Вадим Галайчук: Мета України – набуття повного членства в ЄС до 2030 року

Зараз основна мета України – не допустити нового зриву початку переговорів, зауважив народний депутат.

​Євроінтеграція України входить у фазу, де важливими стають не лише політичні сигнали підтримки, а й конкретна робота з адаптації законодавства, виконання реформ і проходження переговорних етапів. Попри війну, Україна намагається зберегти темп руху до ЄС, однак попереду — найскладніша частина процесу: узгодження позицій за переговорними кластерами, пошук компромісів із державами-членами та доведення спроможності виконувати європейські правила на практиці.

В інтервʼю Главреду народний депутат, перший заступник голови Комітету ВРУ з питань інтеграції України до Європейського Союзу Вадим Галайчук розповів, чи вдасться Україні змінити правила гри, щоб не застрягнути в переговорах на десятиліття, як нейтралізувати російський вплив на сусідів, чи є окуповані території перешкодою для членства, та чому Європа змушена йти на інноваційні поступки Києву.

Наскільки, на вашу думку, Україна готова до переговорів щодо вступу до Євросоюзу, зокрема в найбільш проблемних питаннях – аграрному секторі та конкуренції на європейському ринку? Як ви оцінюєте підготовку?

Як на мене, переговори ми вже давно почали. Відомо, що тривалий час, імплементуючи Угоду про асоціацію, Україна вже мала досвід і переговорів як щодо її укладення, так і виконання. Зокрема, це був досить непростий досвід, адже обговорювалися питання, чутливі як для нас, так і для європейських партнерів: доступ до єдиного ринку. Це, зокрема, і та сама аграрна сфера.

З того часу, коли Україна формально отримала статус країни-кандидата на вступ до ЄС, Єврокомісія щороку почала видавати окремі звіти щодо України – про виконання тих чи інших зобов’язань. Усім, хто займається процесом переговорів, відомі так звані скринінгові сесії. Їхня мета – визначити ступінь наближення України до європейських норм, рівень виконання тих чи інших зобов’язань за відповідними кластерами. А це теж фактично частина переговорного процесу. Під час таких сесій, з мого досвіду, обговорювалися конкретні приклади – особливо те, що стосувалося торгівлі, доступу до ринків, державних закупівель, участі в них різних компаній тощо.

Тому, підсумовуючи, чи готові ми до переговорів? Так, звичайно, оскільки маємо цей досвід. Більше того, у зв’язку з блокуванням Угорщиною Єврокомісія вдалася до інноваційного шляху фактичного відкриття переговорів – так званого frontloading. Ще в грудні минулого року ми обмінялися інформацією про переговорні позиції, бенчмарки, і перейшли майже до формального виконання. Відтак, ми вже в цьому процесі й сподіваємося, що зможемо проходити його швидко.

Зважаючи на те, що позиція Угорщини, принаймні судячи із заяв нового прем’єра Мадяра, може змінитися, скільки часу потрібно, щоб залагодити всі питання і прискорити вступ України до ЄС?

Час, потрібний на цей процес, – це одночасно і складне, і просте питання. Критика, яка звучала щодо нашого бажання до 2027 року завершити всі технічні процедури й перейти до підписання договору про вступ, не зовсім коректна. Ми не самі придумали цю дату.

Про можливі часові рамки ми з партнерами почали говорити ще з моменту, коли Україна отримала статус кандидата – у 2022 році. Для України вікно можливостей відкрилося, і ніхто цього не приховує, в основному у зв’язку з російською агресією, необхідністю їй протидіяти та нашим радикальним зближенням із європейськими партнерами за всіма позиціями.

Оскільки новий виборчий цикл у Європейському Союзі запланований на 2029 рік, і ніхто не може прогнозувати, чим завершаться вибори в ЄС у 2029 році. Саме тому ще у 2022 році обговорювався 2029 рік як рік, до якого бажано завершити всі процедури вступу.

Що це означало? Є технічна частина – виконання всіх вимог за кластерами. Є політична частина – ратифікація самої угоди у країнах-членах. На ратифікацію угоди приблизно потрібно два роки. Це вже перевірений процес.

Тому було погоджено, що до кінця 2027 року Україна має завершити всі технічні процедури, підготувати договір і перейти до політичної частини. Ці строки виглядали цілком реальними. Думаю, вони й зараз залишаються реалістичними. З 2022-го до 2029 року – сім років. Цього достатньо, щоб пройти цей процес.

