Пам’яті офіцера ЗСУ Андрія Задорожного

Айтівець, начальник пункту управління батальйону безпілотних систем 128-ї ОГШБр загинув на Великдень, а їхня з дружиною історія кохання стала знаменитою на всю країну 

Андрій Задорожний загинув рік тому – 20 квітня 2025 року. Того дня був Великдень. Усіх вразив пекельний символізм цієї новини: у день, коли всі ми святкуємо перемогу Життя над Смертю, Мукачевом та Закарпаттям ширилась звістка про загибель молодого офіцера 128-ї гірсько-штурмової бригади.  

«"Не може бути!", "Сука війна", "Йдуть найкращі" - ну, те, що ми зазвичай пишемо в такі моменти вже п’ятий рік підряд, бо інших слів нема…», - повідомив пресофіцер бригади Ярослав Галас у Фейсбуці.

Він розповів про особисте знайомство з Андрієм, описав його як дуже грамотного офіцера, розумного, спокійного та такого, що уміє не втрачати гумор в армії:

«В армії дуже легко «зійти на пси». Наприклад, якщо ти командир, можеш перетворитися на самодура або, «знімаючи стрес», спитися й деградувати. Коли людина потрапляє в «м’ясорубку» й сама стає її часткою, багато хто намагається пристосуватися, бо так легше, простіше. А от залишитися всупереч усьому «нормальним» набагато складніше. Це той ще челендж! Андрій залишався нормальною людиною. Весь час, понад три роки війни, він зовсім не змінився. І це велика рідкість. Він був дуже розумним і мав моральний стрижень. На жаль, у ЗСУ таких офіцерів усе ще набагато менше, ніж могло би бути».

Андрій народився та виріс у Мукачеві. Закінчив загальноосвітню школу №20. Навчався у Національному авіаційному університеті в Києві й працював у сфері ІТ.  

Коли почалася повномасштабна війна, чоловік повернувся у Мукачево і пішов у військкомат. З перших днів "великої війни" чоловік став на захист України, служив у 128-й окремій гірсько-штурмовій Закарпатській бригаді. Влітку 2023 року захисник перевівся у підрозділ безпілотників, був начальником пункту управління батальйону безпілотних систем. 

Андрій загинув під час виконання службових обов’язків. З військовим попрощалися 26 квітня 2025 року в рідному місті. У полеглого Героя залишилися дружина, батьки та брат.

«В соборі Успіння Пресвятої Богородиці у Мукачеві попрощалися із загиблим захисником, воїном 128-ї Закарпатської бригади 35-річним Андрієм Задорожним. Родина, друзі, знайомі, побратими, однокласники, колеги прийшли, аби віддати шану полеглому. Люди навколішках проводжали Героя в останню дорогу. Під час прощання наказом командира військової частини А1556, старшого лейтенанта Андрія Задорожного нагородили орденом «Хрест Героя» (посмертно)», - повідомили у Мукачівській міській раді. 

Відомим на цілу країну Андрія Задорожного зробив допис його дружини Ірини. Жінка ділилася про те, як зробила тату з відбитком безіменного пальця загиблого чоловіка. Той пост у Фейсбуці та фото Ірининої руки з татуюванням відбитка пальця та надписом Андрієвим почерком «Подь до мене» стали вірусними, їх поширили майже всі українські медіа. 

«Сьогодні 3 місяці, як Андрій загинув. Я хотіла взяти відбиток його пальця. Безіменного пальця лівої руки, на якій носили обручки. Щоб зробити кулон і носити біля серця. А ще, можливо, татуювання. Вже знала, що у морг мене пустять. Купила три різних види пластиліну, кожен спробувала на собі - не те. Зайшла в будівельний магазин і попросила жменю гіпсу. Розвела з водою, спробувала - ні. Треба довго тримати руку нерухомо, щоб все застигло. Після вже зрозуміла, що ідеально підійшов би ще розігрітий віск. Ця інформація для тих, кому потрібен відбиток з будь-яких причин). Стою в центрі і думаю, що ж ще придумати. І тут піднімаю голову, бачу перед собою поліцейський відділок і розумію, що це ідеальний варіант. Заходжу, описую ситуацію. Те, що ж саме я хочу зробити, розуміють разу із третього. Ведуть мене до криміналістів. Криміналісти вчать мене робити відбиток пальця. Дають фарбу, каток, листки А4. Кажуть, що краще мати сірникову коробку, вологі й сухі серветки. Я ж обіцяю повернути це все сьогодні-завтра. І сподіваюсь, що у мене вийде. У мене вийшло», - ділиться Ірина. 

Жінка згадує про те, що писали з чоловіком одне одному фізичні листи.  

