/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F52%2Fdaa5fa53c423fafd196376075f85d24e.jpg)
"Прочитайте цей лист, якщо я загину"․ Пам'яті відеодизайнера 24 Каналу Василя Довбуша у перші роковини загибелі
"Мийте ноги та лягайте спати. Ми повернулися", – саме таким було повідомлення Василя у чаті друзям та рідним, коли той повертався з бойового завдання. Після цього усі й справді видихали та засинали – бо з їхнім Васильком усе добре.
Однак 6 травня 2025 року спокійно видихнути так і не вдалося. Тоді у грудях щось сильно стисло, а дихати стало надто важко. Правду кажучи, видихнути близьким Василя не вдалося й досі.
Сьогодні перші роковини загибелі Василя Довбуша. Він був оператором ударних безпілотників у роті роботизованих систем ССО, а до повномасштабного вторгнення – нашим колегою та відеодизайнером на 24 Каналі.
Його сестра Ксенія Макало у рамках проєкту "Життя після втрати" поділилася із 24 Каналом, як її сім'я проживає втрату та які настанови брата вона виконує, попри біль. Найближчі друзі Василя пригадали найсвітліші моменти, які ніколи не покинуть їхньої пам'яті.
"Ця "кабаляля" мене сама знайшла": яким був Василь у дитинстві?
У дитинстві Василь був дуже гарним, веселим хлопчиком з великими голубими очима і кучерявим волоссям. Як і всі діти, вони із сестрою могли сваритися та навіть битися, але це було дуже мило, по-доброму.
Ксенія була молодшою, а Василько старшим, але різниця у віці невелика – всього один рік. Тому все дитинство вони були разом, удвох пізнавали світ.
Згадуючи дитинство, у сестри виринає милий спогад, як маленький старший братик вчив її прасувати одяг. У вітальні було підозріло тихо, тому мамі, яка була на кухні, довелося прийти перевірити, чим зайняті діти.
Вона заходить. Я маленька сиджу (на підлозі – 24 Канал), а Василь взяв праску, поставив біля мене на килим і включив. Казав: "Я пильнував, щоб вона не зробила собі нічого, але вона прасувала". Це був новий килим, який ще довго був у нас і там залишився згорілий слід від праски,
– розповіла вона.
А коли мама вела їх маленьких на прогулянку і відволікалася на Ксенію, то Василь іноді падав у калюжу і казав: "Ну, що? Та "кабаляля" мене сама знайшла". Тоді усі разом йшли додому, бо братика треба було переодягнути.
Їм разом завжди було дуже весело, хоча характери у Василя та Ксенії відрізнялись. Він був спокійним, врівноваженим, вона ж навпаки часто хвилювалася через різне, але у відповідь чула: "Та чого ти хвилюєшся, все буде нормально".
"Він був простою, доброю та неконфліктною людиною. Знав, що йому подобається, що він хоче. Завжди йшов своїм шляхом", – сказала сестра.
Василю було цікаво пізнавати щось нове, він не боявся пробувати й чітко розумів, чи підходить йому якась справа. А якщо вже захоплювався чимось, то обов'язково доводив до кінця.
Він не гнався за матеріальним. Змінював роботу, коли відчував, що вже все, кажучи: "Я себе вичерпав. Я йду",
– розповіла Ксенія.
За життя Василь спробував себе у різних сферах, але де б він не був, завжди притягував до себе людей. Відтак, "притягнути" вдалося і багатьох колег 24 Каналу, які стали йому найкращими друзями.
"Він був ніби турботлива матуся": як здійснилась мрія Василя – собака Неш?
Ксенія підкреслила, що комунікабельність і відкритість до людей – це завжди було про нього. Але Василь також дуже любив тварин. Він усе життя мріяв про золотистого ретривера, і все ж мрія здійснилась.
Його особлива любов – це собака Неш. Коли почалася війна, він знайшов саме такого собаку, про якого мріяв. Казав: "Я не можу втратити цей шанс". Батьки намагалися відмовити його, бо у квартирі з великою собакою складно, але він дуже хотів. Цей пес був для нього дуже рідним,
– сказала вона.
Ведуча 24 Каналу Софія Трощук відверто розповіла, що Василь ставився до собаки "як турботлива матуся" – годував, вичісував, вигулював. І саме ретривер Неш зараз пов'язаний з особливим спогадом Софії про свого друга Василя.
Спогад, який часто в мене зринає: ми йдемо по вечірньому Львову, повертаємося додому з довгої прогулянки. Йде Василь, чути наші кроки, розмови й найголовніше – чути постукування лапок по львівській бруківці,
– з трепетом згадує Софія Трощук.
