Стратегічні ігри за майбутнє Європи

Телеканал CBS повідомляє, що Дональд Трамп має намір скоротити американський військовий контингент у Німеччині. Скорочення має охопити 5 тисяч військовослужбовців із 36 тисяч, дислокованих у цій країні, що, втім, не є великою несподіванкою: вже кілька тижнів світові ЗМІ пишуть про подібний крок як про можливу реакцію на відмову європейських союзників США надати Америці допомогу у війні з Іраном.

Трамп, за наявними даними, таким чином реагує і на тон коментарів канцлера Мерца з іранського питання, що посилився в останні дні. Разом з тим слід зазначити, що ймовірне скорочення торкнеться також Іспанії, де на двох базах — Рота (ВМФ) і Морон (авіація) — нині дислоковані 3 814 американських військовослужбовців, а також Італії (12 662 особи).

Ця арифметика важлива: загальна чисельність американського контингенту в Європі становить сьогодні близько 85 тисяч осіб, а рішенням Конгресу його скорочення не може призвести до падіння чисельності нижче 76 тисяч без схвалення законодавців. Це означає, що у випадку Італії, якщо скорочення взагалі відбудеться, воно буде досить обмеженим.

Випадок Іспанії цікавіший — і «провина» Санчеса, який заборонив американцям користуватися їхніми військовими базами та повітряним простором (що є грубим порушенням статті 3 Вашингтонського договору), значно серйозніша. Два тижні тому Елбрідж Колбі, відповідальний у Пентагоні за міжнародну військову політику і визнаний головним стратегом правлячої в Америці команди, підписав у Марокко десятирічну угоду про військове співробітництво. Це може стати першим кроком до перенесення бази американських ВМС до цієї країни.

У 2020 році Сполучені Штати стали першою у світі державою, яка визнала суверенітет Рабату над Західною Сахарою. Тепер не можна виключати, що Трамп підтримає претензії Марокко на іспанські анклави — Сеуту і Мелілью — на африканському континенті. Поки що це лише припущення, однак Вашингтон вже переглядає свою позицію щодо державної належності Фолклендських островів: Аргентина під керівництвом Мілея є близьким союзником, тоді як Велика Британія — дедалі меншою мірою.

Щойно завершений візит короля Карла, можливо, на деякий час загальмує цей процес, а менш ніж за тиждень Лейбористська партія зазнає болісної поразки на місцевих виборах — останні опитування вказують на можливу втрату 1 850 мандатів. Політичне майбутнє Стармера, який виявився вкрай невдалим прем'єром, вже висить на волоску.

Наприкінці квітня агентство Reuters оприлюднило службову записку Елбріджа Колбі, в якій міститься пропозиція виключити Іспанію з НАТО і переглянути американську позицію щодо Фолклендів — як відплату за позицію Мадрида і Лондона в іранському питанні. Виключення Іспанії з НАТО у світлі чинних документів Альянсу, а також з огляду на те, що позицію Мадрида підтримав Париж, видається малоймовірним — а отже, «закриття баз» є набагато реалістичнішим варіантом.

Якщо стежити за американською стратегічною дискусією — а я намагаюся це робити, — не можна обійти мовчанкою статтю Весса Мітчелла, опубліковану у Foreign Affairs. Цей колишній заступник держсекретаря (у першій адміністрації Трампа), а в приватному житті друг і соратник Колбі по організації The Marathon Initiative, пише про «велику стратегію консолідації» Сполучених Штатів.

Читання цього матеріалу розчарує прихильників тези про «безумство» американського президента, який нібито з незрозумілих та ірраціональних причин руйнує добре налагоджену систему союзницьких відносин. Мітчелл переконаний у необхідності перегляду попередніх принципів — однак не в напрямку «стратегічної відмови» від колишніх партнерів, а в напрямку скорочення масштабу зобов'язань.

Це розрізнення принципове: відмова передбачає остаточний відхід і залишення після себе геостратегічного вакууму, тоді як скорочення зобов'язань — те, що Мітчелл називає консолідацією, — означає волю до збереження імперії при необхідності її реорганізації. Зміна правил потрібна Америці, оскільки вона має пройти через внутрішнє перетворення і зосередитися на власних проблемах, а це означає, що союзники у віддалених і небезпечних куточках світу будуть змушені взяти на себе більше зобов'язань.

