Андрій Діхтяренко: «Ми не хочемо втратити зв'язок з окупованими територіями України»

«Детектор медіа» регулярно розповідає про медіа й журналістів, які пишуть про тимчасово окуповані Росією території та намагаються тримати зв’язок з аудиторією на ТОТ. Ми вже писали про редакцію мовлення на деокуповані та тимчасово окуповані території «Українського радіо», медіа «Східний варіант», луганський «Трибун» та «Фарватер.Схід», херсонський «Кавун.city», сіверськодонецьке медіа SD.ua та інші. Цього разу ми поговорили з головним редактором «Реальної газети» Андрієм Діхтяренком.

Після вимушеної релокації з Луганська «Реальна газета» не лише зберегла свою присутність в інформаційному просторі, а й стала одним із небагатьох медіа, які системно пишуть про життя на тимчасово окупованих територіях. У нових умовах редакція змінює формати, платформи й підходи до безпеки, але не змінює головного — прагнення бути почутою тими, хто опинився в ізоляції. В інтерв’ю «Детектору медіа» Андрій Діхтяренко пояснює, як будувати довіру з аудиторією в окупації, чому ця тема досі недооцінена загальнонаціональними медіа та яку роль журналістика відіграє у збереженні зв’язків між людьми.

Андрій Діхтяренко

— Насправді «Реальна газета» видимою в українському медіапросторі стала з 2014 року, коли медіа було релоковане з Луганська. А розкажіть, як виникла ідея його створення?

— У Луганську ще з 2006 року існувало видання «Реальна газета Іжиця». Це було інше видання, яке належало Наталії Королевській, яка тоді була депутаткою обласної ради. Потім вона стала членкинею партії «Батьківщина», подалася у велику політику, загальноукраїнську. Я тоді працював у цій газеті, був її редактором. Я тоді був дуже молодим журналістом, хотів зробити з газети якесь інноваційне медіа. Але власниця дуже швидко його вбила — вбила політикою. Туди ставили «джинсу» немарковану, причому БЮТівську. Коли були вибори 2010 року, там уже абсолютно неможливо було працювати, і я звільнився з цього медіа. Королевська цю газету потім закрила за кілька років. Я пішов на інші роботи. Працював у місцевому інституті, став радником голови Луганської ОДА. І от у 2013 році мені вже, чесно кажучи, це все набридло, я хотів повернутися в журналістику.

Я вирішив звільнитися і відкрити це медіа, яке вже було закрите. Я зареєстрував це медіа вже як «Реальна газета». І почав підбирати журналістів. У жовтні 2013 року ми відкрилися. Ми сподівалися продаватися саме як газета. Це було кольорове видання. Ідея була робити медіа, зосереджене не на якихось містечкових тематиках, а медіа для «глобальних» луганців. Ми набрали цікавий колектив. Почали багато писати, брати інтерв’ю у людей не тільки з Луганська, робити великі аналітичні матеріали про те, що відбувається. І тут якраз почалося. Почався Майдан. У січні ми постійно писали про нього.

До нас були претензії: «Навіщо ви це пишете?». Тобто луганці ще не розуміли, навіщо така велика увага якимось студентським протестам у Києві. У січні почалися антимайданівські рухи, які насправді керувалися з Києва. Тому що Янукович був при владі й він просто скидав усім регіональним владам вказівки по лінії Партії регіонів, по лінії тих же обласних адміністрацій, підконтрольних київській владі. І вони почали робити ці антимайдани. І потім  ми писали про ці антимайдани. Ми одними з перших почали писати про те, як починають з’являтися якісь російські люди, багато стає російських прапорів. Що відбувається якась незрозуміла заміна в цьому процесі, коли політичне протистояння України перетворюється на таку дійсно гібридну окупацію всередині. Потім, коли ці рухи почали захоплювати будівлі, ми першими про це писали. Я ходив у захоплену будівлю СБУ, брав інтерв’ю в цих «зелених чоловічків» у масках. Тобто це була така вже повноцінна журналістська робота. І мені вже почали з міжнародних медіа писати, з українських медіа писати, просити вмикатися до них в ефір і розказати, що відбувається. Це був дуже цікавий час. До речі, я пам’ятаю, ми зробили розворот із порадами, як поводитися при артилерійському обстрілі, що таке повітряна тривога, як треба ховатися. Як нас за це критикували! Але, як не дивно, вже в лютому нас дуже добре почали розкупати, всі почали цікавитися подіями.

