Етнічне заміщення і «керована реальність»: як Росія змінює окуповані території України

Аналітики «Реальної газети» зафіксували системне зростання ролі росіян у владі на окупованих територіях України, посилення міграційних процесів і зміну соціальної ієрархії. Йдеться не лише про кадрові рішення, а про комплексну політику, що охоплює економіку, освіту, культуру й інформаційний простір. У сукупності ці процеси формують модель контролю, яку дослідники визначають як неоколоніальну.

Ознайомитись з дослідженням «Етнічне заміщення на ТОТ як інструмент російської неоколонізації» можна за посиланнями: є скорочена та повна версії. Або подивитися презентацію, що відбулася в Media Center Ukraine за участі головного редактора і засновника «Реальної газети» Андрія Діхтяренка, шеф-редакторки новин Олени Фєтісової і дослідниці Софії Діхтяренко.

Дослідники «Реальної газети» проаналізували склад окупаційних адміністрацій у різні періоди — від початку їх формування у 2014 році до сьогодні. Для цього використали відкриті джерела, порівнюючи, як змінювалася частка місцевих жителів, росіян і представників інших регіонів. Окрему увагу приділили не лише урядовим структурам, а й міграційним процесам серед цивільного населення.

«Багато говорять про те, що туди заїжджають росіяни, завозять мігрантів і намагаються виштовхувати місцевих, навіть колаборантів, із ключових посад. Ми вирішили порахувати ці процеси. У дослідженні є конкретні цифри, зокрема, скільки в адміністраціях окупованих територій Луганщини й Донеччини залишилося місцевих і скільки працює росіян», — розповів Андрій Діхтяренко.

Методологія дослідження

Дослідниця Софія Діхтяренко говорить, що ключовим є не лише зростання частки росіян у владі, а й розподіл їхніх ролей та впливу.

«Ми проаналізували склад урядів у 2014 році, потім у 2018-му — через чотири роки як почалася окупація. І станом на 2026 рік — за чотири роки як почалася повномасштабна війна і відбулися нові зміни в “конституції”. Побачили, що частка росіян в адміністраціях окупованих територій Луганщини й Донеччини зростає, а частка місцевих стрімко падає. В окупованій Донецькій області вже зараз росіян більше, ніж місцевих, а в Луганській області цей тренд також посилюється», — пояснює вона.

Станом на 2014 рік у адміністрації загарбаної Донеччини було три росіянина (13%), 17 місцевих (74%), 2 особи з інших регіонів України (9%) і одна людина, походження якої залишилося невідомим (4%).

До 2018 року картина змінилася — наступна адміністрація налічувала 24 особи, з яких 15 (63%) були місцевими донеччанами, ще четверо — з інших регіонів України. Частка громадян Росії зросла з 13% до 21%.

Динаміка складу адміністрації Донеччини

Актуальний склад виконавчої «влади» захопленої частини Донеччини налічує 25 осіб. З них 11 є підтвердженими громадянами Росії (44%), ще одна особа — ймовірним громадянином Росії (4%). Це означає, що сукупно російська частка зросла до 48%, тобто майже вчетверо порівняно з 2014 роком. Водночас частка місцевих упала з 74% до 40%.

За словами Софії Діхтяренко, стратегічно важливі напрямки — промисловість, енергетика, фінанси — перебувають під контролем росіян. Водночас місцевим жителям переважно відводять другорядні ролі в соціальній або адміністративній сферах. Такий розподіл, на її думку, свідчить про системний характер змін.

У яких «міністерствах» росіян найбільше

На окупованій Луганщині у 2014 році так званий «совет министров» налічував 29 посадовців, серед яких був лише один росіянин — «міністр внутрішніх справ», кадровий російський військовий Сергій Кузовлєв, який діяв під псевдонімом Ігнатов. За інформацією СБУ, він керував силовим блоком на окупованій Луганщині. Згодом його кар’єра пішла вгору: саме він доповідав Путіну про начебто повне встановлення контролю над Куп’янськом, а за два тижні його нагородили Золотою Зіркою «Героя Росії».

Олена Фєтісова розповідає, що в Луганській області все починалося досить хаотично: окупаційна адміністрація у 2014 році переформатовувалася мало не щотижня: «Вона складалася з місцевих колаборантів, які раніше не брали участі в політичному житті, з’являлися нізвідки і так само зникали. Наприклад, цей “уряд” очолював Геннадій Ципкалов, колишній водій із Луганська. Уже за два роки його звинуватили у спробі перевороту, ув’язнили, а згодом знайшли повішеним у камері за нез’ясованих обставин».