Через певний час — тут рахунок іде на десятиліття — Сполучені Штати, залишаючись великою державою, але маючи й оновлені можливості (економічні, а отже й військові), повернуться до тієї ролі, яку були здатні відігравати зовсім недавно. Мітчелл є противником як розширеного залучення США до світових проблем, так і втягування в тривалі війни — у тому числі в конфлікт з Іраном. Він пише: «Американська міць надмірно розтягнута. Залученість країни перевищує її фінансові та військові ресурси. Це перенапруження сил — виразно помітне для громадян, союзників і противників — стало наслідком змін у міжнародному балансі сил, а також попередніх політичних рішень США».

Консолідація, таким чином, означає водночас скорочення залученості, зосередження на власних проблемах (розвиток економіки, нові технології, наука тощо) і «ставку» на обраних союзників — тих, хто готовий діяти і має відповідний потенціал.

Можна поставити запитання: які гарантії мають союзники Сполучених Штатів у тому, що ті після проведення консолідації взагалі повернуться? Гарантією є те, що Америка ніколи не піде остаточно, продовжуючи постачати союзникам передові можливості, — змінитися мають лише масштаб цієї участі та розподіл тягаря.

«Консолідація — це не те саме, що скорочення», — переконує Мітчелл. — «Обидві стратегії є відповіддю на надмірне перенапруження. Однак вони різняться як за основною проблемою, яку покликані вирішити, так і за кінцевою метою. Скорочення відбувається тоді, коли держава вважає, що її ядро настільки виснажене, що жодні зміни, хай би якими творчими вони були, не дозволять їй утримати колишні позиції. Мета держави — відмовитися від того, чим вона володіє, щоб зменшити тягар. Консолідація ж виходить із припущення, що ядро могутності держави залишається життєздатним, однак керувалося неправильно — способом, що підриває її потенціал. У цьому випадку мета держави — зберегти і поповнити те, чим вона володіє, змінивши пріоритетність зовнішніх зобов'язань і мобілізувавши ресурсну базу».

Погано проведена консолідація може перетворитися на скорочення, але відправною точкою цієї стратегії є прагнення до нарощування власних можливостей і як наслідок — реалізація більш амбітних планів, а не їх обмеження.

Елементом стратегії консолідації є також робота з поліпшення відносин із головними стратегічними суперниками. Це не означає «проросійськості» — як у нас люблять безглуздо стверджувати, — і тим більше «прокитайськості», але означає прагнення до стабілізації обстановки. Звісно, мотиви адміністрації Трампа в цьому випадку слід визнати егоїстичними: коли час є суттєвим чинником, виникає тенденція до стабілізації ситуації за рахунок інтересів союзників — як це відбувається у випадку мирних переговорів, покликаних завершити війну в Україні.

Але парадоксальним чином для держави-союзника уникнути цієї загрози можна не шляхом опору логіці консолідації, а навпаки — вписавшись у неї. Кажучи коротко: чим сильнішими ми будемо, тим менш болісними виявляться для нас американські спроби стабілізувати обстановку за рахунок наших інтересів, і тим менше у Вашингтона буде схильності до подібної політики.

Мітчелл вважає, що технологічна перевага гарантує «повернення» Вашингтона і збереження його союзницької системи. Він пише: «Стратегія розвитку штучного інтелекту пом'якшила регуляторні обмеження, що перешкоджали революційним відкриттям, прискорила процедуру видачі дозволів на будівництво центрів обробки даних ШІ, відкрила федеральні землі для гіперскейлових обчислювальних об'єктів, мобілізувала великі приватні інвестиції в інфраструктуру ШІ і запустила процес розширення енергомережі для забезпечення рясних джерел енергії для центрів обробки даних розміром з кілька міських кварталів».

Якщо, отже, ми хочемо скласти уявлення про майбутнє американської союзницької системи, нам слід відстежувати дискусію про «цифровий суверенітет» чи оподаткування американських технологічних гігантів у Європі, а не перейматися чисельністю військових контингентів. Останні американці скорочуватимуть — ті самі американці, які, до речі, шукають «взірцевих союзників».