Ми кожен тиждень виходили, починаючи з першого тижня жовтня до першого тижня липня. Але ми два випуски пропустили, в червні була така страшна ситуація, нас уже почали переслідувати. Усього десь тридцять п’ять випусків ми зробили. Тираж був близько десяти тисяч екземплярів. Ми почали з чотирьох тисяч, а десь на лютий було десять тисяч. Але вже в липні цей тираж ми надрукували, але він навіть не потрапив у кіоски. Тому що вони просто не відкрилися. Місто вже було фактично в стані бойових дій. Підійшла армія, воно було захоплене бойовиками, ми працювали вже нелегально. І після цього ми прийняли рішення, що не варто взагалі залишатися в Луганську — ми виїхали.

— Ви виїжджаєте з Луганська у 2014 році. Як далі працює «Реальна газета»?

— Більшість журналістів видання виїхала, тому що переживала за власну безпеку. «Реальна газета» стає онлайн-виданням. Сайт у нас був просто як такий майданчик, куди ми викладали матеріали після виходу газети. Фактично до середини 2015-го року у нас узагалі не було ніякого фінансування, я просто сам оновлював сайт, ставив новини.

Журналістка «Детектора медіа» Оксана Наумова та головний редактор «Реальної газети» Андрій Діхтяренко

— Андрію, розкажіть про нинішню команду видання. І яка основна місія «Реальної газети» зараз?

— Зараз у нас 12 людей працює постійно, це журналісти, редактори, люди, які роблять відео, СММники, фінансовий відділ, проджект-менеджери. Зараз фактично я один залишився зі старої команди, але решта — це все одно луганські журналісти, які теж співпрацювали ще в Луганську з нами. Вони поверталися, йшли, робили якісь свої проєкти — і зараз усе одно повернулися. От зараз зі мною працює Яна Осадча, вона доволі відома журналістка з Луганщини. Багато років ми робили «Реальну газету» з Олександром Білокобильським, який був заступником редактора ще в Луганську. Але потім він пішов, став робити власне медіа «Фарватер», а зараз узагалі служить у Збройних Силах України.

Насправді ми не хочемо втратити зв’язок з окупованими територіями України. Ми робимо все для того, щоб цей зв’язок зміцнювався, а не навпаки. Бо ми воюємо з тими, хто хоче цей зв’язок перервати. Наприклад, блокується наш сайт — ми йдемо в соціальні мережі, в ютуб. Блокується фейсбук — ми йдемо в телеграм. Телеграм блокується — ми йдемо в тікток. І зараз, наприклад, у тіктоку — 20% відвідувачів з окупованих територій. Плюс є друга велика аудиторія — це переселенці. Це люди, які, крім от цих наших медіа, не мають рупора, не мають майданчика, де вони можуть розповісти про свій досвід.

— «Ми постійно змінюємося, шукаємо нові формати. Нам блокують сайт у Росії та на окупованих територіях — тож переносимо нашу активність у соціальні мережі або ютуб, робимо більше новин про події в окупації. Ми підтримуємо зв’язок із людьми там», - сказали ви вінтерв’ю «Детектору медіа» три роки тому. Розкажіть, які зміни доводилося впроваджувати, щоб інформацію змогли прочитати люди на ТОТ?

