3000 тіл і 230 тату: історія рекордсмена з Дрогобича, який готує тіла до прощання

Олег Карпа — 28-річний фахівець із Дрогобича, медбрат судово-медичної експертизи й танатопрактик (готує тіла померлих до поховання). Він свідомо перетворив своє тіло на анатомічний атлас. Татуювання дублюють реальну будову скелета. Попередній рекордсмен, канадська модель Рік Дженест, мав 139 витатуйованих кісток. Олег зробив 230.

Разом із лікарем-патологоанатомом експерти протягом трьох годин верифікували татуювання. Лікар підтвердив: кожне тату фактично повторює будову людського скелета, включно із сесамоподібними кістками, найдрібнішими елементами п’ястка, плесна та фаланг пальців. Лана Вєтрова, керівниця Національного реєстру рекордів України, повідомила, що встановлено новий світовий рекорд.

ZN.UA розповідає про людину, яка перетворює смерть на простір для професії, мистецтва та наукового маніфесту.

Шкіра — це текст

У дослідженнях антропології тіла Теренс Тернер увів поняття «соціальної шкіри» — поверхні, на якій культура буквально записує свої смисли.

Робота над татуюваннями, що встановили рекорд, тривала п’ять років. Олег розповідає: «Чому я люблю татуювання? Бо це те, що залишається навіть після смерті, на відміну від форми… Кожне татуювання — не для краси. Це пам’ять. Це досвід. Це маркери шляху, яким я йду щодня. Тут смерть — не драма, а робота. А робота потребує уніформи».

Проте є одна межа, якої Олег не перетнув, — обличчя. У світі, де Zombie Boy (Рік Дженест, відомий за прізвиськом Хлопець-Зомбі через татуювання всього тіла у вигляді скелета людини) став відомим саме завдяки татуйованому черепу на обличчі, українець свідомо залишив своє чистим. Це акт соціальної емпатії, бо Олег живе в невеликому містечку.

Зображення кісток на тілі — пряма візуальна лінія, що тягнеться від середньовічних danse macabre — танців смерті, де скелети ведуть до могили королів і жебраків нарівно, — через мексиканське свято Día de los Muertos і до сучасної тату-культури. Скелет завжди виконує одну функцію: нагадує, що під будь-якою плоттю — однакові кістки. Це і є знаменита формула memento mori — «пам’ятай, що ти смертний».

Татуювання в нашій культурі функціонує як секуляризований обряд переходу. Французький етнограф і соціолог Арнольд ван Геннеп іще 1909 року описав, як архаїчні суспільства використовували ритуальне татуювання, щоб «провести» людину через критичні моменти життя. У сучасній Європі цих ритуалів майже не залишилося — тож люди винаходять їх самі.

Геродот писав, що скіфи вважали татуювання ознакою шляхетності. Нанесення супроводжувалось обрядовими дійствами й замовляннями. Тату були сакральними та слугували оберегами, що захищали фізичне й енергетичне тіло воїна, а також виступали «текстом» міфологічного характеру для майбутніх поколінь.

Більше, ніж макіяж

Танатопрактика — термін, який для багатьох звучить екзотично, а часом і моторошно. Проте якщо зануритися в антропологію питання, ми побачимо, що це одна з найдавніших форм людської турботи. Від давньоєгипетського бальзамування до вікторіанських традицій post-mortem фотографії людство завжди прагнуло зберегти образ дорогої людини, зупинити мить перед остаточним розпадом.

Олег прийшов у професію у 21 рік і з першого дня відмовився від будь-яких «пробних періодів». Робота з померлими для майстра — це передусім про людяність. «Макіяж для померлих — це не про фарби й пензлі. Це про відповідальність, тишу та глибоку повагу до людини, яка завершила свій шлях. Я працюю з обличчям, яке більше не може нічого сказати, але все ще має бути почутим».