Неодноразово згаданий мною Елбрідж Колбі позитивно оцінив нову військову стратегію Німеччини і опублікував у соцмережі X розгорнутий тред, у якому йдеться про ключову роль Берліна в європейській та союзницькій стратегії безпеки.

З стратегічного погляду ця позиція американського політика зрозуміла: краще мати партнерство з найсильнішою — як економічно, так і демографічно — державою континенту, розташованою в його центрі й десятиліттями близькою у військових питаннях, ніж робити ставку на якісь невідомі та потенційно значно менш стабільні конструкції.

До думки Колбі варто поставитися серйозно: вона означає, що оптимальна, на думку американців, архітектура безпеки в Європі має включати Німеччину. Іншими словами, систему з дірою в центрі — що виключала б або принижувала нашого західного сусіда — побудувати неможливо. Це було б, утім, і небезпечно: тоді не можна було б виключити повернення Німеччини до умовної «лінії Бісмарка», тобто прагнення до угоди з Росією.

Подібний розвиток подій був би згубним для Польщі — хоча це не означає, що в новій конфігурації ми не повинні жорстко відстоювати свої державні інтереси. Тим більше прагнути врівноважувати німецьку міць співробітництвом з американцями. У нашому випадку «європейськість» має поєднуватися з «проамериканськістю», а не виключати її.

Але одна справа — нереалістична опція на виключення Німеччини із союзницької системи, і зовсім інша — гра, метою якої було б зробити нашу державу центральним елементом нової архітектури безпеки. Я повернуся до цього далі, але спочатку варто вирішити фундаментальне питання: чи хоче Німеччина тієї еволюції американської союзницької системи в Європі, про яку пише Мітчелл?

Остаточні рішення ще не прийняті, однак на ряд тенденцій варто звернути увагу. Наприкінці квітня у Handelsblatt було опубліковане варте уваги інтерв'ю з віцеадміралом Томасом Даумом. Даум — інспектор з кіберпростору та інформаційного простору, тобто найвищий за званням командувач відповідного роду військ збройних сил Німеччини.

Його інтерв'ю, і особливо те, про що він говорить, важливе тому, що Німеччина реалізує стратегію створення власної захищеної хмари для обробки даних і застосунків на базі ШІ. Процедура відбору компанії, яка має забезпечити німецькі збройні сили відповідними рішеннями, іде повним ходом, і примітно, що Берлін прийняв рішення виключити з конкурсу американських постачальників, включно з відомим Palantir.

До фінального етапу тендера вийшли три організації — дві з Німеччини і одна з Франції, — яких важко назвати великими гравцями. Це, мабуть, позначиться на темпах створення цих потужностей і якості впроваджуваних рішень. Але цікаво те, що говорить у цьому зв'язку сам Даум. На запитання журналістів про те, чи розглядається програма Maven, що постачається Palantir, відповідає: «Наразі я не бачу, щоб це взагалі мало відбутися». Це принципове рішення, оскільки цифровізація збройних сил і сучасного поля бою є незворотною тенденцією, а рішення створювати власні потужності замість використання американських — значно більш передових — буде складно «відіграти» назад у майбутньому.

Ця тенденція унеможливлює, а точніше, суттєво ускладнює реалізацію стратегії консолідації, одним із елементів якої, як писав Мітчелл, мало стати збереження технологічної залежності Європи від Сполучених Штатів.

У німецькій Die Welt опубліковане також інтерв'ю з генералом фон Сандратом — нині вже у відставці, оскільки рік тому він перейшов у запас, — який ще нещодавно командував багатонаціональним корпусом у Щецині. Німецький військовий, критично налаштований щодо політики міністерства оборони, виклав у розмові бачення повороту, а вірніше — корекції стратегії власної країни.

За його словами: «Постачання наших сил у країнах Балтії було б практично неможливим у разі сухопутної війни, тому воно має здійснюватися через Балтійське море. Протилежний берег — це Швеція та Фінляндія. Нам нарешті слід зрозуміти Балтійський регіон як єдиний оперативний простір. Нам необхідно використати цю стратегічну перевагу для НАТО. Якщо Німеччина хоче діяти як провідна держава, оскільки має там фундаментальні інтереси безпеки і претендує на найсильнішу конвенційну армію в Європі, вона має вийти до своїх партнерів з власним баченням — замість того щоб чекати, поки інші прийдуть до нас; вона має формувати майбутнє, а не формуватися ним!»