— З 2016 року ми — заборонене медіа на окупованій території. Нас внесли в список медіа, до яких не має бути доступу через місцевих провайдерів. Ми працюємо за принципом перепаковки. Тобто у нас є якась велика тема, яку ми досліджуємо, журналіст робить великий матеріал, цей матеріал видається, він робить текст на сайт, із цього матеріалу робимо якісь короткі форми у соціальні мережі. Ми майже на всі наші важливі матеріали робимо і відеоверсію. Це може бути навіть іноді просто «голова, що говорить», яка щось розказує, плюс якісь елементи інтерв’ю або репортажів. Логіка в чому? Дуже довго, коли у нас був заблокований сайт, головним месенджером на окупованій території був ютуб. І зараз ми досі це продовжуємо робити російською й іноді українською мовою. Перекладаємо матеріали з україномовного сайту російською мовою якраз для того, щоб це потрапляло на окуповані території. Після того, як почали блокувати ютуб, ми вже переключилися на тікток і загалом вертикальне відео. Тобто я можу сказати, що найбільше ми помітні завдяки тіктоку. І найбільші показники переглядів нам теж приносить саме тікток.

Андрій Діхтяренко

• Читайте також:Ведучий телемарафону й токшоу «Новий відлік» Андрій Діхтяренко: Формат без бійок і чвар в ефірі можливий

— Як ви отримуєте інформацію про життя на ТОТ? Чи маєте джерела там? Хто це — звичайні жителі, колишні колеги, родичі?

— Джерела в Луганській області були напрацьовані ще з тих часів. Оскільки до 2014 року ми жили, активно працювали в Луганську, то у нас залишилося багато зв'язків. Плюс, коли ми набираємо журналістів до нас в команду, то це має бути людина, яка розуміє нашу місію. Ми інструктуємо з точки зору безпеки. І бажано, щоб у цієї людини теж були власні джерела. Я іноді можу навіть не знати, хто ці джерела, але у нас є варіанти все це верифікувати. Насправді ми за ці роки побудували таку мережу, яка складається частково з віртуальної присутності на окупованих територіях. Наприклад, без деталей, ми в різних міських чатах, навіть до яких доступ по інвайтах, можемо бути присутніми. Іноді це чати, які абсолютно не стосуються якоїсь зовнішньої чи загальної тематики. Це можуть бути чати, де люди обговорюють міські проблеми або стан системи здоров'я. І ми там сидимо і отримуємо купу інформації. Ну і плюс, насправді, таким ядром, яке дозволяє нам робити якісні матеріали, є це люди, які там залишаються. Раніше нам навіть відео там знімали. Але після 2022-го року, через безпеку ситуацію, ми їм сказали перейти в максимально невидимий режим. Ці люди виступають як фактчекери. Тобто вони можуть поїхати на місце події і подивитися, чи дійсно там був вибух, чи дійсно постраждали люди, а що там відбувається навколо. Можуть прийтися, обережно можуть навіть сфоткати якісь ціни, або зробити нам репортаж про те, що відбувається, поїхати в якесь інше місце і так далі. Те, про що ви казали, родичі-сусіди, це те коло спілкування, яке у нас, звісно, є, але ми не хочемо його наражати на ризик, тому що зрозуміло, що окупанти, спецслужби ФСБ,  в першу чергу будуть в йти по цих людях. І наш протокол – максимально не використовувати родичів, не використовувати сусідів для розслідувальної роботи, дослідницької.

— Які ризики можуть бути для людей, які передають вам інформацію, і що ви робите для того, щоб її мінімізувати?