Зараз одна з основних проблем, яка стоїть і перед нами, і перед європейськими партнерами, полягає в тому, що з боку ЄС, на превеликий жаль, не було зроблено нічого для вирішення проблеми ухвалення рішень усередині Союзу.

Не повинно бути так, щоб кожна технічна процедура – як то відкриття того чи іншого кластера, вирішення технічних питань – потребувала одноголосного голосування. Європейський Союз, будемо говорити прямо, за цей час не зміг домовитися всередині себе щодо того, яким чином змінити методологію вступу, переговорну рамку для України, а також, очевидно, для інших країн-кандидатів. Це потрібно для того, щоб технічні перепони стали якщо не неможливими, то принаймні такими, які можна подолати з меншими витратами сил і нервів, ніж це було у нашому випадку з Угорщиною.

На сьогодні ми залишаємося на позиції, яка зафіксована в офіційних документах, зокрема у дорожніх картах, які Україна готувала для відкриття переговорів за першим кластером – Fundamentals ("Основи"). Якщо подивитися на цю дорожню карту, виконання Україною всіх своїх зобов’язань зазначено до кінця 2027 року. Це дати, на які ми й зараз орієнтуємося у своїй роботі. Дуже сподіваємося, що нам вдасться узгодити цю позицію з європейськими партнерами.

Чи бачите ви ризики блокування в майбутньому з боку інших країн, адже ми вже бачимо заяви окремих держав, які виступають проти пришвидшеного вступу України?

Так, звичайно. Одностайність – це основна причина, про яку говорять і Україна, і інші країни-кандидати, і самі інституції Європейського Союзу. Це глобальна проблема. На превеликий жаль, для того, щоб прибрати вимогу одностайності у голосуванні, теж потрібно одностайне голосування. А на сьогодні політичної волі серед країн-членів для таких радикальних змін фундаментальних договорів Європейського Союзу немає.

Тому зараз тривають розмови про більш технічні моменти – що можна змінити в методології. Методологія прийняття нових членів була ухвалена у 2020 році, і передбачала (та й досі передбачає) стовідсоткове виконання всіх вимог і лише після цього – набуття членства.

На нашу думку, а також на думку експертного середовища у ЄС, це не зовсім справедливо і неефективно. Така методологія вже створила проблеми для балканських країн і навіть отримала назву "балканська пастка", коли деякі країни по 12-13 років ведуть переговори і зуміли не надто у них просунутися.

У такому випадку втрачається сенс переговорів, ентузіазм, політична підтримка процесу, адже самі переговорні сторони вже не вірять у те, про що домовляються. Як було у випадку з Балканами: "Добре, давайте вести переговори, але ви ж розумієте, що поки про ваш вступ не йдеться". А переговорники роками працюють у цих командах.

Україна не має такої розкоші, щоб так довго вести переговори, тому зміни необхідні. І частково вони вже є. Той самий frontloading (обмін переговорними позиціями до офіційного відкриття переговорів) – це один із прикладів інноваційного підходу. Він, до речі, не потребував одноголосного голосування.

Тобто певну гнучкість партнери вже проявили. Ми сподіваємося, що й надалі вони будуть її демонструвати. Саме це може стати механізмом, який дозволить Україні проходити переговори швидше і більш продуктивно.

Якщо говорити про процедуру вступу до ЄС на практиці, які етапи Україна вже пройшла і що ще попереду? Що саме потрібно зробити до 2027 року?

Основне зараз – формально розпочати переговори. Без відкриття першого кластера Fundamentals ("Основи") неможливо відкривати чи закрити інші. Це найважливіший кластер. Складність переговорів за цим кластером полягає в тому, що там не так багато конкретного європейського законодавства – директив чи регламентів. Натомість ідеться про загальні реформи: реформу демократичних інституцій, судову реформу, антикорупційну політику тощо.

Там оцінюватиметься не просто імплементація конкретної норми, а загальна успішність реформування Україною правоохоронних і судових органів, антикорупційної політики та інших сфер. Тому зараз дуже важливо формально увійти в цей процес. Дуже важливо виконати своє "домашнє завдання" – імплементувати ті зобов’язання, які зафіксовані в дорожніх картах, отримати позитивну оцінку від партнерів. Крім того, у першому кластері є так звані проміжні бенчмарки – індикативні показники, яких потрібно спочатку досягти. Потім потрібно погодити, що вони вважаються виконаними, і лише після цього можна рухатися далі.

