Герой України Валерій Корецький: Не варто чекати, що завтра все закінчиться, треба продовжувати підтримувати військо

Під час війни змінюється не лише лінія фронту, а й сама природа бойових операцій. Там, де колись все вирішували піхотні штурми і рейди невеликих груп, сьогодні дедалі більше працюють технології, дрони і точкові спецоперації. Але незмінним залишається головне – люди, які беруть на себе найскладніші завдання.

Валерій Корецький – Герой України, командир 5-го окремого загону спеціального призначення «Омега». Його підрозділ пройшов шлях від контрдиверсійної роботи у 2022-му до складних технологічних операцій сьогодні.

У розмові з «Главкомом» Корецький розповів про власні найважчі рішення як командира, втрати побратимів, трансформацію спецназу під час великої війни та нестачу вмотивованих людей в армії.

«Командир – це усі його люди»

Що привело вас до військової служби – це був вибір чи збіг обставин?

Це був мій свідомий вибір. Я виріс у родині військових, тому вирішив продовжити цей шлях. Я для себе не бачив іншої долі, окрім стати військовим. Зараз ні про що не шкодую.

Яким ви були до армії і чи впізнаєте ту людину в собі сьогодні?

У мені вибудувався стержень, який був не таким помітним у підлітстві. Його фундамент було закладено в Інституті танкових військ у Харкові. І так шар за шаром я отримав себе тим, хто я є зараз. Я пам’ятаю себе до армії, я знаю себе зараз. Це та ж людина, просто з життєвим досвідом.

Де вас застала повномасштабна війна 24 лютого 2022 року?

На той час наш загін вже виконував завдання поблизу Станиці Луганської. Тому ми просто продовжили робити свою роботу. Отримували різні завдання від вищих штабів. Займалися розвідувальною діяльністю в тилу ворога, диверсійну роботу робили. Поки стабілізувалась ситуація з розумінням цілісної картини, хлопці працювали просто нон-стоп. Варто згадати, що і фронт тоді був настільки динамічним, що можна було піти на завдання, і вже через кілька годин сіра зона ставала тилом ворога. Тоді спільно з підрозділом Збройних Сил ми виконали одне зі знакових завдань. Ми зайшли в тил ворога та забрали наших вісім морських піхотинців, які понад два тижні самостійно, по вже окупованій території, йшли до українських Сил Оборони.

Нещодавно ви отримали звання Героя України. Що для вас означає ця нагорода – особисто і як для командира підрозділу? Чи змінило щось у вашому житті звання?

Звісно, кожна нагорода для військового – визнання військовим керівництвом та керівництвом держави ролі, яку відіграв окремо взятий військовослужбовець у наближенні Перемоги. Та особисто для себе я розділяю нагороди, які дають керівництву та бійцям у підрозділах. Нагорода, яку вручають командиру, хоч вона фізично і знаходиться у нього, та, попри усе, це нагорода виключно усього підрозділу. Командир – це усі його люди. Люди в полі, які працюють проходячи десятки кілометрів чи перебуваючи на позиціях тижнями, люди в штабах, які планують чи займаються логістикою, люди за пультами дронів, які нищать ворога, здійснюють розвідку, забезпечують логістику на позиції. Тому свою нагороду я сприймаю, як нагороду для усього мого підрозділу і виключно завдяки їм. А от нагороди, які отримують самі наші бійці – це їх заслуга і нагорода. Бо вони їх заслужили, як це банально б не звучало, своїми потом, кров’ю та жертвою власного часу далеко від дому.

«Війна змінюється – ми гнучкі і адаптуємось»

Яка операція за цю війну є для вас ключовою та, що найбільше визначила вас як командира?

Я не буду вдаватись у деталі, але це був 2024 рік і це був Покровський напрямок. Це перший наш заїзд на цей напрямок, між собою ми його називаємо Покровськ 1.0. Зараз у нас вже Покровськ 3.0. Тоді були дуже інтенсивні ударні дії, багато техніки ворога працювало і збереження життя особового складу було найважливішим завданням.

Який епізод цієї війни став для вас найважчим?