— Їх можуть посадити надовго, катувати. Насправді вони намагаються пришивати не те, що люди спілкуються з українськими медіа - немає такої статті навіть в російському законодавстві. Вони пришивають розповсюдження брехні про російську армію. Це доволі новий закон, який вони прийняли в 2022 році, яким вони фактично тероризують і повністю знищили свободу слова на російській території, в тому числі і на територіях, які вони окупували. Друге – це шпіонаж, але тут їм треба довести, що люди не просто з журналістами спілкуються, а передають інформацію українським спецслужбам. Це не медіа, це представники українських спецслужб, які роблять спецоперації. І раз ви з ними співпрацюєте, то це ви шпіони. Іншими словами, ми не використовуємо зв'язок за допомогою месенджерів з людьми на окупованих територіях, з якими ми співпрацюємо.

Тому що якщо буде будь-яка облава, вони в першу чергу змушують людину розблокувати телефон і повністю його обшукують. Це те саме відбувається на блок-постах. На окупованих територіях багато блок-постів перевіряють телефон, кажуть розблоковувати: «Показуй, що в тебе в телеграмі, а з ким ти спілкувався, а кому ти дзвонив, з ким ти говорив голосом». Тобто ми зробили висновки і ми спілкуємося з людьми не за допомогою мобільних телефонів. Це ключове.

— Як ви дізнаєтеся, що у вас є аудиторія на ТОТ?

— Ми її вимірюємо. І оці канали, про які я говорив, які досі доходять до ТОТ, вони насправді показують кількість людей, які до нас заходять. Можна навіть виміряти кількість людей, які заходять до тебе через VPN. Бо показують якісь екзотичні країни, чомусь зростання після того, як росіяни блокують щось в тебе, тут же зростання з цих країн. Немає прив'язки до якогось конкретного міста в цій країні. І це говорить про те, що це все VPN, який вибирає в умовному заході Молдову чи  США. Це все ми складаємо в перелік людей на окупованих територіях. TikTok дуже добре статистику показує по містах. Тобто в TikTok'ці показують Донецьк, Луганськ, Макіївку, Горлівку і так далі. Чомусь пригород Луганська дуже сильно у нас показується. Там це через, напевно, особливості їхнього провайдера. Тобто ми не просто знаємо, що є аудиторія, ми її вивчаємо, ми читаємо коментарі. Ми періодично запускаємо раз на рік велике опитування. Викидаємо його в інтернет, просуваємо його через той же TikTok і отримуємо фідбек. Просимо розповісти, про що треба розповідати, що людям подобається в нашій роботі, що не подобається. Люди пишуть з окупованих територіях, багато людей, як  вони самі описують, існують в такому режимі «ракушки», це слово від одного з таких людей, і що для них є віддушиною, віконцем в світ, те, що є в Україні медіа, яким не все байдуже, які з цими людьми намагаються комунікувати, які щось розповідають, і про те, що відбувається в Україні, і про те, що відбувається в них самих, тому що насправді окупаційні медіа не говорять про проблеми місцевого населення. Вони створюють таку пропагандистську картинку - все класно, все відбудовується, росіяни тут всім допомагають, погані українці вас обстрілюють. Але про проблеми місцеві не говорять, про безробіття не говорять, про наслідки закриття шахт не говорять, про погану екологічну ситуацію не говорять, про заміщення населення, про те, що місцевий не може навіть побудувати кар'єру, навіть якщо він колаборант, не говорять. А ми говоримо. Їм цікаво саме через це, тому що, по факту, ми продовжуємо намагатися бути таким місцевим медіа для людей в окупованих територіях, і, по факту, вони хочуть почитати, що відбувається.

От вони почитають, наприклад, пропагандистські медіа, ну куди їм діватись. Але потім або включать через VPN наш сайт, почитають, або зайдуть без VPN на наш Тік-Ток, і ніхто їх не відстежить. У людей є хоча б можливість порівняти. Тобто, навіть якщо вони там живуть уже багато років в цій реальності і починають в неї вірити, але прочитавши наші новини, може там якесь зерно сумнів з’явиться. Ми саме на це розраховуємо. Ми не намагаємося бити себе в груди і казати, що ми тільки для тих, хто проукраїнські луганчани, що ви всі інші нам нецікаві. Нам цікаві, і мені шкода цих людей. От відверто, мені шкода. Це точно люди, з якими я ходив по одних вулицях. А зараз вони так чи інакше страждають. Навіть якщо вони заперечують це для себе. Я намагаюся їх витягнути. Я намагаюся робити все, щоб ці люди повірили в те, що не для них можливо, а для їхніх дітей, майбутнє в Україні, навіть попри війну, буде кращим, ніж майбутнє в тоталітарній Російській Федерації.

