«Порохова діжка» в тилу: Друзенко про загрозу революції та кінець «ситої війни»

На тлі виснажливої позиційної війни в Україні дедалі гучніше звучать застереження про вразливість внутрішнього фронту. У центрі уваги — критичне накопичення соціальних суперечностей, демографічна криза та ризики припинення західної фінансової підтримки, що в сукупності створює загрозу внутрішнього вибуху. Геннадій Друзенко, ветеран ПДМШ та правник, чий досвід дозволяє тверезо оцінювати як потреби передової, так і стан державних інституцій, аналізує небезпечні паралелі з історією минулого століття. Автор пояснює, чому несправедливість у тилу та системні помилки в мобілізації є небезпечнішими за ворожу зброю. Докладніше про ризики "ізраїлізації" конфлікту та сценарії майбутнього — у матеріалі.

Давайте домовимось так: я напишу вам цікавий аналіз, а ви задонатите нам на БпАК. Бо щось ми геть забуксували. А це означає, що війна триватиме довше, аніж могла б. А кожен день, тиждень, місяць позиційної війни – це не так загроза стратегічних змін на фронті, як – катастрофічного вибуху системи зсередини.

Отже, домовились: ви донатите, а я ставлю діагноз чи то пак попереджаю про найбільш небезпечний сценарій, який може чекати на нас вже у озорому майбутньому? Посилання на збір традиційно в коментарях.

Найбільша небезпека тривалих війн (часто їх також називають "війни на виснаження") не на фронті, а в тилу. Приміром, Німецька імперія часів І Світової не втратила жодного сантиметру власної території впродовж 4-х років жахливої бойні, але програла війну через революційний вибух зсередини. Який перетворив кайзерську імперію на Веймарську республіку. З Російською, Османською та Австро-Угорською імперіями трапилось те саме, хоча впродовж війни вони – на відміну від Німецької імперії – втрачали та відвойовували власні території. Французька та Британська імперії були за крок від катастрофи…

ІІ Світова, навпаки: через свою динамічність завершилась перемогами на фронті, а не революціями в тилу. І революційні зміни вже проходили під наглядом добре організованих окупаційних військ, а не некерованих революційних загонів.

Останнім часом ми радіємо відчутній зміні настроїв у російському суспільстві. Екзильно-опозиційна Meduza навіть оприлюднила програмну статтю ""В стране изменился состав воздуха" Россияне, кажется, еще никогда не были так сильно недовольны властью." І правильно радіємо. Маємо всі підстави зловтішатися. Але…

Але завжди перспективніше дивитися (діагностувати і лікувати) хвороби власного суспільства, аніж зловтішатися проблемами ворога. А українське суспільство не менш хворе за російське. Насправді навіть більше.

Демографічна катастрофа: за 35 років незалежності ми втратили у відсотковому відношенні (мінімум 40%) більше людей, ніж будь-яка інша країна у світі.

Попри війну, неймовірний героїзм українських людей та західну допомогу ми так і не створили ефективну державу: вона досі працює насамперед як інкасаторська машина на користь тих, хто при владі. Але на відміну від росіян більшість вкрадених в Україні коштів інвестується/витрачається закордоном. Тому і найдорожча нерухомість на Лазуровому узбережжю наразі належить не російському, а українському олігарху.

Ми втрачаємо союзників. Для Америки Трампа Україна перетворилася на валізу без ручки, яку він радий віддати хоч Брюсселю, хоч Москві. З Китаєм ми так і не перетворилися на союзників, хоча він давно став нашим основним торгівельним партнером. Навіть з ЄС, останнім геополітичним партнером України, все не так просто. З наших безпосередніх сусідів насправді добросусідські взаємини наразі залишились тільки з Румунією.

