Конституційний суд: стагнація призначень чи шанс на перезапуск?

Призначення суддів Конституційного суду України (КСУ) та членів Вищої ради правосуддя (ВРП) без затримок — одна з десяти вимог плану Качки—Кос, який 2026 року має виконати Україна. Його узгодили у грудні 2025 року як пріоритетний план для України за напрямами верховенства права та боротьби з корупцією.

Певний прогрес у призначенні членів ВРП відбувся у березні 2026 року, коли з’їзд суддів України проголосував за двох відібраних кандидатів. Проте за п’ять місяців після погодження плану Качки—Кос жодного призначення до КСУ так і не відбулося.

Наразі в Конституційному суді працюють 13 суддів із 18. У листопаді 2026 року завершуються повноваження судді Віктора Городовенка (квота з’їзду суддів). А 2 березня й 24 вересня 2027 року — ще двох.

Що відбувається в конкурсах до КСУ? Якими є перспективи призначення цього року нових суддів? Та головне — які ще нагальні проблеми потрібно вирішити, щоби зміцнити КСУ й виконати євроінтеграційні вимоги Дорожньої карти з питань верховенства права? Розбираємо далі.

Замість початку

Україна вже два з половиною роки добирає та призначає суддів Конституційного суду за новою процедурою. Процес тривалий, недосконалий, дорогий, але часто неефективний, адже конкурси відбуваються, а жодного переможця може й не бути. Так уже сталось у двох попередніх конкурсах за квотою з’їзду суддів і в одному — за квотою президента України. Або когось таки обирають, а суб’єкт призначення провалює голосування за них. Так було 2025 року, коли парламент не знайшов голосів за двох кандидатів за своєю квотою. Їх після попередньої перевірки, як того вимагає закон, рекомендувала Дорадча група експертів (ДГЕ).

За весь час існування нової процедури призначили чотирьох нових суддів — двох (2025 року) за квотою президента та по одному від парламенту та з’їзду суддів (2024 року).

Ба більше, 2025 року КСУ протягом шести місяців не виконував своїх функцій через відсутність кворуму. Тоді фактично працював лише сенат. Натомість президент і парламент зволікали з призначеннями. Але у підсумку президент свою функцію виконав, а парламент провалив голосування.

Ймовірно, саме після цього й з’явилася вимога ЄС до України щодо «призначень без затримок».

Поточні конкурси

Триває новий добір за парламентською квотою на дві вакантні посади. Його результат стане відомим 6 травня, коли ДГЕ оцінить рівень компетентності кандидатів на посади суддів КСУ. Цього разу 10 осіб успішно пройшли оцінювання моральних якостей і потрапили на цей етап.

Дорадча група експертів також із квітня перевіряє документи кандидатів за квотою з’їзду суддів. Тут на дві вакантні посади претендують 18 осіб. За інформацією ЛЗІ, співбесіди з ними відбудуться в липні. До вересня ДГЕ має сформувати список претендентів на призначення.

Натомість конкурс на одну вакантну посаду судді КСУ за квотою президента досі не розпочато. Строки старту невідомі.

Якщо обидва конкурси будуть успішними, влітку можливе призначення судді / суддів за квотою парламенту, а восени — за квотою з’їзду суддів.

Щодо квоти президента — якщо не розпочати конкурсу протягом найближчих двох-трьох тижнів, призначень цього року навряд чи можна очікувати через складність і тривалість процедур. Водночас доцільно найближчими місяцями оголосити конкурс на відповідну вакансію з огляду на потребу в призначенні нового судді за цією ж квотою вже у березні 2027 року.

Раніше ми вже писали, як потрібно переформатувати конкурсні процедури, аби пришвидшити результат. Але хура й досі там.

Резерв, якого немає

Деякі кандидати до КСУ, які зараз беруть участь у конкурсах, раніше вже отримували зелене світло від ДГЕ. Це актуалізує дискусію щодо необхідності формування списку резервних кандидатів, яких не було призначено з технічних причин.

Ідеться про ситуації, коли для ухвалення рішення суб’єктом призначення, наприклад, не було достатньої кількості претендентів на посаду. А саме: якщо вакансія лише одна, то за законом на неї має претендувати щонайменше двоє осіб. Такий кандидат мав би потрапляти до фіналу наступного конкурсу без необхідності проходити його повторно.

Або ж коли вільних вакансій в одного із суб’єктів призначення менше, ніж гідних, на його думку, кандидатів (приміром, вакансія одна, а гідних претендентів — троє). Тоді такі особи могли б потрапляти на рік-два в кадровий резерв, а з нього без додаткових конкурсів — на розгляд інших суб’єктів призначення.

