Тут заборонено вмирати, а сонце не сходить місяцями: як живуть у місті, де білих ведмедів більше, ніж людей

Уявіть місто, де котів тримати не можна, поховання заборонені вже понад 80 років, а виходячи за межі населеного пункту, ви зобов’язані мати при собі гвинтівку. Це Лонґ’їр — найпівнічніше постійне поселення на планеті, де сонце зникає на чотири місяці, а люди навчилися жити в темряві так, ніби це норма. ZN.UA розповідає про те, чому місто-парадокс має несподівано багато спільного з тим, що переживають мільйони українців.

Прийняти темряву

26 жовтня на архіпелазі Шпіцберген відбувається те, що для пересічного європейця звучить як фінал постапокаліптичного фільму: сонце сідає за обрій і не повертається до лютого. Чотири місяці, або ж 113 днів сутінкового напівсвітла, що опівдні лише злегка підсвічує горизонт, місцеві називають mørketid — «темний час». Але для мешканців Лонґ’їра — найпівнічнішого міста світу, розташованого на 78-й паралелі, — це просто сезон року.

У Лонґ’їрі немає назв вулиць — лише номери. Тут заборонено помирати — останнє поховання відбулося понад 80 років тому, бо вічна мерзлота не дає тілам розкладатись, і вчені виявили в них віруси іспанського грипу 1918 року. Тут не можна тримати котів, бо вони загрожують місцевій популяції полярних птахів. А виходячи за межі міста, ви зобов’язані взяти із собою гвинтівку калібру не менш як .308 Winchester (належить до найпопулярніших мисливських набоїв світу) — білих ведмедів на Шпіцбергені більше, ніж людей.

Останні дослідження показали, що місцеві ведмеді за останні 20 років стали візуально товстішими та здоровішими. Це пов’язано з тим, що вони успішно переключилися на полювання на північних оленів та колонії моржів.

У Лонґ’їрі та околицях встановлено десятки знаків з попередженням про білих медведів / Getty Images

Пристосувалася й полярна лисиця (песець) — справжній арктичний хамелеон. Її хутро змінює колір двічі на рік, стаючи білосніжним узимку та коричнево-сірим улітку. Зимова шуба песця на 200% товстіша за літню, а 70% її становить тонкий підшерсток, що забезпечує найкращу теплоізоляцію серед усіх ссавців на планеті. Песець здатний витримувати температурний перепад у 90–100 градусів, загортаючись у пухнастий хвіст і знижуючи серцевий ритм. А його нюх настільки гострий, що тварина відчуває нору лемінга під півтораметровим шаром снігу.

Але головна зірка тваринного Шпіцбергену — шпіцбергенський олень, найменший підвид оленів у світі. Ці кремезні, присадкуваті тварини вагою 53–90 кілограмів (удвічі меншою, ніж у звичайного оленя) живуть на архіпелазі понад 5 тисяч років і є ендеміком — зустрічаються лише тут.

Стадо оленів на Шпіцбергені / Getty Images

Їхній метаболізм рекордно повільний навіть для арктичних тварин, що дає їм змогу переживати зиму на власних жирових запасах, втрачаючи до 54% маси тіла. Їхні очі змінюють клітинну структуру залежно від сезону — взимку адаптуючись до мінімального освітлення, а влітку — до цілодобового сонця. Нині їх на Шпіцбергені близько 22 тисяч, і вони спокійно блукають вулицями Лонґ’їра.

А ще є собачі упряжки — один із найпопулярніших способів пересування (після снігоходів) та розваг під час полярної ночі. Коли снігоходи затихають, а темрява огортає долини навколо міста, каюри (погоничі) випускають упряжки, й тиша арктичної ночі розривається гавкотом. Собаки біжать у суцільній пітьмі, орієнтуючись на запах та інстинкт, а єдине, що бачить мандрівник, — промінь налобного ліхтаря, зірки над головою та, якщо пощастить, танок полярного сяйва. Місцеві кажуть, що поєднання гавкоту хаскі та мерехтіння аврори — це досвід, який неможливо забути.

Собача упряжка прибуває на собачу ферму під час арктичної ночі на Шпіцбергені / Getty Images

На Шпіцбергені, на відміну від материкової Норвегії, полярне сяйво можна побачити навіть удень. Зелені, рожеві та фіолетові каскади танцюють над горами, відбиваючись у снігах, і це видовище перетворює спостереження на містичний досвід.

Біологічна ціна полярної ночі

Людське тіло запрограмоване на цикл «світло — темрява»: сонячне світло пригнічує виробництво мелатоніну вдень, темрява запускає його увечері. Коли сонце зникає на місяці, ця система втрачає головний орієнтир. Дослідження циркадних ритмів у полярних регіонах фіксують зменшену амплітуду мелатонінового ритму, фазові зсуви та явище, коли внутрішній годинник організму починає «дрейфувати» — десинхронізуватися.

За даними досліджень, проведених у норвезькому Тромсе (понад 70 тисяч мешканців), жителі взимку значно частіше повідомляли про проблеми зі сном, аніж мешканці південніших широт.

На аргентинській антарктичній станції Белграно II вчені зафіксували явище «соціального джетлагу» — коли графік (робота, спільні трапези) конфліктує з біологічним годинником, який дрейфує без сонячного якоря. У липні, коли сонце не сходить узагалі, хронотип зимівників зсувався на годину-півтори в бік «совиного» режиму — люди природно починали засинати й прокидатися пізніше.