"Василько тоді був дуже щасливий, а ми були дуже щасливі за нього. Хоча в нього, як у турботливої матусі, іноді були такі синячки під очима, адже догляд за тваринами вимагає дуже-дуже багато зусиль", – додала подруга Василя.
Проте, коли Василь пішов на війну, то був змушений залишити Неша на своїх рідних. Це було дуже боляче, адже собака стала важливою частиною його життя.
Неш був великою мрією Василя / Фото надане 24 Каналу
"Я цього не проґавлю": як Василь мобілізувався?
Василь довго жив із думкою долучитися до війська. Це помічали і його рідні. Він часто говорив про службу, ніби готував близьких морально, тому вони підсвідомо розуміли, що це станеться.
Одного вечора до Василя зателефонували. Це була пропозиція щодо місця служби. Він мав час подумати до ранку. Вже наступного дня прийняв рішення, що йде.
Він був такою людиною, що не дуже радився з кимось. Якщо він щось вирішив – значить так має бути,
– сказала Ксенія.
Тоді ж Василь попросив сестру відвести його в одне місце на зустріч з друзями. Сказав, що це стосується військової тематики. Вона, звичайно, погодилась, але її тривога зростала, адже розуміла, що брат готується йти на війну.
Для сестри це все ж стало несподіванкою, хоч і Василь вже довго думав та шукав, до якого підрозділу хоче приєднатись, щоб бути там максимально корисним.
Він пішов (на зустріч з друзями – 24 Канал), поспілкувався, приходить і каже: "Які у тебе плани на завтра? Треба поїхати в Хмельницький, поможеш мені з цим?". Кажу: "Вася, ти що? Серйозно? Надумав йти служити?",
– пригадала вона.
У відповідь Ксенія почула: "Дивись, у мене зараз такий шанс випав, я вже собі знайшов те, що я хотів. Я цього не проґавлю". Ці слова означали, що Василь остаточно вирішив і чітко знав, що він робитиме.
Сестра була шокована, але манера, у якій її брат умів подавати інформацію, його впевненість у власному рішенні не давали можливості його відмовляти. Проте ніхто це і не робив, адже Василь був свідомою, дорослою людиною із власною життєвою позицією. Його рішення піти на війну прийняли з повагою.
Одразу наступного дня Ксенія відвезла Василя в Хмельницький. Він зробив там усі свої справи – обрав саме той підрозділ, до якого хотів долучитися.
У Василя було кілька днів, щоб завершити всі цивільні справи та зібратись. Сестра припускає, що він сам не очікував, що все розвиватиметься так стрімко.
"Для нього це теж був шок, тому що день-два і все – ти їдеш. Ти живеш своїм повним життям, працюєш. Василь приїхав у п'ятницю, сказав на роботі, що йде служити. Тоді закінчилось його попереднє життя, попередні мрії, але почалось нове", – додала Ксенія.
"Оксаночко, це реальність": яким було життя на службі?
Василь долучився до бригади, яка спеціалізується на БпЛА. Проте сім'я не знала жодних деталей, бо він говорив, що місце його служби та загалом армія – це дуже серйозно. Тому брат Ксенії не хотів, щоб його рідні надміру хвилювалися.
Він дав сім'ї чіткі вказівки, коли та як можна з ним спілкуватись, просив не телефонувати на мобільний, але коли мав час, то ділився своїм життям у війську із рідними.
Ксенія пригадала, що її брат мріяв політати на літаку. Цікаво, але саме під час війни вона здійснилася, тоді їх відправляли на навчання. Він із захватом розповів про політ сестрі, але була одна смішна деталь.
Я запитала, як воно було, а він сказав: "Я не знаю, бо ми летіли вантажним (літаком – 24 Канал), але це було прикольно". Він завжди умів оцінити навіть такі речі,
– сказала вона.
Коли Василя відправляли на бойові завдання, то всі рідні та друзі дуже хвилювалися. Часто питали, чи все добре, бо він довго міг бути без зв'язку. Тоді Василь вирішив, аби не відповідати кожному окремо – створить загальний чат. Там були люди, з якими він хотів ділитися тим, що у нього відбувається.
Для Ксенії, як і усіх інших учасників того чату, найбільш очікуваним повідомленням було, що з Василем все гаразд.
"Він був людиною з гумором. Після тижня, як його не було на зв'язку, приїжджав з бойових і писав: "Мийте ноги – лягайте спати. Ми повернулися. Змучені, лягаємо спати". От так коротко", – пригадала вона.
Василь завжди зберігав позитив, перебуваючи у війську. Ксенія відзначила, що він ніколи не жалівся та не шкодував, що вирішив піти в армію, хоч йому було там нелегко.
Я питала, коли він приїде. І коли Василь відповідав, що вже сам хоче додому – це означало, що йому важко. Але він не жалівся. Казав, що ми (українське військо – 24 Канал) на правильному шляху і все буде добре,
– пригадала Ксенія.