Після відкриття переговорів потрібно швидко перейти до відкриття всіх шести кластерів, щоб підготувати проєкт договору про вступ. Це основоположний документ, у якому будуть зафіксовані всі переговорні позиції, відступи, відстрочки щодо ухвалення тих чи інших законів або виконання зобов’язань. Там буде зазначено, хто що робить, скільки грошей потрібно, хто ці гроші виділятиме і як вони витрачатимуться. Для нас цей документ надзвичайно важливий, бо фактично стане дорожньою картою реформ – чітким планом для країни: куди і як рухатися, щоб реформувати економіку, державу загалом і стати успішною країною-членом, здатною виконувати вимоги ЄС.

Коли ми отримаємо такий документ, ми отримаємо, по-перше, план, а по-друге – чіткий політичний сигнал. Далі можна буде перейти до політичної частини – ратифікації угоди у парламентах усіх країн-членів. У деяких країнах, найімовірніше, потрібно буде проводити референдуми. А в окремих країнах таких референдумів може бути по кілька – три, п’ять, оскільки є регіональні парламенти, які також мають ратифікувати угоду. Це процедура не на один рік. Але це вже політичний етап.

Треба розуміти, що ми вже зараз, умовно кажучи, однією ногою на ринку Європейського Союзу. У нас є квоти, обмеження щодо торгівлі з ЄС, але ми вже є учасниками цього ринку.

Крім макрофінансової допомоги, Ukraine Facility та інших програм підтримки, Україна вже має доступ до низки європейських фондів, не будучи країною-членом. Наприклад, Interreg – дуже важлива програма, яка дозволяє розвивати взаємодію між регіонами, підтримувати конкретні регіони й регіональні програми. Є й інші приклади – у транспортній та енергетичній сферах.

Тобто, фіксуючи ці домовленості й уже будучи частиною європейського економічного та соціального простору, Україна цілком реально може пройти цей шлях за ті роки, які у нас є. І ми можемо претендувати на те, щоб наша мета – набуття повного членства до 2030 року, до початку нового політичного циклу в ЄС – стала реальністю.

Які з переговорних розділів, на вашу думку, можуть стати найбільш складними для України? І чому саме там можуть виникнути труднощі?

Я вже згадав перший кластер, де йдеться про загальні реформи. Наприклад, горезвісне питання корупції. З одного боку, ніхто не очікує, що ми повністю поборемо корупцію і в нас не буде жодного корупційного злочину. Будьмо реалістами. Але тоді питання: як оцінити, що Україна успішно виконує свої зобов’язання?

З одного боку, корупційні скандали нам, звичайно, певною мірою шкодять. Але вони мають і парадоксальний позитивний ефект: це доказ того, що система працює. Корупціонерів виявляють, ловлять на гарячому, засуджують, відправляють до в’язниці тощо. Боротьба з корупцією – це не разовий результат, якого можна досягти й поставити крапку. Це процес, який має стати системним та ефективним.

Якщо говорити про економіку, то, звичайно, складним процесом була і залишатиметься інтеграція українського аграрного сектору. Ми вже маємо багато сумнівів з боку великих українських аграрних компаній, які торгують переважно з азійськими та африканськими клієнтами. Вони кажуть: "Ми просто втратимо ці ринки. Якщо наша продукція вироблятиметься за нормативами ЄС, якщо ми будемо використовувати ті пестициди й добрива, які дозволені в ЄС, а ті, які застосовуємо зараз, будуть заборонені, наша продукція стане занадто дорогою для цих ринків. Ми їх втратимо. Навіщо мені європейський ринок, якщо мене влаштовує азійський, і він мені цікавіший?" Тобто буде певний спротив і всередині країни.

Ми також знаємо про спротив, який уже існує щодо української аграрної продукції в Європі. Те саме стосується української металургії та інших секторів. Складнощі будуть, але всі країни мали такі складнощі й вчилися їх долати.

Ми розуміємо складність ситуації, але Україна вже продемонструвала, що є частиною вирішення багатьох дуже важливих для ЄС питань. Тому сподіваємося на розуміння і певний рух назустріч з боку наших європейських партнерів.

Наскільки реально в політичному сенсі досягти рішення про вступ або принаймні отримати той документ, який стане дорожньою картою?

Я впевнений, що це цілком можливо. Ми практично щодня бачимо різні сигнали з боку європейських країн та інституцій. Іноді ці сигнали дещо змішані, але загальний зміст такий: нам сигналізують, що на Україну чекають.

Так, періодично ми не згодні з тим, що пропонується. Наприклад, ідеї умовного чи часткового членства для нас проблемні, тому що це дуже невизначені речі. У нас немає можливості жити й працювати з неконкретними пропозиціями. Але те, що Європейська комісія у нинішньому складі зробила розширення та інтеграцію України одним зі своїх основних пріоритетів, є безумовним фактом.

