Цитати Ліни Костенко з презентації книги віршів: про мову, ШІ та сенс життя

Ліна Костенко, довгоочікувану збірку віршів якої презентували у Києві, висловилася про війну, штучний інтелект, російську мову та антивоєнну літературу. Цитати української поетеси наводить видання “Читомо”.

Про російську мову та літературу

Література повинна бути проти ворога, і треба ворога знати. Хтось навіть сказав, що доживе до того, що наступне покоління не знатиме російської мови. Ну це дурня абсолютна. Мову свого ворога треба знати, культуру ворога знати треба, якщо вона є. Літературу — все треба знати.

Про штучний інтелект

Я люблю прогрес, та щось людство перебирає. Якось я чула пісні на мої слова, які створив штучний інтелект. Він дуже емоційний — там стільки пристрастей, емоцій. Часом емоційніше, ніж люди це роблять. Але не даємо штучному інтелекту перегинати людей. Давайте будемо самі створювати, а то ж так не можна.

Про антивоєнну літературу

- Може, я скажу неправильно, але вважаю, що література повинна бути антивоєнна, тому що війна — це те, що вбиває людей. Недавно на Полтавщині поховали 19-літнього хлопця. Недавно десь на сході поховали 21-літнього. Не можна вбивати людей. Так що література антивоєнна — і природно «Прощавай, зброє» і так далі.

Але ворог назавжди повинен бути — «анти». Антивоєнна література не повинна бути публіцистичною, декларативною, а повинна йти через душу.

Ми не повинні толерувати стиль, що любить Росія. Між іншим, Росія весь час воювала. Один з їхніх авторів пише: «Хоч рило в крові, но наші в селі». Ось гасло Росії. Ми інакші. Нам не треба рила в крові. Ми проти війни. Але ми мусимо перебороти цих ворогів.

Про натхнення та сенс життя

Мене довгий час надихав Чорнобиль, Чорнобильська зона. Я туди їздила, я відчувала, що життя моє недаремно проходить, бо я щось роблю і щось зберігаю. Те, для чого живеш — це й надихає.

Надихають мене страшно оці люди, які борються зараз. Коли мені передали, що солдати читали мої вірші в окопах — я готова ради цього жити. Ось що. Вони мені передали прапори. Це надихає. Мене не надихають премії, звання і так далі. Героїв України понагороджували — за кого? А є у нас герої — вони ж не нагороджені. Вони полягли, і ніхто про них не знає. От де герої.

Мене надихають гарні люди. Я абсолютно не переношу поганих людей. Причому кажуть, що письменникам легше писати негативні персонажі. Мені завжди найлегше писати гарних людей. Кожна людина, в якій є щось справжнє, мене надихає.

Про зв'язок Чорнобиля і війни

Якось і ніколи люди не мають змоги жити в цьому Божому храмі — то нам Чорнобиль зробили, то тепер війна. А Чорнобильська катастрофа і війна — вони ж змикаються. Бо хто був у зоні, той знає, що це таке. Колись говорили про мінімізацію наслідків. А як мінімізувати? Тим більше якщо зараз дрон потрапив у цей новий саркофаг — це страшне.

І тут війна — і не забувайте, що з Білорусі, через зону, приходила до нас війна.

Про молодих письменників

Треба вивчати зараз твори тих, що починає писати. Бо мене, наприклад, в літературі ніхто не привітав, а навпаки — накинулись. Через те я дуже добре знаю, що таке, коли тебе не вітають. Я хочу, щоб вас, молодих, вітали, і щоб ми йшли не облаяні, не оббріхані, щоб ми писали прекрасно.

Про мистецьке чуття

У 93-му я не те що не була почута, а один письменник мене зустрів, каже: «Ой, Ліно Василівно, як ви здорово написали — покотили Україну до прірви, га-га-га». Тоді був такий критик Анатолій Макаров. Він написав в газеті: «Та треба ж прислухатися, подивіться — вона ж попереджає». Нічого не помагало. Через те треба писати так, щоб нарешті люди почули. Це було до війни. І не розуміли, що війна буде.

На жаль, так — є люди, які відчувають більше. Але цим людям не легше від цього. Просто ці люди дуже відчувають, вони дуже знають, що робиться, і вони розуміють, що робиться. Люди, як правило, не дуже вдумуються.

Про шістдесятників

Поет, який писав «Партія — очі мої, партія — серце моє» (мені дуже шкода, що він це написав), то не є шістдесятник. Мені дуже шкода Івана Драча, талановитого поета. Я його дуже любила, просила: «Залишися таким, як ти оце зараз є». Але зараз уже ніхто його не згадує як поета. Згадують як депутата, а треба, щоб поети не втрачали себе. Я не хотіла його образити — я хотіла його зупинити. Але зупинити було пізно. Отак пропадали поети. Причому він же був справжній поет.

Сучасна молодь співає пісні про те покоління. Зараз з відтворенням персонажів дуже велика проблема. Я дуже рада, що я ще жива. А то б у таких спектаклях вони б і мене зобразили. Бо я, коли дивлюся, як вони зобразили Аллу Горську або Вінграновського, — це кошмар якийсь.

Як можна назвати спектакль про Стуса — «Стусанина»?

Ми дуже одне одного поважали. Такої ворожнечі, гризні, як була з 80-х і 90-х років, — цього не було в нас.

Покоління, яке прийшло в 80-х роках, не тільки не оцінило 60-х — почало їх бити копитом. А бити для чого? Щоб утверджуватись.

Ми ніколи не переходили нікому дорогу. Ми були самодостатні. У 60-ті були дуже талановиті люди. По-людськи талановиті.

Про шлях письменника

Письменник не повинен від чогось залежати. Якщо ти письменник — не треба засідати, треба писати, їздити. Я від спілки пішла, і все. Нічого не треба боятися. Я звикла не друкуватись. Якщо мене не друкувати — нічого, я обійдусь. Часом можна так надрукуватися, тебе похвалять — і раптом все зникає. Я була готова не друкуватись ніколи.

Правда, добрим словом я можу згадати й Ігоря Римарука, і Костя Москальця, які за радянської влади видали вибране, попросили, щоб я дала недруковані вірші. Я кажу: «Хлопці, вас же знімуть з роботи». А вони кажуть: «Це наша проблема». І вони у вибраному надрукували під зірочками недруковані вірші. І нічого — їх не посадили. Розумієте? Нічого не треба боятися.