У цьому контексті танатопрактик виступає як медіатор між світом живих і світом мертвих. Він працює зі слідами хвороби, виснаження або травм. Його мета — повернути спокій. Це критичний момент для родичів. У психології є поняття «ефект останнього враження». Образ близької людини в труні закарбовується в пам’яті назавжди.

«Робота танатопрактика — це не про смерть. Хоч як парадоксально це звучить, це робота про любов, повагу та пам’ять. Коли я заходжу до кабінету, то бачу не просто «об’єкт» чи «тіло». Я бачу чийогось батька, кохану дружину або дитину. Моє завдання — стерти з їхнього обличчя відбиток болю, хвороби чи агонії, повернувши їм вигляд людини, яка просто спокійно заснула», — ділиться Олег.

Одним із найскладніших етапів у роботі танатопрактика є взаємодія з природними процесами, один з яких — трупне заклякання (rigor mortis).

Із наукового погляду, дубіння кінцівок — це результат відсутності енергетичних запасів (АТФ) у клітинах м’язів, що призводить до втрати ними еластичності. Як розповідає Олег Карпа, процес має чіткий таймінг:

1) Первинне розслаблення (перша година після смерті).

2) Початок ригідності (за 2–4 години), що починається з дрібних м’язів пальців.

3) Максимальна жорсткість (6–12 годин).

4) Вторинне розслаблення (за 24–48 годин), спричинене початком процесів аутолізу (самоперетравлювання, розпад тканин організмів під впливом їхніх ферментів).

Робота з такими станами вимагає не лише фізичної сили, а й знань анатомії. Танатокосметика також кардинально відрізняється від звичайної. Шкіра після смерті змінює текстуру, температуру та здатність поглинати пігменти. Потрібно розуміти, як поводяться тканини, як правильно працювати з кольором, щоб обличчя не виглядало «ляльковим». Це повільна, майже медитативна праця.

Найважча частина роботи танатопрактика — випадки зі значними ушкодженнями. У таких ситуаціях Олег виступає вже як реконструктор.

Про найскладніші практики він розповідає: «Іноді мені доводиться працювати з дуже важкими випадками: аварії, пожежі, бойові поранення. Коли від тіла залишаються тільки фрагменти, обличчя деформоване до невпізнання — це не фізична праця, а моральне випробування. Але я знаю, що для родини це останній спогад. І навіть якщо не можу повернути зовнішню досконалість, я можу повернути гідність».

Сьогодні танатопрактика в Україні поступово виходить із тіні, перетворюючись на цивілізований сервіс, що базується на етиці та професіоналізмі. Карпа розвиває цей напрям — проводить онлайн- і офлайн-курси.

Чому смерть вчить любити життя

Сім років у професії та понад 3000 підготовлених тіл могли б будь-кого зробити циніком, але Олег зауважує: щоденне зіткнення з кінцевістю навчило його цінувати крихкість кожного прожитого дня.

«Смерть — це не лише про кінець, а й про розуміння справжньої цінності життя. Доки ми живі, ми маємо можливість любити, творити, говорити важливі слова. Смерть нагадує: не відкладайте, не марнуйте часу», — каже Олег.

Карпа розповідає про випадок чоловіка, чиє життя обірвалося раптово. В кишені — звичайні ключі: від квартири, під’їзду, домофона. Ці ключі — символ побуту, який мав тривати: накритий стіл, вечірня розмова, плани на завтра. Для померлого це була просто поїздка, а для танатопрактика ці ключі стали метафорою фінальності: час, який ми так необачно відкладаємо, може ніколи не повернутися.

Французький історик Філіп Ар’єс у книзі «Людина перед лицем смерті» описав, як західна цивілізація подолала шлях від «прирученої смерті» як частини повсякдення до «забороненої смерті» XX століття — медикалізованої, схованої, оточеної мовчанням.

Карпа каже: «Вважаю, що медичні навчальні заклади мають навчати танатопрактиків. В умовах війни це вкрай потрібно». Йдеться про реконструкцію тіл після бойових поранень — про те, через що проходять родичі загиблих, коли їм віддають тіло у вигляді, в якому з ним неможливо попрощатися.