Ідеться в цьому випадку не про самоочевидний у нинішні неспокійні часи заклик до більшої активності, а про формулювання чіткого стратегічного напрямку, який у політиці Берліна має бути визнаний пріоритетним. Мається на увазі поворот у бік Балтійського моря — звісно, пов'язаний із загрозою російської агресії проти Прибалтійських держав, однак історично ця опція була елементом концепції «Серединної Європи» (Mitteleuropa) Нойманна.

Фон Сандрат, вкрай критично налаштований щодо політики Пісторіуса — якого він називає «переоціненим», — також стверджує, що пробиті германським Міноборони реформи в системі підготовки (без обов'язкового призову) знижують, а не підвищують боєготовність Бундесверу. У цьому випадку ми маємо справу з черговим — про що я вже писав — прикладом розриву між пихатими деклараціями політиків і реальними можливостями, які не зростають разом з ухваленням чергових паперових планів і програм.

Німецький генерал доводить, що «батальйон гренадерів, який проводить два роки в навчальних заходах (навчаючи добровольців-рекрутів. — М.Б.) замість виконання своєї основної місії, втрачає боєготовність і боєздатність, а потім потребує ще одного-двох років для повернення на попередній рівень. Якщо припустити, що критичний рубіж припадає на 2029 рік, то таким форматом призову ми послаблюємо себе. А 2029 рік — реалістичний орієнтир: чому Путін має чекати, поки ми закінчимо?»

Варто також звернути увагу на те, що пропонує натомість нинішньої системи німецький генерал. На його думку, підготовкою рекрутів (призовників) могли б займатися фахівці поза межами збройних сил, у цьому конкретному випадку — військові, які перейшли в запас. Система, звісно, має бути підконтрольна армії, однак «центр ваги» підготовки варто винести за межі збройних сил: в іншому разі, навантажуючи армію додатковими обов'язками, ми знижуватимемо боєготовність оперативних сил.

На запитання про плани міністра Пісторіуса, який дотримується курсу на розширення кадрового потенціалу Бундесверу, фон Сандрат дає цікаву відповідь. Ці плани, за його словами, розроблялися виходячи з інших, ніж нинішні, припущень щодо американської проєкції сили в Європі. Отже, рівень у 260 тисяч військовослужбовців Бундесверу видається в нинішніх реаліях недостатнім для забезпечення військової самостійності Європи, оскільки розрахунки на американське залучення потрібно переглядати.

Сандрат переконаний, що до умовного 2029 року Європа не зможе здійснити перелому, а тому з військового погляду «діє таке правило: потрібно задовольнитися тим, що маємо, і спочатку нарощувати наявні й перевірені системи — в частині витривалості, боєприпасів, медичного та інженерного обладнання, а також запасних частин. Це має бути поєднано з тим, що ми можемо швидко інтегрувати: сучасні системи командування та управління, штучний інтелект, протиповітряну оборону, а також системи розвідки та озброєння великої дальності».

З цього інтерв'ю також заслуговує на згадку думка фон Сандрата про те, що Росія паралельно з веденням війни в Україні перебудовує свої збройні сили, причому масштаб цих змін перевищує «потреби» фронту. Це означає, що вже зараз тривають приготування до сценарію агресії проти НАТО — що, звісно, не слід розуміти у детерміністичному ключі: такий сценарій не є неминучим.

Якщо Росія завершить війну в Україні з переконанням, що досягла своїх цілей, апелюючи до аргументу сили, ризик зросте. Саме тому фон Сандрат наголошує, що нинішня стратегія колективного Заходу щодо конфлікту ризикована: Росія має програти війну (у психологічному сенсі), однак підтримка України обмежена — тобто не дозволяє росіянам досягти перемоги, але й не завдає їм достатньо болісних втрат, щоб вони визнали: військовий шлях не буде корисним інструментом реалізації державних інтересів у майбутньому.

