право людини не залишатися беззахисною в ситуації, коли держава фізично не здатна гарантувати їй захист.

Особливо гостро це питання постало після початку повномасштабної війни, коли мільйони громадян отримали досвід поводження зі зброєю, а сама зброя перестала бути для суспільства чимось винятковим. Саме тому прихильники легалізації вважають, що проблема вже не в самому факті наявності зброї, а в тому, чи буде її обіг контрольованим і легальним.

Але ж озброєний нападник і його жертва, навіть якщо вона озброєна, перебувають на принципово відмінних позиціях — перший готується до нападу, обирає ціль і зручний момент, натомість «ціль» не чекає нападу, не готова до нього психологічно. Нападник переважно давно і вправно володіє зброєю, служив в армії чи силових структурах, знаходиться в колах криміналітету чи в кроці від них. А що може протиставити йому людина, яка, можливо, і ранкової зарядки не робить, і пістолета багато місяців не витягала з-під піджака? По суті, це поєдинок професіонала та аматора, й останній навіть якщо і вийде переможцем із сутички,  то це буде радше винятком, а не правилом.

Навіть якщо нападник не має вогнепалу, озброєна «жертва» опиняється на розтяжці допустимої самооборони — її дії мають відповідати ступеню загрози, а якщо вона перевищує його, то сама потрапляє під кримінальну відповідальність. Чи може людина адекватно оцінити ступінь загрози в стресовий момент нападу?

Усі вже, мабуть, забули, як у подібну ситуацію потрапив відомий політик Сергій Пашинський у новорічну ніч 2017-го. Тоді під час конфлікту на дорозі він завдав поранення в ногу такому собі В’ячеславу Хімікусу з легального зареєстрованого Glock 19. Що там сталося, достеменно невідомо, та чого було більше — криміналу чи політики, незрозуміло. Справа тягнулася понад чотири роки, зрештою Хімікус отримав 1,5 млн грн (!) компенсації та відмовився від обвинувачень на адресу Пашинського.

Це, можна сказати, типовий приклад вирішення питання допустимої самооборони, але у нас перед очима більш свіжий — події 18 квітня в Голосіївському районі столиці. Це приклад невдалого протистояння підготовлених, хоч і недостатньо, поліцейських із табельною зброєю й озброєного та досвідченого неадеквата.

Для прихильників легалізації ця історія стала аргументом на користь думки про неспроможність держави гарантувати безпеку громадян виключно силами поліції.

«Наявність зброї, навіть якщо вона не використовується, може провокувати підвищення рівня агресії та готовності до конфлікту. Сама присутність зброї іноді знижує поріг застосування насильства. Тобто зброя у цивільному житті справді змінює психологію та манеру поведінки особи, є фактором і особистої безпеки, і суспільної небезпеки одночасно. Якщо у суспільстві певна частина населення є озброєною, а інша — ні, то виникає ситуація «нової нерівності». Озброєна сторона відчуває перевагу і може діяти більш зухвало у конфліктній ситуації», — пояснює українській соціолог Ігор Рущенко. Психологи та кримінологи називають це ефектом зброї.

Отже, наявність зброї може не лише стримувати насильство, а й загострювати конфлікти.

Те саме підтверджують і дослідження точних наук. Фізіологи ще 2006 року зробили висновок: взаємодія зі зброєю значно підвищує рівень тестостерону в крові, що часто корелює з посиленням агресивної поведінки.

Водночас виявляється, що зброя небезпечна не лише для оточення, а й для її власника та його сім’ї. Більш як половина людей, що вкорочують собі віку в США, використовують саме зброю, а на самогубства припадає 60% смертей (!) від зброї.

Чи готове суспільство до зброї після війни?

Якщо відкинути пенсіонерів, дітей віком до 18 років, жінок, які переважно не схильні до володіння зброєю, та врахувати, що зараз із війни йде постійний прихований потік трофейної та (необлікованої) нашої зброї, то можна сміливо стверджувати — народ уже озброєний. Причому цілком достатньо, щоб у разі чого захиститися вдома або полякати сусіда.  Це підтверджують ледь не щоденні повідомлення ЗМІ про побутові конфлікти із застосуванням зброї та навіть гранат.

Коли наші вояки, дасть Бог, повернуться додому, всім їм доведеться призвичаюватися до зовсім іншого життя в іншій системі цінностей і координат. Парадигма «зустрічний — ворог» має змінитися на геть протилежну: «зустрічний — брат».

Однак уже зараз, коли військовики приїздять у відпустку і стикаються з життям у тилу, де назовні ніхто не переймається подіями на фронті, вони, ошелешені, називають цей спосіб життя грубо та емоційно — потребля_ство (перепрошую).