Поступово система управління почала змінюватися. Уже до 2018 року дослідники фіксують ознаки «цементування» влади: з’являється стабільніший кадровий склад і чіткіший розподіл впливу. Того ж року на ТОТ пройшли так звані вибори «Народного Совета и Главы», і «совмін» реорганізували, призначивши на посади нових «міністрів» або перепризначивши старих. Саме в цей період, за їхніми спостереженнями, російські представники починають відігравати дедалі помітнішу роль, особливо у сферах, пов’язаних із фінансами, енергетикою та безпекою, а в так званому «уряді» вже налічувалося троє росіян.

У наступні роки контроль Росії лише посилювався. Важливу роль відіграли не лише прямі кадрові призначення, а й встановлення впливу через інформаційні та пропагандистські канали. За словами дослідників, уже з 2018 року місцеві медіа перебували під щільним контролем вихідців із Москви.

Динаміка складу адміністрації захопленої Луганщини

Станом на 2026 рік система управління на окупованій Луганщині виглядає значно більш централізованою. Формально частина посад залишається за місцевими, однак фактичний контроль часто здійснюється через механізм заступників або кураторів.

«Зараз “уряд” очолює росіянин Єгор Ковальчук, який раніше був мером міста Міас у Челябінській області. У складі “уряду” помітна значна кількість вихідців із цього регіону, що дозволяє говорити про неформальний “челябінський клан”. Навіть якщо “міністр” формально місцевий, у нього обов’язково є один або кілька заступників-росіян. Тому реальний вплив росіян значно більший, ніж це видно з офіційних даних», — пояснює Фєтісова.

Окремий блок дослідження стосується соціально-економічних змін. Попри офіційні заяви про зростання зарплат, дослідники вказують на значний розрив між доходами чиновників і пересічних жителів. Це також впливає на ринок житла, де ціни зростають через наплив російських військових і адміністративного персоналу.

Нерівності в заробітних платах

Фєтісова описує цю ситуацію як штучно викривлену статистику: «Офіційно заявляють про підвищення зарплат, але йдеться не про простих людей. Це доходи чиновників, силовиків і пропагандистів. У місцевих чатах люди прямо питають, де ті, хто отримує такі гроші. Насправді середню зарплату рахують, поєднуючи доходи умовно медсестри і міністра — тому цифри виглядають завищеними».

Важливим елементом політики переселення стали російські державні програми для фахівців — «земських» лікарів, учителів, працівників культури. Вони передбачають фінансові стимули та житлові умови, що заохочують переїзд на окуповані території.

«Росіянам пропонують п’ятирічні контракти, виплати двох мільйонів рублів і житло. Це вдвічі більше, ніж вони могли б отримати за аналогічними програмами в самій Росії. Разом із лікарями та вчителями приїжджають також працівники культури і навіть тренери. Також серед пропагандистів обговорюється запуск програми “Земський журналіст”, щоб ще й журналісти приїжджали працювати у невеликі окуповані містечка», — розповідає Фєтісова.

Заповнення кадрового дефіциту

За її словами, на окупованих територіях з’явилися перевірки документів і затримання нелегальних мігрантів — явище, яке раніше не було типовим для регіону: «Це якась річ із російських реалій, що нелегальні мігранти приїжджають через Росію до Луганська, влаштовується на будівництво і живуть у гуртожитках. Туди приїжджають місцеві силовики, перевіряють у всіх документи і потім цих мігрантів ловлять і видворяють».

Трудові мігранти приїжджають переважно з Узбекистану, Киргизстану та Таджикистану, а також є близько 150 північнокорейських робітників, відправлених на окупований схід України в рамках двосторонніх угод між Москвою та Пхеньяном. Вони виконують найнебезпечнішу та найменш оплачувану роботу в зоні активних бойових дій.

Зміщення на ринку праці

Олена Фєтісова каже, що росіяни виправдовують усі ці процеси «волевиявленням місцевого населення».

«Це подається як воля народу — мовляв, місцеві самі вирішили бути з Росією. Насправді створюється ілюзія самоврядування, коли на публічних посадах залишають місцевих “балакучих голів”. Особливо це помітно на рівні невеликих міст, як-от Сіверськодонецьк чи Лисичанськ. Є припущення, що росіян туди не ставлять навмисно, щоб весь негатив через проблеми з інфраструктурою спрямовувався на місцевих посадовців», — каже вона.

За спостереженнями дослідників, така практика дозволяє зменшити репутаційні ризики для російських управлінців. У містах, які зазнали значних руйнувань після 2022 року, ситуація з комунальною інфраструктурою залишається критичною. Це формує високий рівень соціального напруження, який у публічному просторі асоціюється передусім із місцевими адміністраціями.

Водночас загальна комунікація з боку Росії вибудовується навколо риторики «допомоги» та «захисту». Йдеться про заяви про підтримку населення, відбудову інфраструктури та залучення фахівців із різних регіонів Росії.