Фон Сандрат викладає в інтерв'ю чітке, хоча й не артикульоване прямо, бачення німецької стратегії. Берлін мав би зосередитися на присутності, нарощуванні свого впливу та забезпеченні безпеки в Балтійському регіоні, не забуваючи про Україну. Однак у цьому випадку вона мала б стати самостійним суб'єктом безпеки, тому важливо, щоб вона виграла війну або принаймні завершила її «в нічию з вказівкою» і підтримувала добрі відносини з європейським «ядром».

Ці добрі відносини знайшли своє відображення в нещодавній германо-французькій відповіді на позицію Києва щодо його прискореного і на особливих умовах вступу до Євросоюзу. У відповідь на ініціативи Зеленського Мерц і Макрон сформулювали пропозицію не повноправного членства, якого очікував Київ, а половинчастої інтеграції — доступу до ринку, але без передачі європейських коштів і без права на участь у прийнятті рішень.

Мерц також заявив на зустрічі зі студентами в Мерзебурзі, що Україні, найімовірніше, доведеться поступитися частиною своїх територій (Донбасом), якщо вона хоче завершення війни. Якщо оцінювати це висловлювання не через призму реалізму, а у світлі слів фон Сандрата, прийняття такого сценарію безумовно не означає бажаного з нашого погляду психологічного перелому в Росії. З стратегічного погляду подібний фінал конфлікту рівнозначний збереженню — вірогідно, на довгі роки — російсько-української напруженості.

За певних умов це можна розцінити як вигідне для європейської безпеки становище, оскільки українці вже сьогодні сковують і надалі сковуватимуть значні російські сили. Однак це, безумовно, не бачення формування зони стабілізації, яка охоплювала б також Україну. Як же поєднати це з пропозицією про вступ до ЄС?

Певною мірою нам допомагає тут знову звернення до концепції Серединної Європи (Mitteleuropa), що передбачала зону вільної торгівлі, яка охоплювала б як Австро-Угорщину, так і Україну. У цьому сенсі нещодавня пропозиція Петера Мадьяра про реактивацію Австро-Угорщини — звісно, в політичному сенсі — не суперечить такій політиці, а навпаки, доповнює стратегію Берліна.

Південь Європи (умовна Австро-Угорщина) реалізовував би іншу, ніж Німеччина та її сфера впливу, політику в галузі безпеки — що очевидно, оскільки цей регіон меншою мірою, ніж Балтійський басейн, зазнає російського тиску. Обидва ж блоки (разом з Україною) становили б зону вільного товарообігу і економічного співробітництва — навіть за різної політики щодо Росії.

З погляду Берліна подібний варіант може виявитися привабливим, оскільки утверджує центральну роль Німеччини (без її участі й залученості побудувати цей блок не вдасться) і водночас відкриває можливість гнучкого вибудовування відносин з Москвою в майбутньому. Німеччина, створюючи силове крило (Північна Європа і Польща) і ставлячи Україну в залежність від себе, зберігає — оскільки у держав умовної Австро-Угорщини немає інших достовірних стратегічних опцій — сильні позиції і на південному фланзі. Берлін зберігає також можливість силової гри (Україна), контролює антиросійську опцію в Європі і не закриває собі (в політичному сенсі) можливості пошуку за посередництва балканських держав, Угорщини чи Австрії нового відкриття у відносинах з Російською Федерацією.

Ця конструкція з погляду інтересів Берліна є ідеальною і стосовно позиції щодо Франції, а тим більше Сполучених Штатів. Ефективна реалізація концепції Серединної Європи звужує можливості маневру Парижа, хоча, звісно, не зводить їх до нуля.

Передбачаючи подібний розвиток подій, Макрон приступив до вибудовування альянсів, що обмежують простір для маневру Берліна, — їх можна було б порівняти з довоєнною концепцією Малої Антанти. Такий сенс мають нещодавній візит французького президента до Польщі, підписані угоди, Нансійський договір, французька присутність у Румунії та військове співробітництво з Грецією.

Ідеться, звісно, про дружнє, а не вороже стратегічне суперництво, однак це не змінює того факту, що кожен із вагомих гравців прагне вибудувати таку систему, яка розширила б його можливості й водночас об'єктивно звузила простір для маневру інших — навіть якщо з цими іншими ми підтримуємо дружні відносини.

