Знову Індія, знову Пакистан?

Примітка редакції. Рік тому Індія і Пакистан добряче всіх налякали, а потім зупинилися (і це примирення хто тільки не привласнив). А що тепер?

Якщо приготування до війни дійсно про щось свідчать, наступна криза може початися саме там, де зупинився попередній конфлікт. І значно перевищити його за інтенсивністю.

У міру того як Індія і Пакистан звикають до рамки конвенційного конфлікту, вони можуть дедалі охочіше бити по більшій кількості цілей одна одної. І робити це далі, вглиб ворожої території. Уявімо такий сценарій. Непередбачуваний, але не зовсім несподіваний інцидент запускає ланцюг подій, який швидко призводить до ескалації. Що буде далі?

Наприклад, підготовка Індії до масштабних військових навчань уздовж спільного кордону викликає в Ісламабада занепокоєння. Мовляв, це нарощування сил, яке може бути прикриттям для майбутньої війни.

Пакистан піднімає свої війська, розводить авіацію з основних аеродромів, активує ППО і приводить бронетанкові резерви у стан готовності. Водночас із цим Ісламабад нарощує патрулювання флоту й берегової охорони вздовж узбережжя.

Невдовзі після цього белуджські сепаратисти здійснюють морську атаку на корабель пакистанської берегової охорони поблизу Гвадара. Вбивають із десяток членів екіпажу. Не надавши жодних підтверджених доказів, Ісламабад звинувачує Нью-Делі у підтримці чи організації цієї атаки. Індія заперечує причетність і застерігає Пакистан від використання інциденту як приводу для ескалації.

Наступна криза може початися саме там, де зупинився попередній конфлікт.

І тут в умовах високої напруги пакистанська ППО збиває індійський літак, що перебував поблизу району навчань. Звісно, Ісламабад заявляє, що той перетнув кордон. Індія заперечує вторгнення і звинувачує Пакистан у неспровокованій агресії, відповідаючи ударом по радару, який допомагав корегувати цей удар. Внаслідок цього гинуть військові й цивільні поблизу.

Тоді Пакистан негайно завдає удару по індійському військовому об’єкту, спричиняючи численні втрати, зокрема серед старших офіцерів. Індія розширює удари на додаткові пакистанські вузли ППО і командування на об’єктах по всій країні, щоб зменшити загрозу для своєї авіації. Безпілотники і ракети летять убік індійських авіабаз і логістичних об’єктів, зокрема поблизу великих міст за сотні миль углиб Індії.

Деякі бази, по яких б’ють обидві сторони, розміщують літаки, здатні нести ядерну зброю. Це підвищує ризик того, що насправді кожна зі сторін намагається послабити ядерне стримування іншої.

Вас переслідують зображення жертв, задимлених військових об’єктів і пошкодженої цивільної інфраструктури. Вони ширяться соцмережами, створюючи тиск на користь подальшої відплати.

Після цього Індія звинувачує Пакистан у загибелі десятків людей під час удару по індуїстському храму. А Пакистан стверджує, що цілився по військовому об’єкту поруч.

Завищені ворожі втрати озвучують далі, додатково тиснучи на обидві сторони. Поки дипломати шукають шляхи деескалації, індійські й пакистанські військові планувальники отримують стимул бити по ворогу якомога швидше, доки дипломатія не заморозила конфлікт на невигідних умовах.

Високий темп і відсутність чітких фаз ескалації — фактори, які ще більше розмивають межі між раундами бойових дій. Тож майже одночасні залпи залишають мало можливостей для хорошого виходу з кризи.

Формально борючись із тероризмом, Індія здатна перекрити надходження водних потоків до Пакистану. Не забувайте, торік прем'єр Моді попереджав сусідів про те, що «кров і вода не можуть текти разом».