Найважче тільки одне – втрата побратимів, хлопців, які пішли на задачу і загинули. Це живі люди, яким ти поставив завдання і вони повернулись на щиті. Ось це найважче. Потім сотню разів прокручуєш ситуацію, думаєш як би було, якщо б діяли по-іншому, але людей це не поверне. Боляче говорити про загиблого рідним. Ось цей тягар втрати він не тільки зі мною тепер завжди, він із кожним спецпризначенцем підрозділу.

Підрозділ «Омега» створювався як антитерористичний. Як змінилася його роль після початку великої війни?

Сучасна «Омега» – це скальпель, а не молот. Роль спецпідрозділу у війні змінювалась і змінюється – це все про швидку адаптацію до сучасних реалій. Якщо у 2022 році 5-й окремий загін зосереджувався на контрдиверсійній роботі, розвідці та диверсіях у тилу , то період 2023–2024 років став часом інтенсивних штурмових операцій. У цей проміжок підрозділ виконав величезний обсяг завдань: від підривів логістичних шляхів ворога до нічних рейдів та звільнення територій у Серебрянському лісництві. Зараз хлопці теж виконують певні завдання, так би мовити «пішими», але чи доцільно це наразі на постійні основі? Думаю, ні. І це не тому, що ми не можемо, а тому що змінилась сама війна. У 2023 році зробити кількаденний рейд на позиції окупантів – це не зробити його у 2026-му. Дрони ворога постійно висять у повітрі. Зараз успіх це просто цілими дістатись до точки старту. Війна змінюється – ми гнучкі і адаптуємось.

Але одне залишається незмінним – нас завжди направляють туди, де потрібні швидкі рішення і там де є важка робота. Але, власне, тому ми і називаємось спецпризначенцями.

«Підготувати бійця – це задача з зірочкою»

У спецназі служать дуже підготовлені бійці. Який відбір потрібно пройти, щоб потрапити в «Омегу»?

Власне, у питаннях відбору глобально нічого не змінилось. Відбір, як був так і є суттєво іншим ніж до інших підрозділів. Звертаємо увагу не тільки на фізичні якості кандидата, а й на його психологічну стійкість, здатність до адаптації та реакції на швидку зміну обстановки. Окрім здачі фізичних нормативів, спарингу, кандидата вивчає психолог та в окремих випадках поліграфолог. Звісно, окремий блок – це проходження військово-лікарської комісії (ВЛК). Відбір кандидата – це половина успіху. Задача з зірочкою – підготувати бійця. Не просто воїна, який класно стріляє, а командного гравця. Навіть зараз у середньому кожен проходить підготовку мінімум пів року. Може бути і більше, якщо це вузький спеціаліст. «У роботу» вводимо поступово, перші виїзди це не значить одразу робота на нулі з ворогом. Спочатку на позиціях, щоб людина адаптувалась, зрозуміла, що таке логістика, яка  екіпіровка йому краще підходить і під яку задачу. Тобто формування спецпризначенця починається тоді, коли він прийшов тільки на випробування. Але цей процес не завершується ніколи.

Що вас найбільше вражає у ваших бійцях?

Спецпризначенець – це ж не просто про м’язи, це і про здатність мислити, аналізувати, планувати. Групи спеціального призначення  це дуже тісна комуна, в якій кожен знає про кожного більше, ніж вдома. Тому тут важливо бути чесним, відкритим і стійким, в групах люди читають один одного напрочуд швидко і будь-яка брехня з’їдає репутацію. А саме на репутації формується довіра у групі. Що вражає? Та усе. Я пишаюсь кожним з них, не часто, але кажу їм, що «ви потужні леви».

Чи були випадки, коли ви відмовляли людині, а потім шкодували про це?

Відмовляв. Ні, не шкодую. У нас є певні критерії відору до підрозділу. І якщо людина їх не пройшла, то це питання до людини, її підготовки.

Чи є сьогодні на фронті технології або зброя, які стали справжнім game changer?

