Тисячелюбов. Як Зеленський знайшов спосіб купувати собі довіру

Осінь 2025 року стала, мабуть, найбільш нервовим і непевним періодом для чинної української влади за весь час великої війни.

Кризові внутрішні процеси, які накопичувалися місяці й роки до того, загострилися спершу в липні 25-го року.

Тоді лобовій атаці влади на антикорупційні органи поклали край миттєвий "картонковий Майдан" і погрози партнерів зупинити зовнішню допомогу.

Але справжні проблеми у влади почались аж у листопаді 2025-го, коли антикорупційна система завдала удару, здійснивши операцію "Мідас".

Серія обшуків, публікація "плівок Міндіча" та вихід справи на рівень найближчого оточення президента створили для Банкової безпрецедентну кризу.

Апогеєм стали слідчі дії вдома в тодішнього всесильного керівника Офісу президента Андрія Єрмака.

Навіть якщо формально його ім'я тривалий час публічно не фігурувало в контексті справи, у політичному Києві майже ніхто не сумнівався: питання, які звучали на записах і описувалися в матеріалах слідства, навряд чи могли вирішуватися без участі або щонайменше санкції з боку голови ОП.

Для влади це був не просто черговий скандал, а момент, коли корупційна тема вперше за довгий час почала бити безпосередньо по президенту.

І з цим треба було щось терміново робити.

Щоб зрозуміти нагальність дій, досить глянути на динаміку рівня підтримки президента, яку впродовж тих місяців фіксували соціологічні компанії.

Наприклад, група "Рейтинг" у березні – травні 2025 року показувала, що довіра до Зеленського тримається на рівні 70% (повна довіра 40–45%).

На початку літа ці показники поступово зменшились, але одразу після атаки на НАБУ і САП у серпні впали до 64% (а повна довіра – до 36%, майже -10% до травня).

Восени, коли антикорупційні органи прийшли до друзів президента з обшуками й арештами, довіра до глави держави теж пережила невеликий ситуативний спад.

Проте драматичного падіння не відбулось.

Згідно з даними Київського міжнародного інституту соціології, показники довіри до президента в жовтні 2025-го, тобто до операції "Мідас", та в грудні, одразу після гучних підозр, арештів і відставок, були фактично однакові: 60% опитаних довіряли і 35% не довіряли в жовтні, 59% і 35% – у грудні.

Десь на схожих показниках рівень довіри до Зеленського тримається і досі.

Зовні виглядає, що начебто нічого і не відбулось.

Однак є кілька інших показників, виходячи з яких, влада зрозуміла, що мусить швидко гасити медійну та репутаційну кризу.

Передусім, необхідно врахувати таку річ, як відповідальність за корупцію.

Сама того не сподіваючись, влада отримала зі своєї атаки на антикорупційну інфраструктуру ще один побічний, але дуже важкий удар – українці почали сприймати саме Зеленського та його команду за головних провайдерів корупції в країні.

Згідно з даними опитування компанії Socis, яка регулярно заміряє цей показник, після липневої атаки на НАБУ/САП відбувся карколомний переворот у свідомості українців.

Саме лідерів влади стали звинувачувати в збереженні високого рівня корупції.

Хоча до того головними "обвинувачуваними" в цьому опитуванні були самі антикорупціонери.

Всі соціологічні служби України впродовж останніх років фіксують, що більшість українців називає корупцію однією з двох головних загроз для країни.

Це тема, яка лякає, обурює і тригерить абсолютну більшість українських виборців.

І ставши "черговим по корупції", президентові необхідно було швидко знайти рішення, як цієї ролі позбутись і одночасно стабілізувати суспільне невдоволення.

Відкладати ухвалення рішення, як любить Зеленський, не можна було.

Персоналізація відповідальності за корупцію на президентові виглядала для Банкової як стратегічна загроза.

Саме тому після "Мідаса" Банкова була змушена діяти швидко.

Скинути баласт і переключити увагу.

Якщо проаналізувати дії президентської команди після гострої фази корупційного скандалу з "плівками Міндіча", можна побачити три паралельні треки.

Насамперед – скидання кадрового і репутаційного баласту.

Частина фігурантів справи, як і сам Тимур Міндіч, встигли залишити країну.

Це дозволило пригальмувати розслідування і частково збити темп інформаційної хвилі.

Паралельно президент пішов на непростий для себе крок – публічно дистанціювався від Єрмака і формально зняв його з посади.

Хоч непублічний вплив Андрія Борисовича досі лишається дуже і дуже відчутним.

Одночасно Банкова почала підтягувати ближче до Лідера фігури з високою суспільною довірою.

Саме так ексглава ГУР Кирило Буданов став главою ОП, міністр цифровізації Михайло Федоров очолив Міноборони тощо.

Наскільки щиро президент бажав змін під час цієї кадрової реконфігурації – питання дискусійне.

Але як медійна технологія вона спрацювала чудово.

Другим напрямком активності ОП стало перемикання фокусу суспільної уваги на мирні переговори та інші важливі теми.

Треба було швидко перейти від обговорення прізвищ на кшталт Міндіча, Галущенка чи Єрмака до розмов про переговори, реформу армії, технології тощо.

Рятівною темою для Банкової восени і на початку 2026 року стали мирні переговори у форматі Україна – США – Росія.

Рамка, яку пропонували американці спільно з росіянами, від початку передбачала неприйнятні для України умови, включно з фактичними територіальними поступками.

Але те, що на переговорах не можливо було домовитись, не означало, що не треба домовлятись.

В успіх плану Віткоффа – Дмитрієва мало хто вірив, але самі переговори не давали США зупинити підтримку, і, що теж важливо, переключали увагу всередині України з корупційного скандалу на драматичний і тривожний зовнішньополітичний сюжет.

