Міни під териконами: як окупанти знищили шахти Донбасу та наблизили екокатастрофу

Колишня шахтарська столиця України – Донецьк – перестала бути такою, як і Донбас «раптом» перестав бути геологічним поняттям і чомусь став геополітичним. Після приходу окупантів донецькі шахти банально загнулися, як би не намагалася нова «влада» довести протилежне. Коротко про – про те, як було вбито вугільну галузь в окупованому регіоні і яка катастрофа може бути неминучою.

Вугілля тут більше не видобувають

У 2014 році, розпалюючи та провокуючи донеччан та луганчан на невдоволення політикою Києва, росіяни одним із пунктів протистояння ставили гасло «Ні тонни вугілля Україні!». Гаслом махали на майданах люди в шахтарських робах, але чомусь у новеньких будівельних касках... Утім, про цей казус тоді мало хто замислювався. Головне, Київ налякати. І Європу – адже саме вона, як запевняли на майданах, хоче закрити донецькі шахти.

Не налякало – але лише з тієї простої причини, що цим гаслом розмахували люди, які дуже далекі і від Донецька, і від вугільної галузі. Інакше вони знали б, що Україні йде дуже незначна частина донбаського «чорного золота», а левова частка в 75-80% видобутку йде саме в Росію і в кілька інших країн, а решта – на внутрішнє споживання.

Через кілька років окупації в Донецьку шахтні двори та склади були завалені видобутим вугіллям, а місцеві «адміністратори» щиро не розуміли, як так виходить, що донецьке вугілля стало не потрібним Росії. Шахтарі вимагали зарплату, соціальна інфраструктура на балансі шахт – вкладень та ремонту, а День шахтаря у серпні святкувався з меншим ентузіазмом, бо навіть до свята гірникам не підкидали не те що премій – навіть зароблених грошей.

До 2026 року Донецьк підійшов із шокуючим результатом: у місті немає жодної шахти, що працює на видобуток вугілля. Галузь наказала довго жити, життя теплиться лише на напівлегальних копанках та декількох шахтах на Луганщині, які теж, м'яко кажучи, не процвітають. Мало того, поспіхом закриті шахти стали міною сповільненої дії для міст та селищ Донбасу.

Ваше вугілля нікому не потрібне

Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну донецьким шахтарям пообіцяли, що тепер усе буде на мазі: у правовому полі РФ, з російськими зарплатами та пільгами… Обіцяли інвесторів та реконструкцію, процвітання та торгівлю. Через чотири роки шахтарі вже подейкують про страйки – настільки затягнулося процвітання.

Інвестори, звісно, ​​були – із сусідньої Ростовської області, де зі своїми шахтами не знають що робити. Покрутилися, довідалися, спробували щось зробити.

Видобуток вугілля - взагалі трудомістка і планово-збиткова галузь, яка дотується державою споконвіку. Тут-таки інвесторам пропонували вкластися мільярдами в реконструкцію старих шахт і спробувати вийти не те що в нуль, а хоча б у мінус. А хто на таке піде у ХХІ столітті?

Спочатку інвестори гасили борги із зарплат, вкладали гроші в модернізацію підприємств. Але десь наприкінці весни 2025-го раптом заявили, що повертають частину шахт «державі». Виявилося, що собівартість глибоко залягаючого донецького вугілля занадто висока, вища навіть, ніж кузбаського. Бо видобувається здебільшого руками шахтарів, а не обладнанням. У Кузбасі видобуток іде роторними екскаваторами, а на шахтах Донбасу потрібні люди. Звідки ж їм взятися, якщо 2022-го бойовики мобілізували більше половини донецьких гірників?

З'ясувалося, що мало того, що працювати нікому, то ще й вугілля нікому не потрібне. Навіть собі: все переважно газифіковано, а Зуївська та Старобешівська ТЕС хоч і працюють на вугіллі, але величезні обсяги їм також не потрібні. Росії донецьке вугілля теж не потрібне. Теплоелектростанціям в Україні, які споживали донецьке вугілля, - «ні тонни вугілля», як і було сказано ще 2014-го.

