Письменник Павло “Паштет” Білянський: Написати книгу легко, просто треба писати кожен день

Нова книжка письменника і військовослужбовця Павла «Паштета» Білянського “Будь ласка, не бійся" була написана вже після повномасштабного вторгнення. А в березні він став лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка у номінації «Проза» за автобіографічний роман про війну “Битись Не можна Відступити”. Як він сам сказав: "Я письменник, в мене тепер і довідка від держави є, "шевченківська", а потім сумно додав, що дуже хотів, "щоб роману “Битись Не можна Відступити” не було. Як не було б війни. Та щоб герої книги залишилися живими”.

Журналістка Коротко про завітала на творчу зустріч з Павлом Білянським з приводу виходу нової книги в рамках проєкту "Тет-а-тет у книгарні" і дізналась про таке: чому письменник вважає, що подвигів на війні не повинно бути, про особливості військового гумору, про те, що допомагає тримати «кукуху», про сміливість та боягузство.

Мені наснився Бог зі словами:  «Ти ж давав мені обіцянку писати”

- Павле, питання просте і складне одночасно: як ви пишете книжки? 

- Ручками по клавіатурі - хоба-хоба-хоба (сміється). Якщо ви серйозно ставитись до письменництва, то головне - робити справу регулярно, як будь-що. Тому написати книгу легко, просто треба кожен день писати хоча б рядок. Пройде 500 днів, і у вас буде книга. Просто треба це кожен день робити.

- "Кухня" письменника на передовій - в яких умовах ви там працюєте? Чи є у вас стіл? Чи, може, ви на коліні пишете? 

- Все в телефоні: під'єднуєшся до якогось "старлінка" - і погнали. Буває, наговорюєш у нього, якщо хочеш щось швидко, чи занотовуєш. А зараз ноутбук з собою вже є, і якщо у тебе є часина в спокої, ти можеш думки в ноутбуці записати й закинути в який-нибудь Google Doc, а потім передивитись все це. Знову ж таки, я багато що писав, викидуючи одразу в Facebook, а потім з цього збирав. 

Але іноді буває таке, що ти хочеш щось запам'ятати, але записати часу немає,  і ти пишеш просто якесь слово, а потом сидиш такий: "Боже, про що це було?". 

- Чим дві ваші книжки -"Битись Не можна Відступити" і ваша зовсім новенька четверта “Будь ласка, не бійся" - між собою будуть відрізнятися? Ну, щоб не казати, що обидві про війну. 

- В останній книжці не буде жодної бойової дії. Це книжка про перші дні оборони Києва, про тероборону, яка на той час сиділа всередині міста і про бойові дії тільки чула. У книжці не буде жодного вбитого і є один поранений. Ну, тобто це книга про війну без війни, але з відчуттям тих перших днів, коли ми взагалі не розуміли, що навколо відбувається. Більшість, з ким я спілкувався, хто залишився живий з тих часів і більш-менш нормальний, всі мені казали і кажуть одно й те саме: ми всі думали, що це буде тривати місяців три і або нас вб'ють, або все закінчиться. Інших планів не було. 

- Ви більше пишете для читача сьогоднішнього чи для когось, хто в майбутньому почитає ці тексти і краще зрозуміє, як ми тут були? 

- У мене є банальна історія з приводу цього: після “Битися...” був тривалий період, коли мені взагалі нічого не писалося. Я себе втратив. Ніяк не міг зібратися, щось шарився. Все було складно. І от у мене була відпустка - я напився страшенно, буквально в хлам, та й заснув собі. І серед ночі мені наснився Бог. От прям серйозно. Причому він сів переді мною і каже: "Я ж тебе зберіг. А ти мені що казав? Ти які слова казав, коли навколо все вибухало? Ти ж давав мені обіцянку писати. А що ти зараз робиш? Що - назад хочеш?”. І потім суворо так сказав: “Пашо, пиши". І я прокинувся зі словами: “Добре, я все зрозумів". І з того моменту Паші стало легше, і Паша пише. Я кожен день щось пишу, навіть якщо це одне речення - і якось все норм.

 - Говорять, що на війні немає атеїстів. Що ви можете сказати про це?