Андрій Діхтяренко

— «Реальна газета» - це медіа про ТОТ чи є ще аудиторії, на які розрахований контент видання?

— У нас є дві аудиторії: переселенці і люди, які знаходяться на тимчасово окупованих територіях. У нас є різні можливості в різний момент створювати ті чи інші матеріали. Як вони створюються? Кожного тижня я заходжу на планірку, ми обговорюємо попередні тижні. Які матеріали у нас виходили. Кажу: «Друзі, от у нас хороші були матеріали про ТОТ, молодці, супер, але щось у нас по переселенцям мало. Давайте зараз по переселенцям більше робити, але про ТОТ теж робіть». Тобто я намагаюся якось жваво реагувати в першу чергу на те, що відбувається. Переселенцям дають зараз житлову допомогу, і можливо в останній раз, я біжу зараз в студію робити відеоексплейнер для переселенців. Щось відбувається на ТОТ – робимо про ТОТ. Приміром, ми зробили величезне дослідження зараз саме про етнічні заміщення.  Ми порахували, наскільки колаборантів менше стало, а більше стало росіян етнічних в органах влади, наприклад. Я просто кажу, що немає якоїсь сталої формули. Вона така гнучка, де матеріали для переселенців, де матеріали і не для переселенців. Але треба казати, що сайт – це тільки одне з обличь «Реальної газети». Насправді у нас, може, на ютубі зараз більше для переселенців матеріалів. І плюс ці матеріали, які про переселенців, цікаві в тому числі і на окупованих територіях, як не дивно. Бо людям треба розуміти, які проблеми можуть бути у них, якщо вони вийдуть, або у їхніх родичів, які вже виїхали. Бо це теж, розумієте, у нас яка проблема, втрачаються соціальні зв'язки у тих, хто живе на окупованих територіях. Ми досліджуємо цю аудиторію, ми запитуємо людей про ці проблеми. І одна з величезних проблем, про які не говорять, на тлі війни, на тлі соціально-економічної ситуації – це втрата соціальних зв'язків. Люди сидять, ні з ким не спілкуються, вони не спілкуються з іншими місцевими, тому що у них, можливо, є якісь політичні розбіжності, або їм боляче, страшно. Але вони втрачають зв'язки з родичами, які знаходяться з цього боку, тому що це технічно відбувається. І знову ж таки, тому що у них можуть бути трохи інші політичні погляди, тому що боляче спілкуватися. Через те, що ви з того боку, там де окупанти, а ми з цього боку. І цей зв'язок – це те, що ми намагаємося створити, в тому числі і нашою роботою. Ми хочемо нашими роботами створити їх загальний пул інформації для спілкування, для смолтоку. Ви можете відкрити «Реальну газету» і розуміти, що відбувається на окупованій території, а вони можуть відкрити «Реальну газету» і зрозуміти, в якій ситуації живуть їхні родичі і друзі, які виїхали. І вони можуть про це поговорити.

— Який контент у вас збирає більшу аудиторію?  Чи є матеріали чи теми, які найбільше «залетіли»?

