Доброволець програє першим: чи ризикує нова армійська реформа повторити старі помилки?

Президент оголосив про початок нової армійської реформи: перегляд грошового забезпечення, спеціальні контракти із сумами до 400 тис. грн залежно від виконання бойових завдань, зміни в комплектуванні та перші кроки до визначених строків служби і поетапного звільнення тих, хто був мобілізований раніше. Здавалося б, чудова новина, адже армія не може триматися лише на моральному обов’язку, нескінченному терпінні та героїзмі людей, які вже роками перебувають у строю.

Право на виплату

Однак в українській політиці щодо умов проходження військової служби є неприємна закономірність. Щойно держава намагається швидко розв’язати проблему мотивації, вона часто створює нову — проблему справедливості. І що гучніше звучить нова обіцянка, то болючішим є запитання: чи не забудуть знову про тих, хто вже прийшов служити раніше, без привабливих обіцянок, гарантованого бонусу і персональної уваги державної машини?

Найкращий приклад стабільності в тому — спроби вирішити проблему з мотивацією людей служити. Мова про історію з мільйоном гривень для молодих військових у межах так званого контракту 18–24. Ідея була зрозумілою: запропонувати молодим людям відчутний матеріальний стимул для вступу на військову службу. Але майже одразу після запуску програми медіапростір заповнили питання про справедливість для тих, хто прийшов служити раніше, а згодом до них додалися й перші практичні проблеми оформлення: дати, довідки, запити, повторні запити і мовчання частин.

Так виникла абсурдна логіка: кращий захист і більше уваги з боку держави має не той, хто більше служив або більше ризикував, а той, чия воєнна біографія краще збіглася з датою ухвалення постанови.

Та чому саме такий підхід: чим, з погляду держави, військовий, який, наприклад, пройшов Бахмут (2022–2023 роки), але звільнився до визначеної дати, чи військовий, який пізніше захищав Покровськ (друга половина 2025 року), принципово відрізняється від військового, період проходження служби якого формально потрапив у потрібну формулу?

У результаті виникає найгірший для військової політики сигнал: доброволець програє першим. Той, хто не чекав спеціальних умов, виявляється менш захищеним, ніж той, хто прийшов пізніше, але вже в межах нової програми.

Процес оформлення

Ще один яскравий приклад — не лише право на виплату, а й сам процес її оформлення.

З практичного досвіду оформлення документів для військовослужбовців видно, що проста ідея передбачуваної винагороди для української армії перетворилася на адміністративний марафон.

Оскільки типова проблема полягає в тому, що попередні місця служби часто просто не відповідають навіть на офіційні запити поточної військової частини, виникло наступне питання: як військовослужбовець може самостійно зібрати документи для своєї виплати?

Парадоксально, але, попри слова «соціальна підтримка» в назві, саме ТЦК та СП відмовилися надавати необхідні для виплати довідки на адвокатські запити, мотивуючи це тим, що вони відповідають лише на запити чинних військових частин, і водночас вимагали додаткову інформацію, яка не передбачена для отримання таких довідок: чи був військовослужбовець поранений, чи проходить він службу зараз тощо.

І це автоматично призводить до дискримінації: якщо військові відомства відмовляються відповідати адвокату діючого військовослужбовця, то що робити звільненому військовому? Що робити родині загиблого? Що робити членам сім’ї зниклого безвісти? Очевидно, що командир військової частини не буде місяцями збирати документи для цивільних заявників.

Форми довідок

Ще одна проблема процесу оформлення — це форми довідок про участь у бойових діях. З незрозумілої причини, для оформлення виплат за окремим рішенням Міністерства оборони була передбачена фактично окрема форма підтвердження участі.

Тобто станом на сьогодні є вже принаймні три форми для підтверджене одного й того самого — факту та періоду безпосередньої участі в виконанні заходів з оборони й захисту держави. Є довідки про участь в антитерористичній операції. Є довідка про безпосередню участь відповідно до додатка 6 до постанови Кабінету міністрів №413. Є довідка про участь відповідно до окремого рішення міністра оборони №5601/уд. При цьому частини не завжди розуміють, яку саме довідку вони мають надати.