- Як казав мій взводний, на війні вірять всі, але кожен у щось своє. А невіруючих людей на фронті я не зустрічав. Просто не всі вірять в Бога, або не всі вірять в Бога православного чи католицького. Впевнений, коли наша група їхала на штурм, в небо піднімалася купа молитов, просто кожен молився чомусь своєму. Людині, яка постійно зі смертю поруч, треба розуміння, що, крім смерті, є щось. Ну прям треба - з цим легше воювати і легше помирати.

“Гумор - це ознака розуму. Жартувати може людина вдумлива”

- Знаю багатьох людей, які, читаючи ваші тексти, плачуть. Це та емоція, яку ви хочете викликати у людей? 

- Нє, ну там є з чого поржати, бо я за те, щоб текст був емоційним. Які у нас емоції, що працюють? Сльози та сміх. На цьому і працюєш завжди. Коли я працював на цвинтарі і вчився писати цвинтарні історії (книга «Я працюю на цвинтарі». - Ред.), я в декілька речень міг засунути і жах, і сміх, бо ці історії відбувалися зі мною. Ну от, наприклад, прийшли до мене люди, вони тільки поховали маму, і у них все було складно. І вони, такі нарьовані, щось у мене запитують, а я розумію, що вони відповіді не потребують, бо зайшли до мене, щоб просто заткнути дірку в своєму якомусь полі.

І тут залетів джміль та почав кружляти по конторі, і я думаю: прожену його. І так якось ногою махнув, а він хоп - і в брючину. Неприємно. Я почав стягувати штани з себе і волати: "Боже, рятуйте, дорогенькі!”. І оце по конторі в труселях скачу, а потім повертаюся, а ті стоять і ржуть. Я такий: “Вибачте, був наляканий”, а вони: "Та клас: життя, джмелі, люди в труселях, норм!" - і пішли. 

- Якщо говорити про гумор і баланс між жахом та сміхом, це зараз дуже притаманно українцям, бо в світі - апокаліпсис, а ми ліпимо меми та жартуємо. І це нас дуже рятує. Для вас гумор - самотерапія чи ви знаєте інші методи захисту від жаху навколо? 

- По-перше, я вважаю, що гумор - це ознака розуму. Жартувати може людина вдумлива. Люди тупі жартувати не вміють - вони жарти повторюють іноді, і то недоречно. Щоб жарт створити, треба провести серйозну роботу всередині себе. Я завжди з цим нормально уживаюся, тому вважаю себе доволі розумною людиною (сміється). Жарт робить людину людиною. Що ближче до передової, то більше ржаки, і там вона тупіша та відвертіша, а ще вона якась доволі недолуга й постійна. І це норм. Найтупіші жарти, які я чув, це жарти, коли ти виїжджаєш на штурм чи на "нуль". І всі з того ржуть, бо коли ти ржеш, то не просто над жартом, ти ж ржеш над смертю і над своїм жахом. Ржеш над тим, що відбувається, лишаючись людиною. 

Але знаєте, не можна говорити щось про жарт і не пожартувати. Я цей жарт вже кілька разів розповідав, і ним перевіряю завжди, скільки серед присутніх військових, а скільки цивільних. Ми якось були на штурмі, і побратиму відірвало ногу. Ми його затягнули в безпечне місце і чекали евакуації. І тоді до нього підійшов наш хлопець і сказав: "Слухай, ти просто неправильно бажання новорічне сформулював. Треба було побажати стати стрункішим на 20 кг, а не стати легшим на 20 кг”. Ну ось такі жарти на фронті. 

Коли притупляється відчуття страху, це не ОК. Звикати не можна

- Що у війні для вас виявилося дуже неочікуваним? Тобто поки ви на війну не пішли, про це не знали?

- По-перше, я все ж таки думав про себе, що буду більше лякатися. Але це не про те, що я такий хоробрий, це скоріше про мій психологічний устрій. Один мій побратим казав, що кожній людині відміряна своя кількість страху, яку він може перенести. У кожного є всередині така ємність, яка твій страх збирає - у когось це рюмочка, а у когось відерце. У мене ємність нормальна, бо були такі моменти, коли щось відбувається - у людей навколо паніка, а я такий собі: "Ну ще нормально, ми ще потягнемо”. 

