Людина без Бога – слабка, – інтерв'ю головного капелана ГУР про віру на війні та заповідь "Не убий"

Найбільша проблема військових зараз – це виснаження та втомленість від невизначеності. На війні це відчувається набагато гостріше. З цим військовим допомагають капелани, головне завдання яких – зберегти людяність наших захисників.

Підполковник і головний капелан ГУР Міноборони Костянтин Холодов в інтерв'ю 24 Каналу розповів, як Бог рятує військових, як поєднується заповідь "Не убий" з війною та чим займаються капелани. Більше деталей – читайте далі у матеріалі.

Що дає віра військовим на війні?

Чи вірите ви в Бога? Зараз у цих реаліях, коли ми живемо в цифровому світі, коли нас оточує стільки зла, яке ллється на Україну та українців – чому Бог це допускає?

На це питання можна відповідати коротко, а можна розлого. Але якщо коротко, то так, вірю. Вірю і проповідую Бога.

Що дає вам підставу вважати, що він існує і що він добрий?

Моє життя. Усі мої знання та зусилля я покладаю на його волю. Крім того, існування без Бога для мене просто неможливе. Я не можу сказати, що його немає, тому що відчуваю його у своєму житті. Я знаходжу його у кожному кроці, у кожній дії.

Напевно, ви щаслива людина.

Немає більшого щастя, ніж відчувати Бога у своєму житті.

А з чим до вас приходять бійці – яка в них потреба? І яку місію ви відчуваєте за собою?

Досвід військового капеланства у мене досить великий. З 2014 року я працюю з військовослужбовцями: і з офіцерами, і з солдатами. У різний час були різні питання, проблеми та виклики.

Нині в цих обраних людей, які стоять на захисті нашої Батьківщини, дуже багато проблем. Найбільша – це виснаження. Бійці виснажені. І це не вони до мене з цим приходять. Я це бачу, і бачу, що це загальна проблема та виклик для всієї армії. Люди виснажені та втомлені від невизначеності.

Бо війна – це період хаосу, коли людина не знає, що буде завтра. Завтрашній день не залежить від тебе. Так і в цивільному житті буває, але на війні це більш зрозуміло. Коли ти живеш і не знаєш, чи доживеш до завтра, це виснажує. Але якщо є віра в Бога, то вона дозволяє пережити цю тривогу. Ти довіряєш своє життя Богові та покладаєшся на його милість. І в цьому є великий плюс.

Повне інтерв'ю головного капелана ГУР: дивіться відео

Тобто ви даєте бійцям розуміння віри? Ви даєте їм, по суті, певну броню для їхньої свідомості та сприйняття?

Не стільки я, скільки військовий капелан, який є у конкретному підрозділі. Я тепер очолюю службу військового капеланства. Хоча теж працюю з особовим складом, але вже не так, як 3 – 4 роки тому.

Але ж ви транслюєте свій досвід…

Звісно. Капелан допомагає зрозуміти воїну, що якщо він буде покладатися на Бога, то йому буде легше жити в цій ситуації. Якщо він буде покладатися тільки на власні сили, то йому буде важко, бо людина сама по собі слабка.

Чим займаються капелани на службі?

Українська армія починалася з радянської. Коли розпався Радянський Союз, у нас залишилася певна структура, де були "замполіти". Зараз їх немає. Чи перебрав таку функцію на себе капелан? На вашу думку, що дає капелан на відміну від замполіта, якщо можна це порівнювати?

Це така болюча тема сьогодні. Зараз немає "замполітів", але є психологічна підтримка персоналу та різні соціально-гуманітарні напрямки діяльності офіцерів, які допомагають нашим бійцям і психологічно, і морально.

Колишні "замполіти" були людьми ідеологічного спрямування, які впроваджували ідеологію Комуністичної партії, і це нібито заміняло віру. Чи стали капелани замість них? Ні. Завдання капелана – це не просто зберегти віру в перемогу чи віру в Бога. Завдання капелана – зберегти в людині людину.

Довідка. "Замполіт" – це військова посада, що означає офіцера, який відповідає за ідеологічну роботу, виховання особового складу, морально-психологічний стан солдатів, а також здійснює політичний нагляд. Походить від "заступник командира з політичної частини".