Це б заощаджувало час, гроші, зусилля українських і міжнародних експертів у складі ДГЕ. А головне — не відбивало б охоту гідним кандидатам брати участь у конкурсах. Цифри свідчать, що охочих подаватися дедалі меншає. Натомість на конкурси по колу приходить багато тих, хто неодноразово отримував від ДГЕ червоне світло. Тож кандидати ніби є, а набрати хоча б по дві особи на одну вакансію важко, а часто — взагалі неможливо.

Водночас на розгляді парламенту з минулого року перебуває законопроєкт №14149, який почасти розв’язує зазначені проблеми (хоч і в дещо інший спосіб). Однак деякі його положення розкритикувала Венеційська комісія, тож вони потребують змін, аби не просто успішно пройти голосування в сесійній залі, а й не зайти в конфлікт із нашими міжнародними партнерами.

«Штучний товар»

Тим, хто уважно відстежує всі добори суддів КСУ або ж бере в них активну участь, кожен новий конкурс нагадує день бабака. З двох причин: головна полягає в тому, що судді КСУ — це унікальні правники, по суті — «штучний товар». Недостатньо самого лише бажання, щоби швидко отримати незалежний та доброчесний склад суддів КСУ.

Кожен відібраний суддя має відповідати надзвичайно високим професійним стандартам, бути не лише хорошим суддею чи добре писати складні тексти, а й мати стратегічне бачення. І також надвисокі внутрішні стандарти доброчесності й етики.

Ба більше, важливою є незалежність судді безвідносно до того, хто його призначив. Він має бути рівновіддаленим від усіх гілок влади.

І саме в цих деталях ховається диявол. Наприклад, члени ДГЕ питають кандидатів у судді КСУ про майно, яке їхні батьки набули 30 років тому. Або ж цікавляться, чи відвідував кандидат музичну школу (яке це взагалі має значення для судді КСУ?). Чи чому суддя Верховного суду вирішив піти на конкурс до КСУ.

Тут питання вже до Дорадчої групи експертів: кого, власне, вони хотіли б бачити кандидатом, якщо постають питання стосовно намірів деяких суддів ВС перейти до КСУ? Особливо якщо деякі з них пів життя працювали суддями вищих судів. То куди такі висококваліфіковані правники мають іти далі?

Натомість хотілося б частіше чути від ДГЕ питання щодо того, як кандидат на посаду судді КСУ бачить вирішення таких давніх проблем, як політизація Конституційного суду. Або тривале зволікання з розглядом найрезонансніших конституційних подань, які по 5–10 років перебувають на розгляді в КСУ. Наприклад, що робити з питанням люстрації, стосовно якої вже давно висловився Європейський суд з прав людини, а КСУ досі неспроможний зробити те саме?

Або ж питати про те, як потрібно переформатувати роботу КСУ, аби надалі не допускати розгляду справ десятиліттями. Список можна продовжувати.

Саме це мала б з’ясовувати ДГЕ паралельно з питаннями щодо майна самого кандидата, його родини, батьків, бабів / дідів та навіть іноді «сусідів». А не вираховувати, скільки днів чоловік-кандидат провів у закордонному відрядженні. Члени ДГЕ або інших конкурсних комісій, наприклад, теж можуть тижнями перебувати у відрядженнях, проводячи співбесіди з кандидатами або готуючись до них. І ні в кого не викликає сумнівів їхня доброчесність.

Головні цифри

Протягом 2022–2025 років на розгляді в КСУ перебувало від 43 до 50 конституційних подань. На кінець 2025 року таких подань залишалося 48, 32 з них надійшли до КСУ до 2022 року.

Від початку повномасштабного вторгнення й до 2025 року на розгляд КСУ надійшло 19 конституційних подань. У цей період також завершено розгляд 17 подань, більшість із яких (14) надійшли ще у 2015–2020 роках. Наприклад, ухвалу про закриття одного з проваджень, відкритого ще 2015 року, було постановлено лише 2022 року.

Тобто за чотири роки війни дві третини конституційних подань не отримали вирішення. А це — найскладніші питання країни, від яких можуть залежати цілі сфери або ж існування окремих органів.

Наприклад, із 2020 року розглядають питання конституційності створення та функціонування Вищого антикорупційного суду (ВАКС). З огляду на те, що в Україні зараз утворено ще два вищі спеціалізовані суди (які розглядатимуть адміністративні справи за участю центральних органів виконавчої влади), ухвалення рішення щодо ВАКС не просто на часі, а роки на чотири прострочено.