Однак примарна перспектива миру викликала в українському політикумі ще й примару виборів.

І більшість політичних гравців почали доєднуватись до неоголошеного передвиборчого процесу, а він своєю чергою розв'язує спікерам партій і потенційним кандидатам руки та язики.

Тож, щоб стабілізувати суспільну ситуацію всередині країни, владі потрібні були ще якісь кроки.

І саме тут на передній план висунувся інструмент масових соціальних виплат, відомих у народі як "Вовині тисячі".

Тисяча тисяч Зеленського.

Команда Зеленського переосмислила старий український політичний механізм прямої покупки лояльності через дрібні виплати.

Читачі трохи старшого віку легко згадають і "Юліну тисячу", і її клони часів президентства Порошенка.

Але те, що колись асоціювалося з політичними "довгобудами" на зразок повернення радянських вкладів, у руках президента Зеленського отримало нове життя і перетворилося ледь не на універсальну відповідь влади на будь-які політичні виклики.

У київській чи львівській медіабульбашках це сприймається як грубий і жалюгідний популізм.

Але за їх межами вона, тобто "тисяча", працює.

І на те є кілька причин.

По-перше, для Зеленського це просто чудовий політичний інструмент, який йому нічого не коштує!.

Так, за даними УП в економічному блоці уряду, за минулий рік на оплату усіх варіантів "тисяч Зеленського" держава витратила 19 мільярдів гривень.

Цього року на програму "Національний кешбек", коли покупці отримують гроші за купівлю українських товарів, уже пішли орієнтовно 2 мільярди гривень.

Від початку запровадження паливного кешбеку, або "єБачка" в народі, уже витратили приблизно 1 мільярд гривень, станом на перші числа травня.

Програму продовжили ще на місяць, тому варто очікувати ще мільярд витрат.

Усе це – величезні гроші, які роздаються населенню іменем і "за ініціативи" президента України Володимира Зеленського.

Жоден із його політичних опонентів навіть мріяти не може про оперування такими "соціальними" бюджетами.

Особлива краса гри полягає в тому, що ні Зеленському, ні його політсилі всі ці "тисячі" не коштують ані копійки.

Адже вони регулярно роздають гроші не свої, а державного бюджету.

Щось забирають із резервного фонду уряду, як Нацкешбек, щось – вписують у показники "економії" деяких міністерств.

Наприклад, всі 19 мільярдів на "тисячі"-2025 були покриті економією Мінсоцполітики.

Тобто якусь допомогу не роздали через Мінсоц, щоб хтось міг отримати підтримку від Зеленського.

З погляду політичних технологій це геніальна модель: президент дає, а платять усі інші.

Саме тому, до речі, роздавання різного роду підтримок стало системним інструментом внутрішньої політики.

Для Зеленського це ідеальний інструмент оперативного реагування.

Посеред зими вдарили несподівані морози – з'являються виплати на дрова.

Росіяни розбивають енергетику, яку мали б, але не захищали, зокрема, фігуранти справи "Мідас", от вам – "Зимова тисяча".

Сполучені Штати починають бомбити Іран, у світі стається стрибок цін на пальне – отримайте кешбек на пальне.

Чи вирішує одна тисяча гривень проблему? Очевидно, ні.

Але її функція не в цьому, вона покликана знімати соціальну напругу і унеможливити перехід негативу на президента і його команду.

Людина на заправці однаково залишиться незадоволеною цінами, але принаймні на Зеленського вона не злитиметься, адже він подбав про кешбек для неї.

Звідси, до речі, черговий наслідок, який уже можна простежити в середовищі тих, хто отримує постійні підтримки від держави – починає працювати ефект звикання.

Люди привчені до державної опіки, в будь-які важкій історії уже підсвідомо чекають на чергову програму президента.

І кожна наступна хвиля такої підтримки стає усе більш масовою.

Кожна нова виплата розширює аудиторію, до якої доходить монетизована опіка президента.

І що ще цікавіше, те, що починалося як цифрова історія через "Дію" в часи Ковід-19, поступово перейшло в масовий офлайн.

Несподівано для багатьох одним із головних операторів виплат стає державна "Укрпошта", яка присутня в найменших селах і останніх населених пунктах біля лінії фронту.

Кожна нова серія "тисяч Зеленського" збирає у відділення "Укрпошти" все більше людей.

В останніх серіях "Зимової підтримки" кількість заявок через пошту обліковувалася кількома мільйонами.

З політичного погляду, саме це дозволило Банковій вийти на аудиторію, яка раніше була для неї важкодоступною: села, пенсіонери, малозабезпечені, бюджетники.

Через "Укрпошту" президент зайшов туди, куди не міг достукатись через щоденні відео в You.

Tube чи пости в Telegram.

Звичайно, не можна сказати, що лише масовані виплати "тисяч" дають Зеленському стабілізувати рівень довіри в суспільстві.

Проте можна точно стверджувати, що без них зупинити падіння підтримки було б годі.

Підтримувати населення під час війни – це обов'язок держави.

І сама собою ідея допомагати не є проблемою.

Проблема виникає тоді, коли межа між соціальною політикою і політичним інструментом в руках конкретного політика починає зникати.

Коли бюджет дедалі більше використовується не лише для виконання функцій держави, а й для політичної стабілізації влади, це не може не тривожити.

І саме тут такі люди, як прем'єр-міністр чи міністр фінансів, мали б виконувати свою роботу й постійно нагадувати, що державний бюджет – ані юридично, ані морально – не може бути перетворений на передвиборчий фонд однієї політичної сили.

Навіть, якщо ця сила керує країною під час війни.

Особливо, якщо так.

Роман Романюк, УП.