Найбільше надбання, яке є у світі, – це людина, тому що Бог втілився і став людиною. Капелан є у підрозділі, щоб знайти ту людину, яка втрачає людяність, і повернути її. Це дуже важка робота, бо треба не втратити себе у вирі цих кривавих подій і знайти ту людину, яка перетворюється на звіра, яка хоче вбивати заради того, щоб вбивати, а не заради того, щоб захищати свою країну чи ближніх.

Цю людину треба зберегти, бо війна закінчиться, а вона буде втрачена і для сім'ї, і для суспільства, і для Бога. Тому "на сторожі людяності" – це гасло Служби військового капеланства ГУР МО України. Ми стоїмо на сторожі збереження людяності.

Як поєднується заповідь "Не убий" із захистом держави?

Біблія нам каже "не убий", але військові змушені йти на смертний гріх. Як ви пояснюєте це? Як виходити із цієї колізії?

Тут немає колізії. Біблія вчить захищати слабкого. Біблія вчить жертвувати собою заради іншого. У нас немає іншого способу зупинити ворога. Ми не можемо його вмовити, щоб він не йшов на нас війною. Але зупинити його все одно треба. Немає іншого способу – тільки бойовими діями. Єдиний доступний спосіб – це супротив.

"І хто з мечем прийде, той від меча і загине", – це теж слова Спасителя в Гетсиманському саду, коли його учень витягнув меч і відсік вухо сотнику. Наш ворог підняв на нас меч – він від меча і загине.

Ми боремося не за чужі землі чи багатства. Ми боремося за свої святині та землі. Ми боремося за свій народ та дітей, яких треба захистити, бо є люди, які не можуть самі себе захистити. Ми бачили, як в деокупованій Бучі та Гостомелі вороги понівечили людей. Також в Ізюмі, де знаходили дітей в братських могилах. І ми не можемо таке допустити на всій території. Треба вставати та виборювати свободу для наших людей.

У нашого ворога є військове капеланство? Чи у них цю функцію виконують священники? Чи відбувається війна між капеланською службою України та Росії?

Такого протистояння я не помічав.

А опосередковано? Вони ж спрямовують і благословляють на захоплення чужих земель…

Відбувається протистояння двох держав. А що входить до цих держав? Усі потенціали. І капеланська служба входить до військового потенціалу. Тому протистояння є. У них є військове капеланство, але я погано обізнаний, чи мають вони військові звання. Раніше були цивільні священники, але вони перебували в армії. Зараз я не знаю.

Що таке Пантеон Героїв і чи потрібен Україні?

Ви казали, що ми бережемо свої святині. Наприклад, приходить молодий боєць або людина, яка пройшла всі випробування і заходить на службу. Але цей українець має бути носієм певних цінностей. То які святині може захищати свідомий українець? І чи розповідаєте ви їм про це? Можливо, надихаєте? Чи є у нас чітка ідеологія?

Це те, на чому ми кульгаємо. У нас немає ідеології. Якщо у росіян є ідеологія "русского міра" чи "традиційних цінностей", які вони нібито відстоюють, то ми не прийшли до якоїсь спільної ідеології. Але святині є. Це загальнонаціональні святині. Наприклад, Софія Київська є святинею навіть для атеїстів. Так само Києво-Печерська лавра. Я не буду перераховувати всі, бо їх багато. Є святині закопані, які ми ще не знайшли, як-от могила Сагайдачного.

Кожна людина має свої сакральні відчуття і почуття до чогось, і це для неї є святинею. І це варто захищати. Не треба давати плюндрувати свої святині.

Народ славиться діями, історією та досягненнями. Які в українців досягнення та перемоги? Взагалі ми народ переможців, чи ми просто хлібороби?

Нам нав'язували таку думку довгий час, що ми є такі собі "мирні пастухи", але виявилося, що це зовсім не так. Для мене це не відкриття, бо я полюбляв читати історію і знав, які війни були на території України і як відважно билося Військо Запорозьке.

Річ у тому, що ми не до кінця розібралися, хто ми через наш постколоніальний спадок. Українці та українська влада, починаючи ще з 1991 року, ніяк не можуть ідентифікувати себе. Ми є спадкоємцями князів, гетьманів, УНР чи ми є спадкоємцями УРСР?

Якщо ми є спадкоємцями київських князів, то нам треба і діяти, і усвідомлювати себе такими. Це має бути наш вибір. Якщо ми обираємо бути спадкоємцями УРСР – немає питань. Тоді ми просто малороси, свинопаси й все. Але я вірю, що українці – це нація воїнів і водночас хліборобів, а також нація великої культури та архітектури. Це якщо ми себе ідентифікуємо з київськими князями, що я і пропоную.

Це, я так розумію, з 998 року і після хрещення Русі чи ще до хрещення?

Можна і до хрещення. Просто візьміть і подивіться на Святослава Хороброго і княгиню Ольгу.

На вашу думку, нам потрібен пантеон історичних героїв?

Це обов'язкова річ, яка мала б з'явитися ще приблизно у 2005 чи 2006 роках.

Там має бути багато людей?

Суть не в кількості. Мова про те, що ми не можемо знайти наших націєтворців та державотворців, бо не знаємо, де їхні могили. Симон Петлюра похований у Франції. Степан Бандера – в Німеччині. Іван Мазепа десь в Румунії. Богдан Хмельницький невідомо де саме, хоча кажуть, що в Суботові. Петро Сагайдачний похований, ймовірно, на території Богоявленського собору.

Тобто цей пантеон є необхідністю для українського народу, це міст між поколіннями, це те, що об'єднує українців різних часів і робить тяглість української історії.

Але навіщо нам, наприклад, порушувати питання їхнього повернення з-за кордону, якщо ми не можемо явити українцям тих героїв, які є в нас всередині. І чи потрібно зараз, умовно кажучи, відкривати могилу Сагайдачного?

Одне одному не заважає. Треба і повертати, і шукати тут. Інша справа, що в нас бракує фахівців, які могли б реанімувати це питання. Хоча це дуже важливо. Могили наших славетних предків теж є святинями, за які треба боротися і відстоювати.

Чи має Буданов вплив на ГУР?

Насправді багато чого залежить від керівників установ. Раніше у вас на службі був Кирило Буданов і він, до речі, говорив про те, що варто створити Пантеон Героїв. Яке ставлення керівників служб щодо цього ви бачите зараз і чи підтримуєте ви зв'язок з Кирилом Олексійовичем у цих питаннях?

З Кирилом Олексійовичем є зв'язок, але він на новому місці та, наскільки мені відомо, входить у курс справ. Кілька разів нам вдалося побачитися. Нещодавно я навіть освячував його кабінет.

Він сам попросив?

Так, це було його прохання. Мабуть, в нього серед друзів є ще духовенство, але він попросив, щоб я це зробив. Я освятив його кабінет – простір, де він працює, і він подякував мені за це.

На вашу думку, яка в нього система цінностей і на яке минуле він спирається – минуле радянської України, минуле гетьманської України чи минуле київських князів?

У нас не було відвертих розмов про саме такі історичні цінності, але я знаю, що він, скажімо так, фанат козацької доби. Йому подобаються постаті саме козацької доби. Це я знаю точно. Помітив за його прикладами, які він наводить. Але точно не УРСР, якщо ви говорите про ідентифікацію.

А на вашу думку, Кирило Олексійович зберігає вплив на Головне управління розвідки?

Дивлячись, що ви маєте на увазі під впливом. Якщо дружні стосунки з колегами…

Маю на увазі авторитет.

Авторитет – це ж така річ, яку не відняти. Є авторитет керівника військового підрозділу, є авторитет керівника Офісу президента, а є просто дружні стосунки. Думаю, і новий керівник, і попередній у добрих відносинах. Не знаю, який там вплив, і що ви маєте на увазі під словом "вплив".

Якщо коротко: чи може він подзвонити й сказати якомусь керівнику з великих підрозділів, мовляв, у нас тут така ситуація складається і треба провести певну операцію?

Я цього не знаю, повірте мені, – хто кому дзвонить і що говорить. Я знаю, що мене просять зробити, і задля цього я навіть готовий вночі встати й піти працювати за своїм фахом – робити те, що від мене вимагається.

Як нам перемогти Росію?

Як ми можемо перемогти нашого ворога? Ми ж розуміємо, що не тільки зброя перемагає?

Те, що попри чотири роки такої виснажливої боротьби та, якщо брати з 2014 року, загалом війни, ми ще досі є – є наша держава, наш народ, усі інститути держави працюють, – я вважаю, що це вже є першою перемогою. Ось така, скажімо так, невелика перемога, але вона вже є. Ми існуємо.