За увесь час війни періодично з’являється щось, що змінює гру. І про це варто мовчати чим довше, тим краще. Кожен наш успіх за рахунок чогось нового помічають вороги і тоді їх ціллю є дізнатись про це якомога більше. Не тільки для того, щоб швидко розробити протидію, а й впровадити у себе. Тому я прихильник мовчазних успіхів.

«Те, що я на фронті, не значить, що я живу у вакуумі»

Як ви працюєте з людьми, коли вони виснажені після важких боїв?

З людиною після виходу з позицій чи завдання краще поговорити і підтримати словами. Працювати з бійцем потрібно тільки після того, як він відпочине, закриє свої базові потреби: сон, душ, їжа, спілкування з родиною, приділить час тому, що приносить задоволення. Тоді вже можна обговорити виконану задачу, зробити аналіз, докрутити певні моменти. Поки не закриті базові потреби бійця – про яку роботу може іти мова. З ними також обов’язково працює психолог.

Що допомагає вам відновлюватися після важких бойових операцій?

Моя родина. Це найголовніше і найцінніше у житті. У мене є два сини, які фактично більшість часу живуть без тата, який у них є. Я або на фронті, або у підрозділі займаюсь питаннями життєдіяльності загону.

Але коли є можливість, ми з родиною завжди їдемо в Карпати, це моє місце сили. Мене надихає моя дружина, яка взяла на себе увесь побут, виховання дітей, підтримку мене. Ці речі вартують найціннішого.

Чи змінила війна ваше ставлення до життя?

Змінилось не просто ставлення, змінилось саме життя. Відбулась переоцінка усіх життєвих цінностей. Здавалось такі дрібниці, як сон у ліжку вдома, стали на багато ціннішими. Можливо, навіть навчився цінувати речі, яким раніше не надавав значення.

З фронту ситуація часто виглядає інакше, ніж із тилу. Які проблеми або виклики української армії найкраще видно саме на передовій?

Небажання більшості громадян України захищати свою країну. Те, що я на фронті, не значить, що я живу у вакуумі. Я чудово бачу і читаю, що пишуть у різних пабліках, бачу коментарі під дописами ухилянтів. От яку проблему тилу я би озвучив з фронту.

«Зараз армії дуже не вистачає людей»

Якби ви могли змінити одне у системі підготовки новобранців, що б це було?

Насправді підготовка бійців зараз дуже якісна, є системний підхід у всьому. Попри те, що фронт постійно потребує людей, новобранця не поспішають віддавати з навчальних центрів. Людина має пройти ту підготовку, яка збереже їй життя. На мою думку, потрібно дати таку складову, як українська ідеологія, військові традиції в історичному контексті. Людей має об’єднувати не лише братерство, їх має об’єднувати спільна ідея і мета.

Чого сьогодні найбільше не вистачає підрозділам на фронті – людей, техніки, часу на підготовку?

Зараз армії дуже не вистачає людей. Особливо вмотивованих, як у 2022 році.

Якою ви бачите українську армію після війни?

Боєздатною. Можливо суспільству непомітно, але військові, які служили до 2022 року і продовжують служити, бачать який реальний прогрес у такий короткий термін пройшло українське військо. Оптимізація процесів, цифровізація і так далі. Я думаю, що ми вже не маємо шансу на повернення в «паперову армію» але після війни дуже б не хотілось, аби це сталось. Хочу, аби по завершенню війни ми мали відпочинок і займались постійно бойовою та фізичною підготовкою, саморозвитком. Ми маємо бути не тільки боєздатною армією, ми маємо бути прикладом для інших поколінь українців.

Чи плануєте після перемоги залишатися у війську?

Звісно планую. Планую далі проходити службу, проаналізувати увесь свій досвід, впроваджувати його у війську.

Що б ви хотіли сказати українцям, які зараз у тилу?

Хочу, щоб ніхто не забував, завдяки кому ці люди зараз можуть пити каву, спати у ліжку у власній оселі і обіймати родину. Насправді ми бачимо, що активність українців поступово знижується, допомагають ті, хто робив це і у 2014, і у 2022. Хочеться сказати, що не варто чекати, що завтра все закінчиться, треба акумулюватись і продовжувати підтримку.

Кароліна Терещенко, «Главком»