Те, що Україна, маючи найбільш боєздатну армію в Європі, є не просто важливою, а чи не основною частиною європейського плану побудови східного захисту, теж очевидно. Навіть аграрна сфера, попри всі проблеми, є важливою в контексті продовольчої безпеки. Роль, яку Євросоюз може відігравати, маючи у своєму складі Україну з її потенціалом, є величезною. І це чудово усвідомлюють усі в ЄС.

Тому політичне рішення вже прийнято: Україна має бути інтегрована. Залишається питання, як це зробити так, щоб виконати вимоги Європейського Союзу.

Принцип одностайності – це справді дуже чутливий момент. У Європейському Союзі є великі потужні країни і є дуже маленькі держави. Вступаючи до ЄС, країна передає частину свого суверенітету. Юристи й експерти називають це "поділитися суверенітетом". Ти обмінюєш цю частину суверенітету на можливість впливати на спільні рішення.

Тому обмеження впливу сприймаються багатьма країнами, особливо малими, як певна небезпека. Це не лише наша конкретна "угорська проблема". Це питання, яке турбує багато країн ЄС. Для нас важливо навчитися, як досягаються домовленості, з ким і про що потрібно говорити, як вирішувати проблеми. І президент, і уряд України останнім часом досить успішно демонструють здатність вести цей діалог.

Коли ви говорили про неконкретні пропозиції, які ідеї найчастіше звучать, коли є скепсис з боку європейських країн щодо пришвидшеного вступу України?

Ще у 2022 році, після отримання статусу кандидата, ми почали говорити про те, що важливо якомога швидше інтегрувати Україну та її економіку. Звідси з’явилися розмови про ширший доступ до єдиного ринку, а також про так звану поступову інтеграцію. Тобто замість принципу, який діє зараз, коли ти отримуєш усі преференції й можливості лише після того, як став повноцінним членом ЄС.

Партнери погодилися з тим, що варто зробити процес переговорів більш привабливим. Ти виконуєш частину вимог – отримуєш частину привілеїв і можливостей. Це стимулює тебе швидше й ефективніше виконувати зобов’язання, а Європейському Союзу це також дає додаткові можливості.

Але коли ми чуємо: "Про повноцінне членство поки не говорімо, давайте придумаємо щось інше – інтегроване членство, часткове членство", – ми не проти обговорювати, але хочемо почути більше конкретики.

Проблема в тому, що в Договорі про Європейський Союз чітко визначене членство. Воно одне – повноцінне. Для того, щоб з’явилося щось інше, потрібно внести зміни до договорів ЄС. А це процес на роки. І знову ж таки, він потребує одноголосного голосування. Навіщо нам відволікати увагу, сили, енергію і час на те, що займатиме роки, якщо ми можемо рухатися за нинішньою методологією, просто покращити її і вийти на той самий бажаний результат? Ось у цьому і полягає наша позиція.

У чому причина того, що європейські країни не поспішають надавати цю конкретику? Це більше безпекові фактори чи політичні?

Як казав мені один хороший друг і колега з Європарламенту: коли ми критикуємо ЄС, ми часто забуваємо, що Євросоюз – це не країна, не федерація і не та політична система, де рішення можуть ухвалюватися так швидко, як нам хотілося б.

Є політична традиція довго обговорювати, шукати консенсус і нічого не робити, якщо консенсусу немає. Так, це дратує багатьох і всередині Європейського Союзу. Але ЄС не може позбутися цих принципових речей, пов’язаних із політичною єдністю та досягненням консенсусу. Вони лежать в основі створення Союзу і подальшого ухвалення рішень.

Ми ще вивчаємо, як працює Європейський Союз, і вдячні партнерам, коли вони допомагають нам у цьому розібратися. Але ми також звертаємо увагу на те, в якій ситуації перебуває Україна. Якби зараз не було всім абсолютно чітко зрозуміло бажання Росії не допустити інтеграції України в євроатлантичний простір, а навпаки – зберегти Україну під контролем Кремля, можливо, ми були б більш толерантними до такого довгого підходу. Але у нас просто немає часу. Це основна розбіжність між нами і деякими партнерами.

Якщо говорити про процедуру вступу: раніше, до того як Україна подала заявку у 2022 році, розглядалося питання поетапного вступу разом із Грузією та Молдовою. Зараз питання України і Молдови розділили, чи йдеться про одночасний вступ обох країн?