Легітимізація неоколоніальної політики

Вищі позиції, як правило, займають приїжджі управлінці, середній рівень представлений місцевими адміністраторами, а нижчий — місцевими працівниками та трудовими мігрантами. На Донеччині частка місцевих у структурах влади зменшилася з 74 до 52 відсотків, на Луганщині — з 93 до 65. Водночас це стосується саме органів влади, а не загальної демографії, яку оцінити складно. Інформація про чисельність населення фактично приховуються, хоча перед повномасштабним вторгненням проводився перепис, результати якого так і не оприлюднили.

«Завезення на ключові посади нових “міністрів” із Росії — це регіональна політика Кремля, якою опікується заступник голови адміністрації президента Сергій Кирієнко. Він відповідає за підбір кадрів у регіонах і робить це дуже ретельно. Їх зазвичай беруть із позицій заступників губернаторів або регіональних міністрів і відправляють на окуповані території приблизно на рік чи півтора. Якщо вони показують результат, їх можуть підвищити і повернути вже на керівні посади в російських регіонах», — пояснює Андрій Діхтяренко.

Таким чином, окуповані території фактично використовуються як середовище для випробування та просування управлінських кадрів.

Неоколоніальна модель і її наслідки

Дослідники «Реальної газети» розглядають зафіксовані процеси не лише як зміну управлінських еліт, а й як комплексний вплив — політичний, економічний і культурний. Така модель формує нову ієрархію, де окуповані території фактично перетворюються на підконтрольний простір з обмеженою суб’єктністю.

Структура процесу етнічного заміщення

«Ми звикли сприймати імперії як метрополію з колоніями десь за океаном. Але Росія утворює колонію у себе під боком. Вона привозить із Москви і Петербурга відомих спортсменів, музикантів, проводить майстер-класи і показує: ось яка “правильна” культура. Фактично це колоніальний наратив, що місцеві мають вчитися і переймати ці зразки, бо самі вони нібито не здатні продукувати щось цінне», — пояснює Олена Фєтісова.

Ще один аспект — використання окупованих територій як кадрового ресурсу для самої Росії. За словами аналітиків, робота в таких умовах стає своєрідним етапом кар’єрного зростання для чиновників, які після цього можуть отримати підвищення. Класичний механізм місцевих виборів також фактично ліквідований: керівників призначають згори, а формальні процедури лише легітимізують уже ухвалені рішення.

Водночас дослідники фіксують і мобілізаційні практики, коли разом із російським паспортом чоловіки отримують повістку у військомат.

Андрій Діхтяренко вважає, що зафіксовані ними процеси можуть давати підказки для роботи в інформаційному просторі, як підтримувати зв’язок із жителями ТОТ і враховувати нові соціальні настрої, які формуються в умовах окупації.

«Ми не просто досліджуємо те, що там відбувається, ми намагаємося вести з людьми комунікацію. І ми враховуємо результати цього дослідження саме для коригування своєї, якщо хочете, інформаційної стратегії або інформаційної тактики. Для нас очевидно, що ситуація, коли росіяни фактично займають безальтернативно верхні рівні будь-яких кар’єрних сходів, створює скляну стелю для місцевих. І вони цим мають бути незадоволені», — каже він.

За його словами, це невдоволення може посилюватися через соціальну нерівність, яка виникає через привілейоване становище приїжджих фахівців і чиновників. Особливо це стосується зарплат, доплат і умов, які пропонують росіянам, що прищеплює комплекс меншовартості місцевому населенню.

Окрему увагу дослідник звертає на зміну російських наративів щодо окупованих регіонів. Якщо до 2022 року, за його оцінкою, Росія активно експлуатувала регіональну окремішність Донеччини й Луганщини, то нині, навпаки, ці особливості стираються на користь уніфікованої російської ідентичності.

«Тоді Україна, на жаль, не працювала з регіональними особливостями місцевих жителів, а росіяни це дуже добре використовували. Казали: ви луганські, ви донецькі, ви окремі, це круто. Але зараз навпаки — цю донецькість і луганськість намагаються максимально затирати, іноді навіть висміюють, кажуть: “Ви ж росіяни”, а фактично ставляться як до окупованих українців. І люди це дуже сильно відчувають», — говорить Діхтяренко.

На його думку, саме ці потенційні точки конфлікту — соціальні, культурні, ідентифікаційні — мають враховуватися при формуванні української інформаційної політики щодо ТОТ. Дослідники розглядають їх не лише як предмет спостереження, а і як простір для пошуку рішень.

Цей проєкт втілюється за підтримки Програми «Партнерство за сильну Україну», яку фінансують уряди Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.

Головне фото: Media Center Ukraine

Скриншоти: презентація «Реальної газети»