Стратегічне співробітництво Варшави з Парижем, якому, судячи з усього, надає перевагу уряд Дональда Туска, має у зв'язку з цим — якщо серйозно думати про наші інтереси — бути доповнене новим виміром. Якщо вісь Польща–Франція досягне успіху, можливо, вдасться «приборкати» лідерські амбіції Берліна спільними польсько-французькими зусиллями, однак це не змінить того факту, що подібний трикутник підсилюватиме Францію і закріплюватиме за Польщею роль фронтирної держави. Тим більше якщо Україна — а саме це запропонували Макрон з Мерцем — стане членом ЄС «другого сорту».

Стратегію Парижа можна описати в кількох пунктах.

По-перше, Франція хоче задіяти свій ядерний потенціал — а це передбачає послаблення атлантичних зв'язків, оскільки порівняно з Америкою можливості Парижа мають символічний характер.

По-друге, створення «європейського ядра» зміщує центр ваги на нашому континенті на Захід, оскільки його єдиним східним елементом будуть Польща і частково Німеччина, тоді як на Заході є і Франція, і Іспанія, і Італія.

По-третє, Париж буде зацікавлений у «прив'язці» Великої Британії, але аж ніяк не в її поверненні до ролі гравця в європейській системі безпеки — що послаблює формат JEF.

По-четверте, про що говорить і Макрон, Франція прагнутиме зберегти здатність до самостійного політичного діалогу з Москвою, оскільки це може бути використане для стабілізації відносин.

Наслідки такої політики добре розуміють сусідні з Францією нідерландці, які, не бажаючи перетворюватися на французький сателіт, наголошують як на своїй атлантичній лояльності, так і на прихильності до формату JEF, що гарантує безпеку Північного моря і приполярних районів.

Політику Парижа нам слід намагатися врівноважувати «притяганням» України. Йдеться не лише про військові можливості Києва — вони важливі, однак у цьому випадку гра ведеться за вкорінення німецької політики на сході і збереження лінії протистояння з Москвою. Для цього необхідно як блокувати «австро-угорську опцію», так і поворот у бік тандему Париж–Берлін.

Залучення України потенційно зміщує центр розвитку Євросоюзу на схід, роблячи при цьому з Польщі центральну державу даної конфігурації. Трикутник Берлін–Варшава–Київ має доповнювати угоду Париж–Берлін–Варшава, а понад те може і має бути доповнений форматом співробітництва Варшави зі скандинавськими державами — і також у цьому форматі з Україною. Мета полягає в тому, щоб у кожній конструкції Варшава ставала центральним, а не периферійним елементом, — це підвищуватиме нашу вагу і може (звісно, не обов'язково: знадобиться дуже грамотно вибудована політика) призвести до партнерських — а не відверто асиметричних, як сьогодні — відносин з Німеччиною.

Що стосується політики України, тамтешні еліти мають остерегтися серйозної помилки — спроби вибудувати угоду з Берліном через голову Варшави в розрахунку на те, що Польща перед лицем такої осі підкориться. Цього не станеться: Польща чинитиме потужний опір, що призведе до перемоги в німецькій політиці лінії виключення України з європейської системи безпеки, тобто залишення її поза НАТО і Євросоюзом. Це, своєю чергою, означає, що єдиним реальним гарантом європейської ідентичності України, її майбутнього розвитку і безпеки є Польща, — і саме тому насамперед слід прагнути до поліпшення взаємних відносин і надання їм стратегічного характеру.

Спроба «обійти» Варшаву обмежить наші стратегічні опції, однак для України обернеться трагедією. Ця асиметрія ставки, за яку ведеться гра, має бути зрозуміла в Києві — і водночас розумно використана у Варшаві. Йдеться не про топорне використання подібної переваги, а про щось значно серйозніше — про вибудовування вигідного стратегічного альянсу, який забезпечить нам (тобто обом державам) безпеку, перспективу економічного зростання на десятиліття вперед і більшу вагу в Євросоюзі.

Навчаючись у німців і французів, чия взаємодія надала імпульсу розвитку Спільноти, ми маємо вибудувати подібний тандем на сході і за його допомогою перебудувати стратегічну ситуацію в нашій частині Європи — але вигідним для нас чином, а не будь-як.