Більшість із тих, хто повернеться, матиме воєнний синдром або, ще гірше, посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) і потребуватиме значних зусиль і рідних, і всього суспільства для адаптації у «новому» житті.

Після В’єтнаму США знадобилися роки, щоб усвідомити масштаб проблеми адаптації ветеранів. Нерозуміння суспільства, психологічна ізоляція та неможливість повернутися до мирного життя тоді й породили так званий ефект Рембо — людини, яка не знайшла свого місця після війни. Та повернулася на неї знову.

Тому «озброєння країни», коли до неї повернуться сотні тисяч травмованих і фізично, і психологічно людей, є вкрай складним і небезпечним питанням. І проблема тут не лише у зброї як такій, а в тому, чи готові держава і суспільство до масштабної адаптації людей, що повернуться з війни.

Ці люди гостро відчуватимуть кожну образу життя — від хамства в ЖЕКу до прихованої байдужості чиновників Мінветеранів, і так само гостро реагуватимуть на несправедливість. Розумієте, як, — як робили це на війні.

Чи здатна держава контролювати зброю?

У підсумку «станом на 1 квітня 2026 року на території держави зареєстровано 812 тисяч власників зброї та спеціальних засобів, у володінні яких перебуває 1 166 001 одиниця вогнепальної зброї та спеціальних засобів» — розповів глава Національної поліції Іван Вигівський.

Однак це лише офіційно зареєстровані арсенали. Скільки ж насправді зброї на руках, не скаже ніхто. Так звані експерти можуть лише закочувати очі й казати: від 2 млн до… 5 млн, але без жодних обґрунтувань.

При цьому з війни вже йде постійний прихований потік трофейної та необлікованої зброї. Тому питання вільного володіння включає також проблему легалізації вже наявної в населення зброї. Влада вже зробила крок у цьому напрямі — йде реєстрація зброї, яка потрапила до рук громадян неофіційно або яку роздавали без належного обліку в перші дні війни.

Щодо травматики, то нею сьогодні офіційно можуть володіти судді, прокурори, народні депутати та просто пересічні громадяни. Останнім достатньо лише дістати (купити) десь «корочку журналіста», що, зрозуміло, теж нескладно.

Окрім суто безпекового, постає й потужний економічний фактор. Легалізація — це величезний ринок, обсяги якого вимірюватимуться мільярдами гривень. Однак без прозорих механізмів ліцензування та сертифікації навчальних центрів ми ризикуємо отримати чергову корупційну годівницю. Якщо держава в особі МВС перетворить видачу дозволів на бізнес для обраних (своїх) фірм, то замість безпеки ми отримаємо лише перерозподіл тіньових потоків, де право на захист купується, а не здобувається через навчання. Тут цілковита аналогія з купленими водійськими правами, тільки наслідки можуть бути набагато трагічнішими.

Окреме питання — нагородна бойова зброя, обсягу якої офіційна статистика фактично не показує. Голова Української асоціації власників зброї Георгій Учайкін стверджує, що йдеться про десятки тисяч одиниць пістолетів, які роками видавалися через непрозору систему нагородження. На його думку, це створило в Україні фактично закриту касту привілейованих власників короткоствола — чиновників, депутатів, силовиків і наближених осіб, тоді як для більшості громадян право на таку зброю залишається недоступним. Усі в нас рівні, але деякі — рівніші.

У такій ситуації дискусія про «вільну зброю» неминуче впирається не лише в питання безпеки, а й у питання рівності правил.

На думку Георгія Учайкіна, головний ризик полягає не в обігу зброї, а в тому, що держава не змогла створити прозору й однакову для всіх систему контролю. Саме тому дискусія про новий закон про зброю дедалі більше впирається не лише в питання права на самозахист, а й у питання довіри до самої держави та її інституцій.

Той проєкт закону, що зараз знаходиться у Верховній Раді, Георгій Учайкін жорстко критикує саме за те, що він фактично консервує нинішню систему — разом із корупційними лазівками, які давали можливість отримувати зброю через фіктивні журналістські посвідчення. (Коротко кажучи, називає проект купкою старого лайна.) Показово, що саме на хвилі цієї дискусії в державному застосунку «Дія» з'явилося опитування під логотипом нинішнього міністра оборони Федорова. Понад мільйон респондентів вибрали один із трьох наперед сформульованих варіантів відповіді щодо володіння зброєю — і результат був оголошений «безпрецедентним кейсом прямої електронної демократії». Але це класичний приклад маніпулятивності такого формату: без відкритого обговорення, без висловлення різних позицій, без можливості поставити інші запитання та дати інші відповіді. Справжня демократія — це не кількість кліків, а якість дискусії.