А ще я врешті-решт зрозумів, що на війні у тебе немає особистого життя, тож треба дуже вміти налагоджувати комунікацію, вміти з усіма знаходити спільну мову. Треба, щоб тебе знали, бо якщо тебе не знають і не пам'ятають, то можуть і забути.

І ще треба постійно навчатися, прокачувати свої скіли. Бо якщо ти не стаєш кращим, то ти нікому не цікавий, і тоді тобою будуть затикати різні дірки. А фахівця завжди цінують в будь-якому війську. Бо у цивільному житті ти фахівця звільнив і знайшов іншого, а у війську не факт, що знайдеш, і не факт, що звільниш.

Я взагалі думав раніше, що війна - це побігав-постріляв, але ні, війна - це важка робота, на якій треба розумітися. 

- Скільки часу минуло, перш ніж ви це зрозуміли, усвідомили та прийняли? 

- Дуже швидко. Коли мене на самому початку служби поставили щось охороняти, і перший якийсь там полковник накричав на мене, що я “тупой придурок”, бо чогось там не розумію, я собі подумав: “ну, я ж не тупий придурок”, а значить, треба щось змінювати і переходити до тих, хто не тупі і не придурки. І я подався до розумних. Ну, тобто ситуація спонукає тебе розвиватися.

В армії завжди є вибір: ти можеш бути, умовно, дуже простою піхотою, яка біжить, щось копає, ховається по норах і так далі. Чи ти можеш опанувати щось, наприклад якийсь дрон чи ще щось, і ти вже не проста піхота, а досвідчена людина, яку вже більше цінують, тому що фахівця треба вчити.

Потім ти себе показуєш як людина, яка може керувати іншими людьми, яку слухаються, і ти ще більш потрібна людина. Що менше у тебе скілів, то менше ти значимий.

- Ви зачепили поняття "страх". Що відбувається з ним на передовій, де небезпека є кожної секунди?

- Страх притуплюється, і ти звикаєш до цього відчуття. Пам'ятаю, як я перший раз заїхав в нори та окопи, в які летіло все, що могло летіти. Просто до того ми щось штурмували, заходили-виходили, але не сиділи, не тримали оборону. А тут мені дали наказ замінити командира на ділянці, де військові тримали оборону. І я приїжджаю, а мені так страшно, що я день тупо сиджу в норі - в касці, в броніку, з автоматом - і боюся вийти. Навколо все вибухає, а я трясуся й думаю: "Боже, що я тут роблю?"

Бійці мені кажуть: "Давай ми тебе проведемо, покажемо наші позиції, чергування назначиш”, а я їм з нори: “Ви ж до мене це якось самі робили, то й робіть далі - такий мій командирський наказ”. Годин двадцять я так просидів, а потім впала ніч, все притихло, і я таки виповз зі схованки.

Ми на тій позиції просиділи тижнів зо два, і я вже на третій день був “на шльопках”, у футболочці. І якось прийшли розвідники, їх потрібно було відвести в потрібну точку. І ми погнали. А вони в броні такі, всі дєла, а я “на шльопочках”. І хлопці: “Ну ти монстр. Взагалі страху немає”. А я посміхаюся - ех ви, необстріляні! - і згадую, як я з нори ніс свій боявся поткнути (сміється). 

Але, з іншого боку, скажу: правила безпеки не можна перетворювати на жарт. Ми якось сиділи утрьох з побратимами отак “на шльопках” і варили каву. Свиснула міна, ми вдвох упали, а третій ні. Міна розірвалась, і його чиркнуло уламком по скроні трішечки. Крові було багато, бо на голові капілярів купа. Ми рану якось заліпили та викликали евакуацію. Нічого такого. Він нормально розмовляв і поїхав собі в госпіталь. А ми сидимо і думаємо: блін, теж так хочемо - поїхати з подряпиною, а там поїсти нормально, в душик сходити. А на другий день поранений впав в кому, бо від того удару у нього сталася внутрішня кровотеча, хоча на перший погляд все було ОК. Тому коли притупляється відчуття страху, це не ОК. Звикати не можна.

- А от сміливість на війні - це відсутність страху чи щось інше означає? 