Брак потужностей для накопичення й перенаправлення води не дає Індії суттєвої змоги контролювати потоки за нормальних умов. Але Нью-Делі може швидко скидати воду з дамб під час літнього мусону чи утримувати її взимку, у сухий сезон.

Під час кризи в Пахалгамі Пакистан назвав будь-яке порушення водного потоку актом війни, погрожуючи відплатою. Цього разу, зіткнувшись із загрозою нестачі води посеред зими, Пакистан може не лише погрожувати, а й завдати удару по індійських дамбах. Це стримало б Нью-Делі. А ще Ісламабад може публічно закликати Китай обмежити водні потоки до Індії. Тобто подати сигнал, що так робити не можна.

За таких умов знадобиться лише кілька днів, щоб бойові дії поширились і на море. Якщо Індія скаже про необхідність захисту судноплавних шляхів і проведе військово-морські маневри, Пакистан може це трактувати як підготовку до обмеженої морської блокади його ключових портів. Доволі болюче занепокоєння, якщо врахувати останні події в Ірані.

А якщо Пакистан настільки прагнутиме захистити свій доступ до Аравійського моря, що відкриє вогонь по індійських кораблях… Через брак запобіжників криза починає розкручуватися.

Далі може бути що завгодно. Кожна сторона атакує військово-морські активи й портову інфраструктуру іншої поблизу глобальних судноплавних шляхів. Конфлікт поступово втягує у кризу й великі держави — їх будь-яка подія такого масштабу прямо зачепить.

Китай, наприклад, може надати Пакистану додаткову розвідувальну підтримку. Корегувати цілевказання в режимі реального часу, щоб зберегти відносний військовий баланс, якщо Пакистану буде важко витримувати індійські удари.

Примітка перекладача. До речі, «Петро і Мазепа» вже публікував матеріал про таку «допомогу» китайців іранським партнерам.

Здатність США до антикризового менеджменту ризикує зіткнутися з безпрецедентним випробуванням. Вашингтону доведеться реагувати на нагальні загрози для своїх громадян і персоналу в регіоні, також враховуючи ширші економічні наслідки війни.

І хоча Велика Британія, держави Перської затоки та інші країни можуть контактувати з лідерами в Ісламабаді й Нью-Делі, їм буде важко координувати зусилля і завершити бойові дії. Принаймні, якщо хоча б одна зі сторін не буде готова до цього.

Хоч якою руйнівною була б така війна, вона може становити менший ризик ядерної ескалації, ніж сценарій, який давно найбільше турбує зовнішніх аналітиків: індійське сухопутне вторгнення і можливе застосування Пакистаном тактичної ядерної зброї у відповідь.

У цьому сенсі маємо відхід від наземного бою до далекобійних перестрілок і нові щаблі на сходах конвенційної ескалації. Це і справді обмежує принаймні один прямий шлях через ядерні ризики. Нові конвенційні можливості, більша готовність їх застосувати на полі бою дають пакистанським лідерам альтернативи, які можуть запобігти сценарію, в якому вони сприймали б ядерну зброю як єдиний вихід.

Впливові стратеги в Ісламабаді вже відзначили цю еволюцію. Відставний генерал-лейтенант Халід Кідвай, архітектор ядерної стратегії Пакистану, визнав: створення Командування армійських ракетних сил «забезпечує додатковий шар стратегічного стримування між операціями конвенційних сил і потенційним застосуванням ядерних сил, тим самим певною мірою підвищуючи ядерні пороги».

Коментар Кідвая є важливим зсувом для Пакистану. Той історично покладався на загрозу ядерного застосування, щоб стримувати навіть обмежені конвенційні атаки.

Такий опис приховує інший ризик: більш інтенсивні й менш передбачувані конвенційні бойові дії можуть посилити ескалацію і підвести до ненавмисного ядерного застосування. У міру інтенсифікації конфлікту шляхи до помилки множитимуться.

Червоні лінії можуть бути неправильно прочитані. По об’єктах подвійного призначення завжди може випадково «прилетіти». Розосередження ядерних систем навіть у суто оборонних цілях може сприйматись як підготовка до застосування.