Надії на експорт також зруйнувалися, і навіть війна тут не на першому місці. У місцевих ЗМІ акуратно кажуть - «є питання із санкціями».

Загалом, дилетанти та позери догралися зі своїми гаслами.

Мокро та сухо

Підсумок: за 12 років росіянам вдалося вбити вугільну галузь Донеччини начисто. Можливо, це робилося з метою усунення конкурента на світових ринках. Навіщо тоді залучали інвесторів на шахти, що вмирають, які (як дивно!) виявилися нерентабельними?

Шахти вирішили реструктуризувати та ліквідувати, бо утримувати їх дорого – кілька мільярдів рублів на рік. Реструктуризувати ще й дорожче, тому, найімовірніше, їх просто закинуть, витягнувши з-під землі все що можна – наприклад, кілометри цінного кабелю.

Занедбані шахти – міни уповільненої дії. У нормальній ситуації їх консервують або «мокрою консервацією», або «сухою». У першому випадку водовідливні насоси зупиняються, і шахти 2-3 роки підтоплюються підземними водами. У другому випадку, при "сухій" консервації, шахта підтримується у сухому стані, на ній працює обладнання, вентиляція та водовідлив.

"Суха" консервація коштує дорожче за "мокру" – і тепер можна погадати, яким способом будуть закриті донецькі шахти? Звичайно ж, "мокрим" і не надто контрольованим!

Попереду – катастрофа

Затоплення шахт загрожує Донецьку екологічною катастрофою – ще однією, якщо врахувати критичний водний дефіцит. Неправильно законсервована шахта може деформуватися, і кілометри її виробок стануть прямою загрозою спорудам, що розташовані на поверхні. Також замість нормальної питної води у кранах жителі Донбасу отримають підземні та ґрунтові води спочатку у своїх підвалах, а потім – скрізь. І до речі, це вже відбувається там, де підтоплені виробітки виходять із глибини ближче до поверхні.

Ще варто врахувати, що виробітки різних шахт частенько перетинаються і з'єднуються, тобто їхнє затоплення може піти взагалі не за планом.

А якщо ще додати до цього неконтрольоване буріння свердловин, якими донеччани хоч якось намагаються заповнити дефіцит води, то картина малюється жахлива і не в такому далекому майбутньому. І це ми ще не згадали про вироби Микитівського ртутного комбінату в Горлівці, що затоплювалися без жодного спостереження, а також про поклади хімвідходів на Горлівському казенному заводі, які роками гниють і просочуються в ґрунт.

«Водокачки» та локшина на вуха

Для тих, кому небайдужа доля донбаських шахт, розповідаємо: інвестори відмовилися від шахт «Зоря» та «Шахти ім. Лутугіна» у Сніжному та Торезі. Жодну з шахт об'єднання «Макіїввугілля» не взято в оренду. Також не взяв ніхто «Щеглівську-Глибоку» та «Комунарську», шахту ім. Засядька, шахту ім. Скочинського. Всі ці шахти стали «водокачками» – з них намагаються відкачувати воду та провітрювати. Грошей ні на що більше немає і не передбачається.

Зі зупинених шахт майже всі звільнилися, залишилися лише ті, хто займається життєзабезпеченням об'єктів. Їм платять зарплату, але із затримками, які досягають 2-3 місяців.

Ще дихає і рухається шахта «Комсомолець Донбасу» у Кіровському під Донецьком, яка видобуває вугілля марки Т (енергетичне вугілля) – воно йде на теплоелектростанції. Раніше донбаський антрацит, коксівне вугілля та інші марки йшли на енергетику, металургію, для виробництва графітових стрижнів, для систем водоочищення, газові марки – на побутове паливо. Наразі коксове вугілля Донбас не добуває, коксохімпідприємства залишилися без сировини, що не заважає окупантам вішати локшину на вуха людям про відродження підприємств.

Тож історія шахтарського краю – Донбасу – схоже, добігла кінця. Добре, якщо хоча б до тихого, а не в гуркоті екологічної катастрофи, ймовірність якої все вища.