За словами сестри, Василь завжди був дуже акуратним, відповідально виконував завдання. Така його риса дуже знадобилася йому на службі.
"Але йому не підходили наряди, коли відправляли картоплю чистити на кухні. Василь казав: "Не для того я сюди прийшов", – посміхнулася Ксенія.
Якось Василь розповів сестрі, що їздив з побратимами до Києва на навчання. Він умів насолоджуватися і цінувати звичні для багатьох речі.
Василь дуже радів поїздці: "Поснідали у столиці як пани, пили каву на балконі. Вирвались на три дні з армії, але це не свобода".
На це сестра запитала, чи хоче він якось змінити це, але Василь сказав їй: "Ти що, жартуєш? Це вже моє життя". Він не відступав, не казав "ні", а впевнено жив зі своїм вибором, бо вважав: "Хто, як не ми захищатиме країну?".
Василь управляє БпЛА / Фото надані 24 Каналу
Коли сестра торкалася теми можливих загроз на війні для брата, то він відповідав їй: "Оксаночко, ти розумієш, це реальність, це тобі не стрілялки в телевізорі". Це турбувало її, але наступним вона чула: "Не переживайте, ми в окопах, ми сховані, працюємо далеко – не впритул".
Це заспокоювало її та інших рідних, адже Василь їхав на завдання та повертався. За словами Ксенії, не було такого, щоб Василь казав, що може не повернутися.
"Ти звикаєш до того, що це ніби його робота. Хвилюєшся, звичайно, але не було такого, що сидиш і думаєш – цей виїзд точно може бути останнім. Переживали, що там важко, що він може побачити багато біди навколо, але що станеться найстрашніше – навіть приблизно не могли подумати", – розповіла вона.
Ці фото він так і не побачив: що відбувалось у день, коли загинув Василь?
Але в один день відбулася страшна несподіванка. Це шокувало всіх – сім'я Василя отримала звістку, що він загинув. Це сталося 6 травня 2025 року під час виконання бойового завдання.
Ні у кого не було жодних поганих передчуттів. Сестра пригадала, що вона ніколи не дзвонила і не писала братові, коли він йшов на бойове завдання. Проте за той період завжди робила багато фото, щоб надіслати, коли він повернеться. На знімках часто були її син, бо Василь дуже його любив, а також собака Неш.
Як тільки брат писав, що повернувся, то отримував багато фото із життя родини. Він на це відповідав: "Ого, в мене тут стільки контенту, є що подивитися".
Цим я старалася його перемкнути в те життя, що в нас, щоб трохи розвеселити. У той день, коли Василь загинув, я зранку приїхала до батьків, мама гуляла з його собакою. Він змок, такий смішний був. Я зробила фото, відео. Кажу мамі: "От Вася буде сміятись",
– пригадала вона.
Але, на жаль, Василь так і не побачив ці фото.
Важливим також є те, що, хоч він і не говорив із рідними про можливі ризики для власного життя, але сам продумав усе дуже детально. Він не хотів, щоб у разі його загибелі мамі озвучували звістку про смерть сина телефоном. Саме тому на початку служби, коли потрібно було надати контакт близької людини, він записав старий мамин номер телефону. З цією страшною звісткою військові прийшли до них додому.
Ксенія розповіла, що через російську атаку на Сумщині її брат отримав дуже складні травми, які були несумісні з життям.
"Прочитайте, якщо зі мною щось станеться": який лист Василь написав рідним?
Коли брат Ксенії був на бойовому завданні, то написав листа і відправив його мамі, але попросив у жодному разі не відкривати, а поставити десь вдома і прочитати лише тоді, якщо з ним щось станеться.
Це був заповіт, у якому Василь залишив побажання, як його поховати, як жити без нього. Це була детальна інструкція, яка дуже допомогла його сім'ї у час найбільшої скорботи.
Це звернення Василя досі підтримує його сестру, батьків та інших близьких. Такий сильний вчинок допомагає їм усім триматись.
Коли ми прочитали той лист, то було враження, ніби він знав, що з ним таке станеться,
– зауважила Ксенія.
Василь хотів, щоб його друг та однокласник, який є капеланом у Гарнізонному храмі святих Петра і Павла у Львові, провів церемонію прощання.
Попросив, щоб рідні посадили дерево і могли туди приходити, щоб згадувати його. Чітко написав, що хоче кремації, а прах просив розвіяти на горі Шпиці.
"Ми зробили, як він хотів, але поділили прах на дві урни. Піднялися на гору, побратими Василя нам допомогли й основну частину його розвіяли на Шпицях. Василь написав: "Живіть то життя, подорожуйте, розвивайтеся, насолоджуйтесь". Я думаю, що він не хотів би, щоб ми зараз оці соплі лили. Ти ж не повернеш того всього назад, але боляче до неможливості. Завжди питаєш і думаєш: Чому? Чому? Чому?", – сказала сестра.