Не розділили. На сьогодні Україна і Молдова, маючи однакові переговорні рамки, рухаються у формальному тандемі. Переговори проходять разом, ми рухаємося більш-менш синхронно, з певними відмінностями.

Ми розуміємо, що через блокування Угорщиною закономірно постало питання: а що робити Молдові? Розширення Європейського Союзу завжди відбувалося хвилями, коли одразу кілька країн заходили разом. Причин цьому декілька – і економічних, і політичних. У випадку нашого розширення теж не випадково було створене тріо: Україна, Грузія, Молдова. Дуже шкода, що на сьогодні ми втратили Грузію, але я сподіваюся, що це тимчасово. З Молдовою ми дуже активно працюємо. Офіційна позиція Молдови, її керівництва та уряду на сьогодні така: вони продовжують дотримуватися рамки, в якій ми йдемо разом. Хоча вони не приховують, що чим швидше, тим краще. Тим більше всі розуміють, що для Молдови це завдання виглядає простішим.

Уряд Молдови підтримує нашу спільну позицію. Бо вплив України на економіку Молдови дуже значний. Якщо не помиляюся, Україна зараз є для Молдови торговим партнером номер два після Євросоюзу. Якби Молдова вступила до ЄС раніше України і митні правила змінилися б так, як вони змінюються для країн-членів, це дуже дорого коштувало б молдовському бізнесу. Тому там є свої нюанси.

Чи є ризик, що політично щодо Молдови рішення можуть ухвалити раніше, ніж щодо України?

На сьогодні такого ризику немає – принаймні з того, що я знаю і чую з наших розмов, зокрема з молдовським урядом. Так, це питання обговорювалося після того, як Віктор Орбан заявив, що використає всі можливості для блокування руху України до ЄС. Зараз ми побачили, що питання вирішилося. Тому на сьогодні в політичному порядку денному між Україною, Молдовою та Європейським Союзом немає питання про роз’єднання.

Наскільки фактор війни і те, що в Україні досі триває активний воєнний конфлікт, впливає на позиції країн-членів щодо вступу України?

На превеликий жаль, єдиний поки що досвід інтеграції країни, яка мала невирішені територіальні питання, – це Кіпр. Тоді розрахунок був на те, що євроінтеграція дасть поштовх для вирішення цих територіальних питань. Як ми знаємо, цього не сталося. Тому наші партнери не приховують, і ми прекрасно розуміємо, що великого апетиту приймати ці проблеми і готувати для них якісь рішення, мабуть, немає.

Хоча правовий прецедент і, відповідно, механізм вирішення цього питання є. Інтегруються території, які підконтрольні уряду. Території, які не є підконтрольними, будуть інтегровані тоді, коли уряд відновить над ними контроль. Саме з цього ми сьогодні й виходимо: наявність тимчасово окупованих територій не є формальною чи фактичною перешкодою для євроінтеграції України. Як ефективно можна буде працювати в межах членства в ЄС у такій ситуації – це, як кажуть, питання на мільйон. Але важливим для нас є контекст: усі визнають, що це складне політичне питання, але воно не є перешкодою для ухвалення рішення про надання країні членства.

Віцепрем’єр-міністр з питань європейської та євроатлантичної інтеграції Тарас Качка нещодавно заявив у парламенті, що офіційне відкриття всіх кластерів щодо вступу до ЄС найпізніше очікується в липні цього року. Який ваш оптимістичний і песимістичний прогноз: як швидко можна буде говорити про результат?

З вашого дозволу, я буду оптимістом і скажу, що все так і станеться. Ми відкриємо кластери в липні. На сьогодні є рішення про те, що країна готова до відкриття всіх кластерів, і ми вже переходимо до формальних кроків.

Коли в липні збереться Єврорада і ухвалюватиме відповідне рішення, ми розраховуємо також мати більш чіткі позиції щодо пропозицій, які вже озвучувалися. Ідеться про прискорення переговорного процесу, розширення можливого доступу країн-кандидатів до ресурсів і програм, які діють у ЄС і дозволяють швидше інтегруватися.

Сподіваємося, що проблеми, які ми мали з Угорщиною і частково з іншими сусідами, цього разу не стануть на заваді. Спроби впливу є. Росія, після принизливих поразок на виборах в Угорщині, Румунії та Молдові, звичайно, прагне реваншу і дуже активно працює в цьому напрямку.

Тому зараз ми з партнерами відстежуємо всі спроби російського впливу – насамперед для того, щоб унеможливити повторення ситуації, коли одна з країн-членів із надуманих причин блокує цей процес. Це зараз наша основна мета – не допустити нового зриву початку переговорів.

​