На додачу до цього проблема ускладнюється тим, що в Міноборони фактично немає доступного переліку актуальних контактів військових частин і відомств, хоча йдеться про чинні електронні адреси для офіційного листування. Через це заявникам або адвокатам часто доводиться писати не безпосередньо до потрібного підрозділу, а саме через Міноборони. Проте міністерство пересилає звернення, але не контролює, чи отримав його адресат, чи розглянув, відповів чи проігнорував.

Показовий приклад — ситуація з Хмельницьким зональним відділенням Військової служби правопорядку. Незважаючи на повторне звернення до Міноборони, дзвінки черговому та намагання додзвонитися у відділ звернень (безуспішні, бо за наданим самим черговим номером просто ніхто не бере слухавки), цей орган ігнорує запити як від військових частин, так і адвокатські.

Тож виникає ще одне запитання: навіщо для виплати взагалі потрібна окрема інформація від Військової служби правопорядку, якщо кожна військова частина й так повідомляє, чи притягувався військовослужбовець до відповідальності. У нормальній адміністративній системі держава не повинна перекладати на військового обов’язок доводити державі те, що держава вже знає або може перевірити сама.

Саме так винагорода перетворюється на тест на витривалість у бюрократичному болоті. Якщо для оформлення виплати потрібні місяці листування, дзвінки безпосереднім виконавцям, повторні надсилання документів тільки вже за іншою формою, адвокатські запити й постійне нагадування органам, що вони взагалі мають відповідати, то система демотивує саме тих, кого мала підтримати.

У цьому конкретному випадку тільки збір документів для виплати зайняв приблизно пів року від перших запитів командирів військових частин до отримання останньої відповіді на адвокатські запити (крім Хмельницького зонального відділення Військової служби правопорядку, яке продовжує все ігнорувати).

Тобто держава вимагає від військовослужбовців суворого дотримання дисципліни (так, факт притягнення до кримінальної, адміністративної або дисциплінарної відповідальності позбавляє права на виплату), але сама не здатна забезпечити дисципліну власного документообігу.

Цифровізація

Окремий висновок із цієї історії стосується цифровізації. Парадокс у тому, що держава вже формує електронне посвідчення УБД, автоматично надаючи статус через Єдиний державний реєстр ветеранів війни без окремого ходіння по кабінетах. Але проблема паперових довідок від цього не зникає, бо в багатьох випадках людині потрібен не лише сам статус УБД, а й підтвердження конкретної підстави його набуття: періоду, категорії та факту безпосередньої участі у бойових діях.

Оскільки статус УБД у різні періоди надавався за різними підставами, посвідчення саме по собі часто не відповідає на питання, яке на практиці ставить орган, що ухвалює рішення про надання певної пільги — від виділення земельної ділянки до безкоштовного навчання чи харчування. Тому правильний напрям цифровізації — не лише електронне посвідчення УБД, а й цифровізація інформації про участь у бойових діях. Тоді військовий, звільнений ветеран, родина загиблого або зниклого безвісти не повинні будуть місяцями полювати на паперову довідку, правильну форму й живу відповідь із попереднього місця служби.

Іншими словами, держава має перейти від логіки «принесіть довідку з частини» до логіки «держава сама бачить відомості про вашу службу».

У такій моделі цифровізація стає способом прибирання головного адміністративного бар’єра: залежності права військового від паперової довідки, якої хтось може просто не видати, а хтось (як, наприклад, Пенсійний фонд) — просто не взяти до уваги, бо «не за тією формою».

Тож найменше, що слід зробити перед запуском нової реформи, це провести аудит уже створених проблем за попередніми мотиваційними програмами — від рекрутингу з «обирай, де служиш» до контрактів 18–24.

***

Потрібно розуміти, що військовий дуже швидко бачить відмінність між державою, яка справді виконує обіцянку, і державою, яка оголошує обіцянки, а потім змушує доводити очевидне. Він бачить, чи працює система для нього або ж він сам має штовхати систему місяцями.

Якщо нова реформа хоче бути реформою, а не черговою кампанією з красивою вивіскою, вона має початися з також одного неприємного висновку: держава вже заборгувала справедливість частині тих, хто прийшов служити раніше. І перш ніж обіцяти новим людям кращі умови, варто довести старим добровольцям, що першими бути не означає програти.