— Насправді чомусь людям дуже цікаво читати про колаборантську владу, про те, що відбувається з ними. Це з таких суспільно-політичних тем. Що стало з Ігорем Корнетом після того, як його підірвали в Луганську в барбершопі. Це колишній так званий міністр внутрішніх справ. А потім він помер чи не помер, а потім його знайшли.  Ось такий політичний серіал, за яким вони дивляться. Дуже людям цікаво розуміти, що у колаборантів насправді все погано. Що у тих, хто повірив, що вони зможуть зробити кар'єру за допомогою Росії, насправді все погано. Тобто Росія їх киданула. І це прямо людям цікаво. Всім абсолютно. Це матеріали, які зараз рвуть всі топи. Також заходять ностальгійні матеріали про історію Луганщини чи Донеччини. Про те, як ми жили до 2014 року, коли не було цієї гібридної окупації, цього страшного розділення, в якому зараз знаходиться регіон. Ти робиш культурні матеріали, вони залітають саме через це. Через те, що люди ностальгують за тим, що вони втратили. Це другий момент. А насправді, якщо казати про сайт, і чесно сказати, то залітають найбільше новини. І на тіктоці теж залітає дуже оперативна інформація. Ми постійно моніторимо що відбувається. Окупанти роблять паузу. Вони не повідомляють. Наприклад, йде пожежа. Вони не повідомляють про пожежу, тому що їм треба дочекатися сигналу від керівництва. Як саме треба подавати цю інформацію, хто винен? Може там можна якось Україну приплести? А ми одразу публікуємо - ми отримуємо інформацію з наших джерел або з груп про те, що нас все горить навколо. Ми першими почнемо про це писати, першими викладаємо це відео в тіктоці. І це залітає моментально дуже сильно. Насправді найбільше такі оперативні новини, які наші новинарі, які працюють на сайті і не тільки на сайті, потім припаковують це в коротке відео, видають раніше, ніж окупанти, про проблеми людей, про якісь постійні аварії чи катастрофи, маленькі чи немаленькі, комунальні і не тільки, які відбуваються на окупованих територіях. По кількості переглядів це найбільше заходить.

Але інший момент, що ми працюємо, орієнтуючись не тільки на кількість переглядів, я намагаюся орієнтувати всіх наших колег, які працюють над матеріалами, на імпакт, на вплив. Як ми змінюємо цю ситуацію, як ми більше робимо видимою окуповану територію, як ми впливаємо на уряд, якщо ми говоримо про проблеми переселенців, як реагують в окупації на історії людей або, наприклад, на молодь, яка виїхала поступати в українські виші, як вони вірять в це чи ні, що вони пишуть на це. Ми робимо матеріали вже про це, про те, наприклад, як вони відреагували. Тобто, будь-який вплив, будь-яка зміна в історії переселенців, яку ми підсвітили, наприклад, до когось погано ставилися, стали ставитися краще, вирішили проблеми влади, не вирішили проблеми влади. Про те, коли не тільки ми починаємо говорити про якусь ситуацію на окупованій території, наприклад, а й міжнародні медіа. Нас постійно моніторять і я дуже радий, що нас постійно бачать, що «Реальну газету» бачать саме міжнародні медіа і національні. Кожного разу для нас це маленька перемога. Тобто, ми пробиваємо цю інформаційну залізну завісу. Вона існує, насправді, не тільки з того боку. Вона існує з цього боку. Оце теж треба розуміти. Люди самі в Україні втомлені від війни, вони самі дуже сильно страждають. І медіа дуже сильно зосереджені, по-перше, на тому, що вони можуть дослідити. По-друге, вони бояться брати і навіть поширювати інформацію, яку ми робимо про окуповані території, тому що вони не знають, як ми це зібрали. Вони не знають, чи буде це цікаво для їхньої аудиторії.  От кожного разу, коли це робиться, це маленька наша перемога.

Андрій Діхтяренко

— На вашу думку, чи достатньо уваги загальнонаціональні медіа пред'являють темі ТОТ?