«У мене є листи із фронту. І ці слова на руці - його почерк. Це закарпатський діалект звернення. Андрій завжди говорив літературною мовою. По його мові ніколи б ніхто не сказав, що він закарпатець. Хіба лише зрідка могло видати слово «файно». А мені він ще говорив: «Подь до мене» (йди до мене). Так мені говорив тільки Андрій. Більше ні від кого не чула цієї фрази. Тепер його відбиток назавжди на моєму тілі. І фраза не тільки в серці. Саме татуювання вийшло якесь й інтимне, й видне одночасно. З одного боку воно на внутрішній стороні руки, його не одразу видно і воно близько до серця, якщо я обіймаю сама себе. З іншої сторони - я постійно його бачитиму. Й інші теж, якщо я розкриватиму свої обійми», - написала тоді Ірина.  

Дружина офіцера створила петицію на сайті Президента з проханням вшанувати чоловіка званням Герой України. Петиція набрала необхідну кількість голосів та чекає розгляду.  

Ірина наразі живе в Мукачеві, у своєму Фейсбуці часто пише про свого Андрія. Про те, як не може звикнути без нього, як відвідує свого чоловіка на кладовищі, описує різні етапи свого горювання... Нещодавно вона долучилася до місцевого Пласту – разом із пластунами волонтерить для поранених військових, любить пригощати хлопців та грати в настілки. Власне, саме через неї я й познайомилася з Андрієм.

На річницю його загибелі ми прийшли підтримати Ірину на кладовище разом із бандуристом, лірником Олександром Гончаренком. Його думи й пісні були дуже доречними. «Чорна рілля ізорана, гей-гей!.. Чорна рілля ізорана, ще й кулями засіяна, гей-гей! Віє вітер по долині, гей-гей, віє вітер по долині, лежить козак на могилі, гей, гей» - басисте бандуристове співане слово котиться кладовищем, прапори тріпочуть, задають пісні ритму… 

«Андрію б сподобалося», - сказала Ірина.  

Обіймаю її і кажу, що збираюся написати про її чоловіка Хвилину мовчання для Укрінформу. Хочу, аби про неї та її Андрія дізналися більше людей.  

У процесі збирання тексту вперше заходжу на Фейсбук до Андрія Задорожного. Поміж довоєнних дописів там багато фото з його мандрів світом. Останні дописи – це вже пости Ірини. Поміж тим, знаходжу роздуми самого Андрія, написані після повномасштабного вторгнення як «один день з життя айтівця у війську». Цікаві його спостереження про звичайні та незвичайні армійські дні (незвичайні, за Задорожним, це коли, наприклад, в підрозділ приїжджає Святослав Вакарчук). Андрій ділиться зробленим фото на пам’ять та тим, що попросив співака підписати йому броник.  

Іще розказує, як створював сайт «Закарпатського легіону» - бригади, яка з перших днів повномасштабки зустрічала ворога на південному сході країни. Саме з цього сайту закарпатці читали новини про успіхи «наших» на фронті та дивилися відео зі знищеною технікою.  

Пише Андрій не без гумору.  

«Нікуди не дітися від певних військових нюансів. Але я пам’ятав, як нас муштрували на військовій кафедрі, розумів, що деколи в армії логіки шукати не варто. Просто виконуй те, що тобі кажуть. Я навіть виписую фрази, які тут чую. Як приклад, ось одна із моїх улюблених. Коли задача важка чи майже неможлива, тебе питають: «Зрозуміло? Можеш виконати?». Ти кажеш: «Ні». «Ну, значить, наступна задача для тебе - з "ні" зробити "так"». Але я був готовий до такого», - ділиться чоловік.

Він ділиться роздумами про те, що буде потім.  

«Деколи роздумую над тим, як ці всі події вплинуть на наше суспільство. Маю надію, що після перемоги у нас буде нація, яка здатна не тільки добре воювати, а ще й формувати правильний напрямок руху держави, бо у нас попереду важкі роки. Звісно, нам будуть допомагати, але ефективність розбудови залежить тільки від нас. Ці зміни не відбудуться за рік чи два, у нас так само будуть політичні та корупційні скандали, розчарування в елітах, мітинги. Від нас залежить, наскільки успішно ми будемо контролювати владу, брати на себе відповідальність за свої рішення, дії та відходити від інфантильних поглядів, що нам хтось щось винен, а політика нас не стосується», - пише Андрій.

...Я йду з кладовища, де вперше познайомилася з мукачівцем, офіцером 128-ї бригади Андрієм Задорожним. Думаю про те, які гарні у них з Іриною могли б бути діти. Скільки він зміг би ще досягти, скільки світу побачити, скільком людям допомогти, підтримати.  

Думаю про те, що своїй дружині та рідним від залишив те саме надскладне завдання, на яке той, кому виконувати, завжди відповість: «Ні». Але життя складається так, що треба з «ні» зробити «так»… 

Зробити «так» - це завдання, яке лишають кожному з українців наші небесні воїни. Адже зараз треба втримати, а згодом колись відбудувати країну, за яку віддали життя такі, як Андрій Задорожний. Бо життя, віддане за інших, ніколи не закінчується в день, коли на календарі Великдень. 

Честь Герою!

Тетяна Когутич

Фото: Фейсбук-сторінка Андрій Задорожний, Фейсбук-сторінка Ірина Задорожна, Мукачівська міська рада та Укрінформ 

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform