Марш КНДР у Москві: як війна проти України змінює Північну Корею

Північнокорейські військові, які беруть участь у війні проти України, вперше пройшли маршем на військовому параді в Москві. І хоча сам Кім Чен Ин досі не наважився відвідати російську столицю, він активно конвертує розгортання військ у Росії в зміцнення влади всередині країни, створення надійної основи для військово-політичного співробітництва з РФ та посилення міжнародних позицій Північної Кореї.

У квітні цього року в Пхеньяні відбулася церемонія відкриття «Меморіального музею звитяг у закордонній військовій операції», у якій взяли участь міністр оборони РФ Андрєй Бєлоусов та спікер Держдуми Вячеслав Володін. На встановленій меморіальній плиті з чорного мармуру вигравіювано 143 стрічки по вісім імен на кожній, що свідчить про офіційне визнання північнокорейською владою 1144 загиблих.

Оприлюднення втрат (навіть якщо ці оцінки є дещо заниженими порівняно з даними Національної розвідувальної служби РК про близько 2000 загиблих) режим інтерпретує як частину «священної місії» та підтвердження абсолютної відданості наказу. Це використовують для внутрішньої легітимації рішень керівництва й обґрунтування готовності до подальшого розгортання військових підрозділів за кордоном у межах співпраці з РФ.

Героїзація учасників військової операції за кордоном є частиною формування Кім Чен Ином власної історії успіху як лідера КНДР, відмінної від спадщини батька та діда. Оприлюднена днями південнокорейським Міністерством об’єднання оновлена Конституція КНДР, зміни до якої ухвалили у березні 2026 року Верховні народні збори КНДР, певним чином свідчить про інституціалізацію «нової епохи Кім Чен Ина» через посилення його авторитету та реалізацію концепції «двох окремих держав» щодо Південної Кореї.

В оновленій Конституції суттєво розширено повноваження та статус голови Державної ради – Кім Чен Ина. Його тепер офіційно визначено як главу держави, за яким закріплено право командування національними ядерними силами. Зміни до Конституції зняли всі, навіть номінальні інституційні обмеження щодо влади Кім Чен Ина. Досі очільником держави вважався голова президії Верховних народних зборів, який мав право відкликати голову Державної ради. Тепер цей формальний механізм стримувань і противаг ліквідовано, натомість Кім Чен Ин отримав право призначати голову Верховних народних зборів і прем’єр-міністра.

Одна з важливих змін пов’язана з політикою «мирного об’єднання» та «великої національної єдності» — від неї КНДР офіційно відмовилася. В оновленому тексті зазначено, що Північна Корея складається з територій, які «межують із КНР та РФ на півночі та з Республікою Корея на півдні, а також територіальних вод і повітряного простору, встановлених на цій основі», що фактично закріплює межі 1953 року, підконтрольні КНДР. Щоправда, кордони окреслено без уточнення спірних районів, таких як Північна гранична лінія (ПЛЛ) — фактичного морського кордону в Жовтому морі, якого Пхеньян не визнає.

Тепер Республіка Корея згадується як окрема держава й уперше під її офіційною назвою. Щоби розуміти глибину змін, варто згадати, що понад 70 років на офіційному рівні весь Корейський півострів розглядали як територію КНДР, тимчасово окуповану США та їхніми союзниками. Кім Чен Ин відмовився від ідеологічних рамок «мирного об’єднання», які встановили його дід і батько. Також із Конституції було вилучено більшість посилань на здобутки колишніх лідерів Кім Ір Сена та Кім Чен Іра, зокрема їхні досягнення в соціалістичному будівництві, натомість детально викладено політику «народ понад усе», якої дотримується нинішній лідер. Так Кім Чен Ин позбавився морально застарілих елементів ідеології на користь відповідніших реаліям та його баченню управління державою.

У Південній Кореї уважно стежать за змінами на Півночі, намагаючись ловити сигнали щодо їхнього впливу на міжкорейські відносини. Конституція РК досі визначає возз’єднання як центральну політичну мету. І наразі всередині країни немає політичної та суспільної готовності вилучити це положення. Багато південнокорейців висловлюють неоднозначне ставлення до вартості та доцільності об’єднання, проте не готові повністю відмовитися від цієї ідеї. Адже протягом десятиліть мир на Корейському півострові розглядали крізь призму об’єднання. І це ускладнює здатність країни відповідати змінами на нові обставини.

Нинішній президент Лі Чже Мьон допустив обережне перекалібрування усталеної політики, коли у відповідь на озвучену Кім Чен Ином модель «двох ворожих держав» запропонував «установити мирне співіснування та спільне процвітання на Корейському півострові» та пообіцяв не прагнути «будь-якої форми об’єднання шляхом поглинання».

У Сеулі позитивно сприйняли відсутність визначення РК як «ворожої держави» в оновленій Конституції всупереч раніше озвученим офіційним заявам Кім Чен Ина. Національне розвідувальне управління РК розцінило це як сигнал про намір Пхеньяна зберегти статус-кво та потенційну основу для можливого «мирного співіснування» між двома Кореями. Втім, багато експертів схиляються до думки, що це, навпаки, може бути кроком до ворожіших відносин, коли Північ намагається підкреслити небажання мати справу з Півднем, установлюючи режим «немирного існування».

На користь цього аргументу можуть свідчити як політичні, так і військові сигнали з боку КНДР. Кім Йо Чжон — впливова сестра північнокорейського лідера — неодноразово наголошувала (остання з її заяв прозвучала у квітні), що Південна Корея помилково очікує потепління відносин і що Пхеньян не розглядає нинішні умови як основу для відновлення діалогу. Водночас Кім Чен Ин днями оголосив про плани розгорнути до трьох батальйонів нових далекобійних артилерійських систем на кордоні з Півднем. Їхню дальність збільшено до 60 кілометрів, що створює серйозну загрозу як для Сеула з його 10 мільйонами населення, та і для ще 15 мільйонів жителів столичного регіону.

Останнім часом Кім Чен Ин активно зосереджений на системному посиленні військових спроможностей країни — від модернізації артилерії та бронетехніки до розширення військово-морської інфраструктури, що навряд чи свідчить про готовність до розрядки чи співіснування за моделлю «двох нормальних держав». Участь у російській агресії проти України та військовий союз із РФ надали Кім Чен Ину більше можливостей для зовнішньополітичного маневру та внутрішньої мобілізації, а відповідно й упевненості в просуванні власної форми «нормальності», далекої від деескалації та денуклеаризації.

Нинішня політика Трампа щодо Ірану з вимогами припинити ядерну програму, яка призвела до війни та вбивства лідерів, іще більше зміцнила переконання північнокорейського режиму в необхідності зберегти ядерну зброю як гарантію власного виживання. Це знайшло відображення в оновленій Конституції КНДР. У ній закріплено принцип, згідно з яким у разі загрози системі командування та управлінню ядерними силами внаслідок ворожого удару, включно з ризиком для вищого керівництва держави, зокрема лідера, має бути завдано автоматичного і негайного ядерного удару без додаткових погоджень.

Хоча Дональд Трамп і Кім Чен Ин відправили сигнали про відкритість до діалогу, без попередньої згоди США на визнання ядерного статусу КНДР немає реальних передумов для початку переговорів. За деякими оцінками, під час візиту до Пекіна Дональд Трамп спробує зрушити з місця північнокорейський трек, використовуючи вплив Китаю на Пхеньян. Водночас приклад звернення Лі Чже Мьона до Сі Цзіньпіна з проханням про посередництво показав обмежену готовність КНР діяти в цій ролі: Пекін фактично уникнув прямої відповіді й не взяв на себе жодних конкретних зобов’язань, обмежившись загальними закликами до стриманості. Це дає підстави вважати, що Китай і цього разу навряд чи погодиться на роль посередника в питанні, вирішення якого позбавлене перспектив.

Проблема Північної Кореї та питання денуклеаризації Корейського півострова традиційно розглядають крізь призму регіональної безпеки Східної Азії. Однак нинішня динаміка демонструє обмеженість такого підходу, оскільки сучасні трансформації у внутрішній та зовнішній поведінці Пхеньяна багато в чому зумовлені його поглибленою військово-технічною взаємодією з РФ, що виходить за межі суто регіональної логіки безпеки. У цьому контексті зростання взаємообміну військовим досвідом між Москвою та Пхеньяном стає одним із важливих чинників, що не сприяє деескалації напруги на Корейському півострові й далі чинить військовий тиск на Україну.

Під час візиту до Пхеньяна міністр оборони РФ Андрєй Бєлоусов заявив про домовленість сторін підписати цього року план російсько-корейської військової співпраці на 2027–2031 роки, який має закріпити «стійку та системну» взаємодію між оборонними відомствами двох країн. У багатьох західних експертних колах цей крок оцінили як прагнення Москви заручитися підтримкою Пхеньяна для ведення тривалої війни проти України. Такі міркування певним чином відображають логіку нинішньої російсько-північнокорейської співпраці, спрямованої на підтримку російської агресії проти України.

Водночас вони є ілюстрацією подальшого ігнорування демократичним світом спільної загрози з боку РФ і КНДР, яка виходить за межі російсько-української війни й може впливати на формування складніших і менш передбачуваних сценаріїв застосування сили як у Європі, так і у Східній Азії. Тож на сьогодні будь-які спроби розв’язати проблему Північної Кореї у відриві від ширшого контексту російської агресії проти України та без урахування поглиблення їхнього військового альянсу фактично прирікають питання миру й денуклеаризації Корейського півострова на подальше безрезультатне ходіння по колу.