— Однозначно недостатньо. Однозначно треба це збільшувати. Я розумію, чому так відбувається. Тому що ми постійно самі в такій пожежі. Це от як ця собачка на відомому мемі «I'm fine», а навколо ці пожежі. І, в принципі, у свідомості будь-якого редактора ситуація на окупованих територіях – це ще одна тема. Вона болюча, але вона 15-та в переліку. Я розумію це. Тому що я сам маю величезний досвід роботи на загальнонаціональному рівні. Але через цю неувагу, через, можливо, недостатнє висвітлення ситуації там, це дає можливість Росії говорити, що Україна відмовилася від цих територій, нікому це не цікаво, ви нікому не цікаві, у вас єдиний шлях, єдине майбутнє в Росії. Тобто треба, на мою думку, приділяти значно більше цьому уваги. Але це суперскладно, тому що все впирається в джерела інформації. Дуже часто медійники беруть за новини повідомлення, наприклад, релокованих обласних військових адміністрацій, наших спецслужб, якихось анонімних джерел, які дуже сильно розквітають на цьому дефіцити інформації звідти. Замість того, щоб брати перевірені новини, які роблять регіональні медіа, які були релоковані з окупованих територій, залишили там зв'язки і намагаються працювати по журналістських стандартах. От цього бракує. У нас бракує зв'язку між медіа, який пишуть про ТОТ постійно, і загальнонаціональними медіа.

— Андрію, ви увійшли до складу журі конкурсу «Честь професії» у спецномінації «Найкращий матеріал на тему життя українців в умовах тимчасової окупації», який ініціювали спільно ГО «Детектор медіа» та Програма «Партнерство за сильну Україну» (PFRU). На вашу думку, чи важливо створення такої тематичної  спецномінації?

— Насправді, коли прийшла ця пропозиція від Вадима Міського (програмний директор ГО «Детектор медіа», - ДМ) стати членом журі – для мене це честь, мені було дуже приємно, справді. А потім я почав переживати, адже я знаю, що мої колеги з «Реальної газети» подавали свої матеріали на конкурс і я, якщо чесно, боявся за конфлікт інтересів. Але Вадим Міський пояснив, що багато медійників з Донецької, Луганської, Запорізької, Херсонської областей та Криму є в журі, і вони це все передбачили і створили якраз таку модель, яка дозволяє не оцінювати ті роботи, де є конфлікт інтересів. І тоді я, звісно, погодився. Це дуже почесно для мене. Стільки років працюю, і ось нарешті мене аж в журі беруть, це дуже приємно.

Іноді репортаж, який зроблений про окуповані території, може програвати, наприклад,  по яскравості. Репортаж, який зроблений на місці події, де кореспондент ходить навколо героїв, спілкується з ними, – має більшу палітру, ніж, коли ти дистанційно, з ризиком для життя, добираєш крихти якихось деталей інформації. Тобто, можна сказати, що на тлі всіх матеріалів, які роблять журналісти в Україні про Україну, матеріали про окуповані території, вони, фактично, значно більш трудомісткі. І іноді читачу, західному чи китайському,  якщо показати два матеріали, він може не зрозуміти, що оці деталі, яких, можливо, менше, збиралися з ризиком для життя, можливо, людей, з якими спілкувалися. І от для цього важлива ця номінація, для підкреслення ролі журналістів, які пишуть про окупацію. Я дуже радий, що я є частиною цього процесу. Вже  з'явився цілий напрямок дослідження окупованих територій, що вже роками продовжується. Це треба точно відзначати, тому я вважаю, що дуже круто, що «Детектор медіа» ініціював цю номінацію. У нас, у людей, які цим займаються, які, насправді, на жаль, дуже довго були в тіні, навіть на тлі цього іншого медійного процесу тепер з'явилася можливість бути видимими, показувати всім свої матеріали і навіть змагатися. Такого не було, це, дійсно, нова сторіночка в розвитку української журналістики.

Цей проєкт втілюється за підтримки Програми «Партнерство за сильну Україну», яку фінансують уряди Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.

Фото надані Андрієм Діхтяренком; Максим Поліщук, «Детектор медіа»