Також КСУ втягнуто в дискусію щодо участі міжнародних експертів у конкурсних комісіях. Останніх намагаються позбутися, маніпулюючи начебто втручанням у державний суверенітет. На часі вирішити це питання, навіть попри те, що зараз суддів КСУ добирають за участю міжнародних експертів.

Значно кращою є ситуація з розглядом конституційних скарг. Від моменту, коли в Україні з’явилася можливість звернутися з ними до КСУ (30 вересня 2016 року), суб’єкти права на конституційну скаргу подали до суду понад 4500 конституційних скарг. Найбільше надійшло 2018 року (690), а найменше (з об’єктивних причин) — 2022 року (248). Перші рішення за результатами розгляду конституційних скарг КСУ почав ухвалювати 2019 року. Загалом таких рішень — 67.

Питання у скаргах менш політизовані, ніж у конституційних поданнях. Тому й статистика їх розгляду в рази краща. Однак варто звернути увагу на те, скільки процесуального «сміття» надходить до КСУ. Більш як половина конституційних скарг не відповідає навіть формальним вимогам. Багато скаржників узагалі не розуміють справжньої ролі суду та суті такого інструменту, як конституційна скарга, тож намагаються влаштувати з КСУ «четверту» судову інстанцію.

Навіть попри спроби завалити скаргами весь суд, запровадження інституту конституційної скарги 2016 року було правильним рішенням. КСУ належно виконує своє завдання.

Нагальні проблеми КСУ

Окрім уже згаданого, варто також звернути увагу на системні проблеми, до яких призводить функціонування Конституційного суду на межі кворуму. Як-от неможливість «зібрати» належну кількість голосів навіть за важливі й прогресивні рішення. Оскільки з 18 суддів останніми роками наявні лише 12–14, а кількість голосів «за» має бути хоча б 10, розгляд конституційних подань постійно відкладають.

Деякі рішення навіть неможливо винести на обговорення. Однією з причин є небажання доповідача виносити на розгляд політично складне питання (і з цим наразі неможливо щось зробити). Механізмів примусового внесення таких питань у порядок денний немає. Водночас накопичення невирішених справ формує «зачароване коло»: нові справи й далі розподіляють між суддями, їх загальна кількість зростає, строки розгляду подовжують, судді на власний розсуд пріоритезують справи, надаючи перевагу найактуальнішим, на їхню думку. Однак якби й були механізми примусового постановлення в порядок денний, то як ухвалювати рішення, якщо суддя-доповідач, котрий володіє матеріалами краще за інших, не хоче навіть обговорювати такий кейс?

Проблемою є також наявні відводи чи самовідводи суддів. З огляду на те, що деякі із суддів — колишні депутати, які часто голосували за те, що зараз необхідно розглядати на предмет конституційності, відбувається зрив кворуму. Одна річ, коли це один-два судді у відводах / самовідводах, якщо наявні 17–18 суддів. Та геть інша — якщо 12–13.

Тож небажання призначати навіть відібраних кандидатів до КСУ (або ж зволікання з цим) по суті блокує ухвалення будь-якого рішення Конституційним судом.

Нині очевидно, що КСУ функціонує як під внутрішнім, так і під зовнішнім політичним тиском. Тож для вирішення будь-яких справді важливих, але вкрай політизованих історій без призначення нових суддів він фактично заблокований. Так, у ньому можна отримати рішення про визнання неконституційною законодавчої «блохи». А от вирішити щось, про що за кілька хвилин буде 400 новин у медіа, неможливо.

Замість висновків

Ми не ставили собі за мету перерахувати всі наявні проблеми Конституційного суду. Для цього є тіньові звіти, які щороку пише коаліція громадських організацій за координації ЛЗІ та інші представники громадянського суспільства.

Однак на цьому етапі вкрай важливо звернути увагу на політичний і кадровий складник. Не лише тому, що це вимога плану Качки—Кос. А тому, що від політично незалежного та внутрішньо стабільного КСУ, який працює належно, залежить баланс влади у країні, що воює. Україна має не лише вижити в битві зі скаженим ведмедем, а й убити внутрішніх драконів, які роками руйнують привабливість нашої країни, насамперед — для власних громадян, які вирішують виховувати дітей за кордоном, а також для наших союзників із Євросоюзу й НАТО, які вже не так упевнено говорять про швидкий вступ України хоча б до ЄС.