Фахівці, великі генерали, які могли зіставити військові та економічні потенціали двох країн, давали нам кілька тижнів, що ми не протягнемо і місяця. А ми є. Хіба це не диво? Хіба це не перемога? Перемога.

Остаточна перемога для мене – це розвал Росії, коли вона припинить існування в тому політичному ракурсі, в якому є сьогодні, у тих межах, в яких вона є, і взагалі з тією політикою імперії, якою вона є. Ось це для мене буде остаточною перемогою.

Але це буде дуже довгий процес.

Ніхто не знає.

До речі, політолог Кирило Сазонов вважає, що російські еліти вже хочуть злити Володимира Путіна. Військкори вже відкрито висловлюють невдоволення діями диктатора. На його думку, так росіян готують до того, що Путіна треба міняти.

Українці здатні стільки боротися?

А хіба в нас є вибір? Ми боремося, і це не перша сотня років, коли ми боремося проти імперії. Поборемося ще. Кожен повинен боротися на своєму рівні. У вас є своя боротьба – медійна. У мене – боротьба в допомозі нашим військовим, духовна підтримка їм. Хтось дійсно виконує найважчу роботу, але коли всі одночасно щось робитимуть, тоді ми й переможемо.

Чи є у вас якась ідея, якою ви хотіли б поділитися з усіма українцями? Можливо, це ваш досвід або висновок у цій боротьбі – як нам встояти.

Як священник, як військовий капелан, звісно, я спиратимуся на слова Святого Письма: "Боріться, і Господь переможе за вас". Такі були слова, сказані Мойсею. І він переміг. Бог йому допомагав.

Бог на нашому боці?

Звісно. Бог на боці тих, хто не чинить зла. Ми не чинимо зла: не йдемо на чужу землю, щоб захопити їхню територію, не йдемо вбивати їхній народ. Ми змагаємося за свободу на своїй землі. Є варвар, який прийшов на нашу землю та хоче нас вбити, то на чиєму боці Господь Бог – тих, хто захищається, чи тих, хто нападає?

Історія має різні факти.

Історія, так, але я кажу про наш випадок і про наш досвід.

Що розповідають російські полонені капелану?

За моїм розумінням справедливості Всевишній має бути на нашому боці.

Про це я й кажу. У мене була бесіда з одним військовим полоненим, як зараз пам'ятаю, у 2022 році. Більшість з них тоді говорила, мовляв, вони йшли на полігон, нас обманули командири й так далі. А цей сказав правду, що знав, куди йде.

Ба більше, перед тим, як їхати на СВО він пішов до священника за благословінням. І той священник його не благословив, сказав не йти на чужу землю і залишатися вдома. А він пішов, потрапив в полон, і я питаю його, чому ж він не послухав? Він сказав, що послухав свого командира, виконував злочинний наказ. І сказав, що тепер розуміє це.

З власного досвіду, які ваші відчуття щодо того, як розвивається ця війна і, можливо, що ми побачимо далі?

Відчуття – це не ті речі, на які я спираюся. Я можу відчувати все, що завгодно.

Мені страшно це говорити, але українське суспільство звикло до війни, змирилося з обставинами війни. Уже немає гострої реакції на втрати, якщо вони не є близькими, якщо це не родина. Раніше люди болісно реагували на будь-яку втрату. Зараз такої реакції немає вже.

Я не скажу, що це добре. І я розумію, чому це відбувається – війна стала чимось щоденним. Тривоги стали не такими тривожними. Люди раз ховаються в укриття, раз не ховаються. Інші взагалі не встають з ліжка, продовжують спати. Розумієте?

І це, звісно, дає людям сили продовжувати жити далі, тому що жити під адреналіном і кортизолом не дуже комфортно. Люди адаптувалися, і я не знаю – добре це чи погано. Мені здається, для того, щоб вижити, – це добре, а для того, щоб жити далі, – погано.

А для того, щоб перемогти?

Для того щоб перемогти, – це сприятливий момент. Тому що людина відноситься до війни не як до чогось страшного, а як до нових обставин, в яких вона опинилася, і в цих обставинах треба якось жити, щось робити.

Отче, благословіть нас на боротьбу.

Хай Господь благословить кожного українця, кожного, хто взяв до рук зброю, щоб захистити свою землю, свій народ і свої святині.