- Слухайте, бояться всі. Просто сміливі бояться і роблять, а боягузи бояться і не роблять. Немає іншої різниці. Я дуже не люблю, коли розповідають про подвиг, бо, як на мою думку, подвиг - це коли сходиться безглуздість, дурість, недосконалість керівництва та необхідність щось з цим робити. Подвигів не повинно бути, тому що війна - це робота, і якщо все нормально налагоджено, все працює, то навіщо подвиги. Хай буде нормальна спокійна робота по знищенні русні. І все буде чудово. 

Треба собі ставити завдання без заглядання далеко наперед і до них бігти  - це тримає «кукуху»

- Між цивільними та військовими в будь-якому разі існує прірва. Після перемоги військові повернуться. Чи потрібно цивільним їх боятися? Ну бо я вас слухаю, і ви наче абсолютно нормальний. Але завжди є нюанс.

- Я вам скажу так: на кожну людину, яка перебуває безпосередньо на передовій, воює і бачить смерть, приходиться дуже велика кількість військових, які на передовій не бувають. Ні, їх робота важлива, бо вони чинять автівки, привозять зброю, готують їжу і роблять купу всього іншого. Але, гадаю, в них не буде такого ПТСР.

З мільйона військових, які повернуться додому після перемоги, жорсткий ПТСР може бути у декількох сотень - у масштабі країни не така вже й велика цифра.

 А що стосується мене: от ви кажете, що я нормальний - то розповім вам історію зі свого життя. Приїхав я до Києва у коротку відпустку безпосередньо з зони бойових дій, а дружина на зустріч зі мною приїхала з Карпат. І от серед ночі я прокинувся і розумію, що лежу в… посадці, наді мною дрон і поруч пацанів немає. Думаю, ладно, зʼясуємо, чи є росіяни. І в цей момент дружина така: "Всё нормально". А я думаю: "О-о, ненормально", ну і вирішую для себе, що мене, звісно, зараз вб'ють, але хоч одного я з собою заберу. Це без жартів.

Щоб ви розуміли, дрон у моєму сні - це була лампочка від кондьора, яка світилася у темряві над головою. І дружина далі в цій історії зазвичай розповідає, що в цю мить вона розуміє, що має лише декілька секунд, щоб сказати чоловікові щось правильне. І тоді вона командним голосом крикнула: “Відставити!”.

- Ну так, по-армійськи відреагувала.

- Та вона ж у мене прапорщик 92-ї бригади і тому швидко розуміє, що треба казати. Так що, дяка Богу, все нормально закінчилося. Тож які ми повернемось? Якась прірва, звичайно, буде, але хочу сказати дещо заспокійливе: ми не перша країна, яка це переживає. І у нас є велика перевага, бо коли американці поверталися з В'єтнаму чи радянські солдати з Афгану, всі вони поверталися як загарбники. У них не було морального виправдання своїм вчинкам. Ми ж повертаємось, як люди, що захищали свою державу, своїх людей, тобто морально ми - у виграші. Тому це складно, але набагато простіше, бо ми від початку вже на гарній стороні. 

- А що допомагає, як ви якось висловилися, “тримати кукуху” особисто вам? 

- Ну, я не знаю насправді. Іноді здається, що немає ніяких сил це робити. Іноді здається, що начебто все добре. Все як у всіх - діти, родина, обов'язки. Так вийшло, що ми з Павлом Казаріним (військовий, письменник. - Авт.) були спочатку в теробороні в одному підрозділі і в один день склали присягу. І нещодавно він мені прислав фото наших двох довідок, в які вписані руками прізвище, підпис та присяга, – зі словами: "Ось коли ми з тобою душу й продали” (посміхається). Ось це тримає - ти дав присягу і це твій обов'язок. Складно. Іноді ти дуже не хочеш цього робити, але це нормально. Це такі гойдалки. Вони є у будь-якої творчої людини: "я геній - я гімно” або “у мене є сили, бо я знаю, що у мене там рідні - у мене немає сил, все, капець, ми усі помремо”.

Кажуть, що нормально працює ось така річ: коли люди бігають марафони на довгі дистанції, вони ніколи не тримають всю дистанцію в голові повністю. Вони біжать від куща до куща, що називається, від повороту до повороту. І от треба собі ставити такі завдання без заглядання далеко наперед і до них бігти. Мені дуже допомагає письменництво, бо я можу сказати: "У мене вийшла книга, це клас, бо я щось зробив важливе". Тобто щось після мене залишиться, і від того немає відчуття, що я… "пролюбив" цей час.