Ну й "сита війна", як я її називаю, схоже, добігає кінця. Кредит в €90 млрд. від ЄС – вірогідно, останнє велике вливання в українську економіку ззовні. Якщо ми встигнемо його повністю отримати звичайно. Пророцтва Пітера Зейгана з його бесселлера "Кінець світу – це тільки початок" починають збуватися прямо на очах. І Ормузька криза – це тільки початок. Європа могла процвітати у глобальному світі під безпековою парасолею США та завдяки дешевій рабсилі, ресурсам та енергоносіям. Кінець глобального світу, який відбувається на наших очах, підштовхуватиме старушку (і насамперед її осереддя – Німеччину) до нового шлюбу з розрахунку з Росією, у якої є майже все (окрім технологій), чого Європі бракує для щастя, тобто неквапливого і безбідного життя заможної пенсіонерки.

А щойно в Україну завершиться приплив західної допомоги, ми матимемо шанс відчути, як воювала "армія без держави", яку ми так глорифікуємо останні 10+ років. І "європейський талібан" (чи якщо завгодно "європейські хусити", які виявилися найбільш справними дронарями Близького Сходу) перестане бути образливою метафорою. Бо українська державна машина їхатиме лише доти, доки в неї заливають європейське фінансова паливо. На жаль. Не вірите – уявіть, що станеться з військом, а особливо "силовиками", якщо їм раптом припинять платити зарплатню…

Але навіть попри безпрецедентну Західну допомогу впродовж років великої війни, Україна залишається країною контрастів. Новітні нуворіші, які казково розбагатіли на війні, та біженці (ВПС), яким немає де жити. Воєнкоми та очільники (очільниці) ВЛК, які скупають елітну нерухомість в Іспанії та тримають мільйони доларів у кеші, та звичайні солдати із зарплатою 20-30 тис. грн., які змушені збирати з миру по нитці буквально на все. Генерали, яких ВЛК без проблем списують з військової служби за станом здоровʼя на безбідну пенсію чи дипломатичну службу, та солдати-інваліди, які чудом вижили у шанцях, але не можуть демобілізуватися…

Українське суспільство наразі набагато більше нагадує порохову діжку, аніж згуртовану націю зразку весни 2022 року. І детонатором, який спричинить вибух цієї гримучої суміші, може стати свавілля ТЦК.

Колись у часи "малої війни" я жартував, що єдине, що єднає нас та "сепарів", – це нелюбов (мʼяко кажучи) до ОБСЄ. Зарозумілі, в броньованих авто, із казковими зарплатами, які платили невідомо за що, вони заважали і нам і сепарам воювати за свою правду. А напередодні великої війни вмить випарувалися, наче та роса на сонці. Так от, зараз фронт та тил єднає, скажу дуже делікатно, нелюбов до ТЦК.

Фронтові ненавидять воєнкомів з двох причин: 1) ті, хто ще хоче воювати, – за весь непотріб, яке ТЦК гребуть на вулицях і запихують у військо (наркоманів, алкашів, хворих, божевільних, епілептиків тощо), 2) ті, хто воювати не хоче, – за те, що їх (часто абсолютно свавільно і з максимальним приниженням) відправили воювати. А в тилу їх ненавидять як загрозу, яка може покалічити чи відправити помирати з набагато більшою вірогідністю за ворожу ракету чи "Шахед".

І от цей "запал" раніше чи пізніше вибухне. На жаль, швидше раніше, аніж пізніше. І дай Бог, аби до того часу у росії почалася смута (поганий варіант, бо історично російські "смути" завжди призводили до української руїни) або завершилась війна.

Над другим варіантом ми щодня працюємо. Точніше не щодня. Бо нам бракує пташок. І аби їх не бракувало, я вас прошу про допомогу. Сьогодні нам потрібно бодай дозбирати до 500 тис. З 1.300.000. Подужаємо?

Бо безкінечна війна, яка майже напевно завершиться соціальним вибухом, – найгірший варіант з усіх можливих. Втім гримуча суміш соціальних розривів та дисбалансів в Україні вже створена, запал (у вигляді свавілля ТЦК) в неї вставлений. А отже залишається донатити і молитись, щоби війна завершилась раніше, аніж рвоне.

Джерело