Чому «Хезболла» саме така?

Примітка редакції. Оскільки Близький Схід не планує покидати вашу стрічку новин, сьогодні поговоримо про «Хезболлу». І не стару, а оновлену.

Та система, що функціонує в Лівані з 1992 року, ніколи не проєктувалась для повного суверенітету. Її створили, щоб стабілізувати фрагментовану реальність під зовнішнім наглядом.

Відповідно, події після 2005 року призвели не до демонтажу цієї системи, а лише до її трансформації. Щойно було виведено сирійські війська — структура, яка керувала Ліваном, не зникла. Проте вона чудово до цього адаптувалася.

Так, зовнішнього регулятора прибрали. Та логіка цілковитого контролю як була, так і залишилася недоторканою. З часом ця логіка змістилася від сирійського управління до внутрішньо закріпленої системи. Але, звісно, зосередженої вже навколо «Хезболли».

Цю трансформацію неможливо зрозуміти без повернення до структурних основ, які були закладені ще на попередніх етапах. Порядок після Таїфських угод нормалізував гібридну модель управління: конституційна держава співіснувала з озброєними структурами, які після цього діяли поза її повною владою.

Інтеграція «Хезболли» до парламенту в 1992 році без роззброєння не була винятком — це був початок нової рівноваги. У 1990-х роках цю рівновагу підтримував сирійський нагляд, який регулював внутрішні баланси, дозволяючи «Хезболлі» зберігати свою військову функцію в межах контрольованої конструкції.

Однак «Хезболла» ніколи не була суто внутрішнім актором. Її формування на початку 1980-х стало результатом прямої співпраці між іранським Корпусом вартових Ісламської революції, сирійською владою Асада та ліванським шиїтським духовенством, що від самого початку вбудувало її в ширший регіональний проєкт.

Її військова структура, ідеологічна та операційна логіка розвивалися незалежно від ліванської держави. Навіть у сирійський період райони її розгортання, тренувальні табори й логістичні маршрути були тісно пов’язані з територією, контрольованою Сирією. Це забезпечувало узгодженість із ширшою регіональною віссю.

Ця подвійна залежність (ідеологічна та логістична) позиціонувала «Хезболлу» як паралельну структуру, що діяла всередині ліванської офіційної влади.

Перелом настав у 2005 році. Тоді виведення сирійських сил прибрало зовнішню рамку, яка стримувала внутрішні суперечності. Але ж сама система залишилася незмінною. Державні інститути так і не були перебудовані для повернення суверенітету. Певна асиметрія в контролі над силою збереглася.

У цьому контексті позиція «Хезболли» еволюціонувала. Раніше ми бачили захищеного актора всередині системи, керованої Сирією. А відтоді перед нами виступає центр тяжіння, якому до снаги формувати саму систему навколо себе.

Цей зсув відбувався поступово. «Хезболла» зберігала свій військовий потенціал і водночас розширювала політичну присутність. Вона поглиблювала свою роль у формуванні уряду, парламентській динаміці та ухваленні рішень виконавчою владою.

Одночасно її автономна військова структура залишалася поза владою держави. Ця подвійна роль, що включала участь в інституціях у поєднанні з незалежною примусовою силою, заново визначила баланс сил усередині Лівану.

Наслідки цієї трансформації стали структурними. Суверенітет у класичному сенсі потребує єдиного центру влади, здатного здійснювати остаточний контроль над рішеннями війни, миру й безпеки. У нинішній конфігурації Лівану ця влада більше не є єдиною.

Держава, по суті, продовжує працювати інституційно, але більше не має одноосібного контролю над стратегічними рішеннями. Влада розпорошена між акторами з нерівними можливостями. У цій системі більше не співпадають формальна легітимність і реальна сила.

Ця розбіжність не випадкова. Такий результат поступового об’єднання держави та силової структури, чий союз нормалізували й розширили. Те, що інші колись терпіли як виняток із правил, саме стало правилом. Присутність озброєного гравця поза контролем держави більше не трактується як тимчасове явище.

Так у Лівані з’явився імпульс до тристороннього розподілу влади. Подана як реформа конфесійної системи, ця пропозиція прагне перерозподілити політичну владу між трьома основними групами інтересів. Однак її значення полягає не у певним чином прихованій функції. Це спроба легалізувати наявну силову асиметрію в конституції.

Ця логіка узгоджується з траєкторією, що почалася в 1984 році й була закріплена у 1992-му. Коли владу здобувають десь поза межами держави, наступний її етап — легітимація вже всередині держави.

Конституційна реформа перетворюється на механізм, через який ці реалії закріплюються вже юридично. У цьому сенсі тристоронній розподіл влади — політична кодифікація нового балансу сил. Саме тому його можна розуміти як фінальну стадію загарбання держави.

Попередні етапи демонтували державну владу. Її дбайливо реорганізували під зовнішнім наглядом. Нинішній етап — визначити саму систему так, щоб вона включила й легітимізувала результати цього процесу. Те, що колись було зовнішнім, стає внутрішнім. Те, що колись вважалося суто неформальним, стає інституційним та більше не підлягає сумніву.

Ризики такої трансформації значні. Ліванська система, попри свою крихкість, історично спиралася на делікатну рівновагу, яка не дозволяла жодному окремому актору досягти структурного домінування.

Натомість тристоронній розподіл влади ризикує закріпити цей дисбаланс. Ба більше, ця трансформація ще глибше закріпить розрив між державою і суспільством. Криза легітимності, і без того помітна в 1992 році, лише поглиблюється.

Шлях від 1984 року до 1992-го і аж донині — безперервний процес, у якому держава спершу була ослаблена, потім реорганізована, а тепер змінює свою сутність. Фінальною стадією краще вважати не зникнення держави, як це прийнято окреслювати. Вона збережеться. Втім, ризик її перетворення на структуру, яка створювалась без основи у вигляді суверенітету — зовсім інша справа.