Якщо обидві сторони зазнають значних втрат, вони матимуть пошкоджену цивільну й військову інфраструктуру і не зможуть стримати потік хибної інформації та дезінформації. Лідерам буде складніше знайти вихід, який дозволив би зберегти обличчя.

Навіть якщо припустити, що обидві сторони залишатимуться обережними щодо ядерного застосування, тиск, невизначеність і стислі часові рамки швидкого конвенційного конфлікту можуть підвищити ризик ненавмисної ядерної ескалації.

Відхід від наземного бою справді обмежує один шлях через ядерний поріг.

Більша готовність ризикувати в конвенційному конфлікті також ускладнить зусилля Штатів та інших країн з управління ризиками. У минулому ядерна сила Пакистану допомогла створити у Вашингтоні відчуття позачерговості цього конфлікту. Це і породило страх, що конвенційне зіткнення може перейти у ядерний двобій.

Під час Каргільської кризи, наприклад, такі побоювання допомогли підштовхнути президента США Білла Клінтона до тиску на прем’єр-міністра Пакистану Наваза Шаріфа, щоб той вивів свої збройні сили подалі.

Тепер Ісламабад і Нью-Делі більш рішучі. Вікно для зовнішнього дипломатичного втручання, здатного відвернути потенційне ядерне застосування, звузилося. У міру прискорення ескалації та її розширення між доменами зовнішні держави можуть опинитися в ситуації, коли вони лише реагують на події, а не диктують їх. І всі гравці мають дедалі менше чітких шляхів виходу із зіткнення.

Для Вашингтона майбутні кризи можуть виявитися складнішими для управління. Надто після неодноразових заяв Трампа про те, що саме він змусив обидві сторони погодитися на припинення вогню.

За даними The New York Times, ці твердження спричинили погіршення відносин між Трампом і Моді під час тогорічної розмови. Вони і зараз залишаються болючою темою в Нью-Делі, який наполягає, що деескалація була суто двосторонньою. Індія історично відкидає посередництво третіх сторін у конфліктах із Пакистаном, бо вважає кашмірську суперечку двостороннім питанням.

Якщо бойові дії спалахнуть знову, Вашингтону буде важко зіграти свою звичну роль кризового менеджера. Відносини Китаю з Пакистаном ризикують додатково ускладнити майбутнє врегулювання. Зазвичай Пекін прагне уникати ескалації у своєму сусідстві, але травнева криза показала, що він не є просто стороннім спостерігачем.

Згадайте, як Пакистан значною мірою покладався на китайські винищувачі, ракети, системи ППО та інші можливості. Як індійські посадовці стверджували, що Китай надавав їхнім суперникам розвідувальну підтримку під час бойових дій. Участь Пекіна, ймовірно, збережеться і потенційно поглибиться.

Самих застережень може виявитися недостатньо, щоб зупинити напругу.

Адміністрація Трампа має розглядати минулорічну сутичку не як свій одноразовий дипломатичний успіх, а як поштовх до серйознішої стратегії. Звісно, Штати мають заохочувати закулісні контакти між Індією і Пакистаном, підтримуючи неформальні майданчики для діалогу. Але це не має затьмарювати й ускладнювати сам процес.

Криза травня 2025 року не довела Індію і Пакистан до межі ядерної війни. Але вона створила ґрунт для іншого зіткнення, яке може до цього призвести. Успіх Вашингтона в заохоченні припинення вогню не слід плутати з доказом того, що кризу завжди можна врегулювати тими самими інструментами, у той самий час і на тих самих умовах.

Наступного разу вогонь може палати сильніше і поширюватися значно швидше. Чи залишиться він обмеженим? Чи цього разу вийде з-під контролю? Це значною мірою залежатиме від запобігання пожежі ще до того, як спалахне наступна іскра.