У тому, що зробили не так патрульні під час подій 18 квітня, мають розбиратися слідство та суд. Однак… Звалити всю провину на поліцейських, що опинилися в ситуації, до якої не були готові, ба більше, їх не готували, — дуже зручна позиція для керівництва МВС і Національної поліції: вони мають готових цапів-відбувайлів.

Однак тут постає безліч інших запитань. Чи були поліцейські достатньо підготовлені та натреновані до дій у таких обставинах? Чи навчали їх техніки стрільби в натовпі? Чи існує така техніка взагалі? Чи підготовили їх психологічно до поєдинку з озброєним суперником? Чи є в Національній поліції курс скоротечного бою?

Усі ці запитання — не до рядових патрульних, а до міністра Ігоря Клименка та голови Нацполіції Івана Вигівського. Чи почуємо ми відповіді? Чи будуть висновки з цієї історії? Чи перекладуть усю відповідальність на чергових, а міністр так і залишиться при своїй посаді?

Яку модель озброєння може обрати Україна?

Слід зазначити, що країни світу мають різний історичний досвід і практику у сфері володіння зброєю. Професор Ігор Рущенко наводить факти зниження злочинності у тих штатах США, де дозволено приховане носіння зброї, та, навпаки, зростання у Великій Британії, яка 1997 року запровадила заборону на носіння зброї.

Остання ситуація, як на мене, закономірна: злочинний світ завжди насичений зброєю. Якщо йому не протиставляти зброї, то її використання зростає, — британська поліція вочевидь із цим не справилася. У нас, до речі, те саме — у злочинців зброя вже є, що підтверджують численні випадки їхнього затримання.

Важливо також розрізняти право на володіння зброєю (зберігання вдома для самозахисту) та право на її носіння у громадських місцях. Світовий досвід свідчить, що основна дискусія точиться саме довкола прихованого носіння (concealed carry). Адже одна справа — рушниця у сейфі для захисту оселі, і зовсім інша — короткоствол під піджаком у метро чи супермаркеті. Саме формат носіння визначає поріг раптового насильства в побутових конфліктах.

У Швейцарії чи Фінляндії зброя у населення є, але там десятиліттями вибудовувалася культура поводження з нею: обов'язкова підготовка, соціальна відповідальність, довіра до інституцій. Зброя там є частиною культури безпеки, а не substitute для неї. Питання не в тому, скільки стволів на руках, а в тому, чи є в суспільстві парадигма, яка робить їхнє використання винятком, а не нормою.

Ситуація зі зброєю в США та західному світі загалом, як на мене, є наслідком сторічних історичних процесів і капіталістичного способу розвитку на основі психології індивідуалізму — кожен відповідає сам за себе.

На противагу цьому в українському соціумі завжди переважали сімейні та родинні цінності, взаємодопомога в спільнотах і побратимство.

Що має вирішити закон про зброю? Передусім не як купити її, а як використовувати. Адже зброя не лише багато дозволяє, а й накладає обов’язки щодо забезпечення безпеки інших людей — так прямо написано в 27-й статті Конституції України.

І це повинно стати наріжним каменем майбутнього закону. Власник зброї має бути готовим і фізично, і психологічно до її використання, а отже, має бути зобов’язаним регулярно проходити тренувальні збори та здавати заліки.

Нагадаю, що у відомій Другій поправці до Конституції США йшлося не просто про право володіння зброєю, а про те, що це треба для безпеки суспільства. Буквально ця поправка звучить так: «Через те, що для безпеки вільної держави необхідне добре організоване ополчення, право народу мати і носити зброю не повинне обмежуватися». Це вже згодом Верховний суд США поширив це право на окремих громадян.

Тому логічно, щоб у час війни всі, хто матиме власну зброю, були зобов’язані забезпечувати порядок і безпеку у своїх територіальних громадах. Їх слід об’єднати в загони ополчення, міліції — назвіть, як хочете, але вони мають нести чергування, патрулювання, а за необхідності вступати в бій із зовнішнім ворогом.

За таких умов дискусія про «вільну зброю» вже перестає бути лише питанням індивідуального права. Вона стає питанням моделі безпеки держави та відповідальності суспільства.

Що буде, якщо держава нічого не змінить?

Проблема в тому, що зброя після війни нікуди не зникне — ні з рук, ні з голів. Сотні тисяч людей повернуться з досвідом, якого мирне суспільство банально не розуміє і не готове прийняти. І в цій ситуації держава повинна зробити вибір: або вона формує правила, створює інституції та будує довіру, або правила починає диктувати вулиця.

І в такому разі питання вже не в тому, чи дозволити громадянам мати пістолет. Питання в тому, чи здатна буде держава після війни зберегти монополію не просто на силу, а й, власне, на керованість країни.