Проте згодом у Ксенії виникає нове питання: "Опустити руки й все?". Ні. Адже вона знає, що її брат загинув за мету, за ідею, яка тримає нас і має зроджуватися у кожному, щоб це не було даремно.
Тому вона намагається бути сильною, бо знає, що цього дуже хотів би Василь.
У гори, щоб розвіювати прах, разом із рідними та побратимами ходив також Неш. Йому дуже бракує господаря.
Собака Василя у день, коли розвіювали прах на горі Шпиці / Фото надане 24 Каналу
Дерево, про яке було сказано у заповіті, сім'я поки не посадила – шукають відповідне місце, куди можна було б прийти й просто побути у спокої, відчуваючи волю. Василь дуже це любив.
Ще він у листі попросив "не робити музей" з його речей, а роздати друзям. З частиною вже так і зробили, але ще дещо залишилось. Зокрема, платівки, яких у нього було дуже багато та гітара, на якій він грав. Ксенія відзначила, що важко це все відпускати, але треба, бо брат цього хотів.
Собі від Василя вона взяла чорні окуляри Ray-Ban та куртку-бомбер, вона була вся у його нашивках.
Коли він загинув, я всі ті дні ходила у його чорній куртці. Усі друзі впізнавали її й казали: "О, це Василя". Така тільки в нього була. І найбільш позитивний спогад – це його песик, ми його всі любимо, обіймаємо. Він просто наша розрада,
– розповіла вона.
Другу частину праху Василя поховали на Марсовому полі у Львові. Це місце почесних поховань українських військових.
Ксенія вважає, що дуже важливо, аби люди не применшували внесок наших військових, щоб цінували й розуміли, за що хлопці й дівчата кладуть своє життя.
Але цінувати не на словах, а розуміти, що ми є нація, що ми українці, що ми виборюємо свою незалежність і свободу. Бажаю (тим, хто втратив рідних через війну – 24 Канал) знаходити в собі той позитив, сили, щоб жити й мріяти,
– сказала вона.
Сестра знає, що таку настанову залишив їм Василь, він хотів, щоб його близькі пізнавали світ, розвивалися, були щасливими, попри біль та втрату.
Наші захисники платять найціннішим – своїм здоров'ям та життям, тому не можна знецінювати їхній вибір стати на захист країни.
Банановий рулет та Віктор Павлік: найяскравіші спогади друзів Василя
Фахрудін Шарафмал, ексведучий 24 Каналу та друг Василя поділився спогадом, який навіть зараз його по-доброму смішить. Бо таким і був Василь – смішним, добрим та з неймовірним почуттям гумору.
Василько завжди мріяв побути в кабіні вертольота Black Hawk. Так сталося, що я побував у ній швидше. Я скидав йому фотки, а він на мене дуже злився. Просив, щоб я йому вкрав звідти кілька болтів. Вкрасти не вийшло, але спогад так і залишився,
– з усмішкою згадує Фахрудін.
Близькою подругою Василя була і Софія Трощук – ведуча 24 Каналу. Софія і Фахрудін й досі вдома зберігають подарунок Василя на їхнє весілля – мармурово-бронзову статуетку, яку він зробив разом з львівським скульптором.
Подарунок Василя на весілля друзів / Фото надане 24 Каналу
Діана Луцишин, ведуча радіо "Люкс ФМ", також поділилась першим, що зринає у її голові при згадці про Василя. Це бадмінтон у ньюзрумі, кавуни, які він дуже любив, а також бананові рулети, які Василь випікав сам.
Тим, хто приходив на ранкову зміну на роботу, "перепадав" Васильків рулет. От приходимо, а на вікні стоїть рулет. Усі питають, що це? А Василь такий: "Це я пробував, це я випікав, мої кулінарні таланти". Мав настрій хлопець таке робити,
– пригадує Діана.
Також вона чітко пам'ятає концерт Віктора Павліка у Львові.
"Василько настільки готувався, що навіть зробив собі футболку "Шикидим". І ми відспівали всі пісні "від і до". Тому Віктор Павлік – це одна з асоціацій з Васильком", – запевнила Діана Луцишин.
Софія Трощук: "Ми всі любимо Василька. Коли приходиш до нього додому або стоїш біля могили – немає відчуття, що Василька більше немає у цьому світі. Його немає в такій подобі, яку ми вже не зможемо обійняти. Але він точно є з нами.
Василько залишив нам свої платівки, книги, туристичні спорядження… Та найголовніше – це світлини та відео, на яких ми всі разом. І тільки вони дозволяють хоч на трошки забути про те, що з Васильком нашим сталося".