Цікаво, що польські вчені на станції Хорнсунд на Шпіцбергені виявили, що настрій дослідників залишався стабільним протягом усієї полярної ночі, але погіршувався в перехідні періоди, коли світловий режим різко змінювався. Не власне темрява впливає на психіку, а раптовість змін.

Парадокс Лонґ’їра — не в екзотичності його заборон. Люди, які обирають життя в темряві свідомо, часто почуваються щасливішими за мешканців сонячного Провансу. Дослідниця зі Стенфорда Карі Лейбовіц провела рік у Тромсе, досліджуючи зв’язок між ставленням до зими та психологічним благополуччям, і виявила: позитивне сприйняття темного сезону напряму корелює з вищим рівнем задоволеності життям. Ті, хто не може прийняти темряву, зазвичай не затримуються на Шпіцбергені надовго.

Саами: народ, який танцює в темряві

Поки сучасна наука лише намагається зрозуміти, як людина може адаптуватися до місяців без сонця, народ саамів робить це понад чотири тисячі років. Саами — єдиний офіційно визнаний корінний народ Європи. Їхня земля Сапмі простягається через північні регіони Норвегії, Швеції, Фінляндії та Кольський півострів Росії. За різними оцінками, саамів налічується від 50 до 100 тисяч, і приблизно 10% із них досі займаються оленярством — практикою, що вимагає налаштованості на ритми природи. Секрет саамської адаптації — у повному підпорядкуванні життя її циклам.

Олені мігрують — саами йдуть за ними. Настає полярна ніч — ритм життя сповільнюється, але не зупиняється. Саамська музична традиція йойк — одна з найдавніших у Європі — є не лише мистецтвом, а й своєрідним психологічним якорем: пісня-присвята конкретній людині, тварині чи місцю, що виконується низьким гортанним голосом а капела в темряві лавву — традиційного конічного намету.

Лавву зовні нагадує індіанський типі, але має більш нахилену конструкцію, що робить його стійким до арктичних вітрів. Це інженерне рішення, випробуване тисячоліттями: в тундрі, де немає дерев для укриттів, саами створили портативне житло, яке можна зібрати за лічені хвилини.

Саамська мова містить сотні слів для позначення різних станів снігу та льоду. Дослідник Клеметті Няккялаярві з Університету Оулу впевнений, що традиційні знання саамів про сніг — це ключовий чинник для розуміння майбутніх кліматичних змін в Арктиці. Але сама Арктика тепер нагрівається вчетверо швидше за середньосвітовий показник, і традиційне знання починає втрачати актуальність, бо сніг стає непередбачуваним.

Арктика як поле бою

Арктика перетворюється на одну з найгарячіших геополітичних точок планети. Регіон містить, за оцінками, 13% світових запасів нафти й 30% нерозвіданого газу — більше, ніж усі відомі поклади Саудівської Аравії.

Росія контролює понад 53% арктичного узбережжя й оперує найбільшим у світі флотом криголамів, включно з ядерними, що забезпечують цілорічну навігацію Північним морським шляхом. Путін неодноразово заявляв, що «майбутнє Росії — в Арктиці», й ці слова підкріплено діями: відновленням радянських військових баз, розгортанням радарних систем, нарощуванням підводного флоту.

Але війна проти України послабила російські позиції в Арктиці. «Елітну» 80-ту арктичну мотострілецьку бригаду, створену спеціально для захисту арктичного узбережжя та супроводу суден Північним морським шляхом, кинули на фронт в Україні, де вона зазнала серйозних втрат. Вступ Фінляндії та Швеції до НАТО кардинально змінив баланс сил у високих широтах — тепер сім із восьми арктичних держав є членами Альянсу. Росія опинилася в опозиції одна проти всіх, і ця вразливість робить її непередбачуваною.

Тим часом російські дрони регулярно тестують повітряний простір скандинавських країн, GPS-глушіння паралізує цивільну авіацію над кордонами Норвегії та Фінляндії, а рибальські судна й танкери «тіньового флоту» картографують підводну інфраструктуру. В лютому НАТО офіційно запустило операцію Arctic Sentry — постійну місію в Арктиці, аналогічну посиленню присутності на східному фланзі Альянсу.

Коли повертається сонце

Для українського читача ця історія має особливий резонанс — і не лише через російську мілітаризацію Арктики. Мільйони українців живуть у своєрідній «синтетичній полярній ночі» — в підвалах, метро, укриттях, де ночі без природного світла стають нормою — постійні тривоги виривають людей зі сну.

Дослідження циркадних порушень у полярних регіонах демонструють механізми, що діють і в умовах війни: десинхронізація внутрішнього годинника, зниження якості сну, посилення тривожності. І стратегії адаптації, що працюють у Лонґ’їрі — стійкий розпорядок дня, фізична активність, світлотерапія, соціальні зв’язки, — можуть бути не менш актуальними для нас.

У Тромсе сонце знову з’являється над горизонтом 15 січня, але офіційний Сонячний день — Soldagen — святкують 21 січня, коли перші промені досягають центральної площі міста, піднявшись над горами. Люди виходять на вулицю, п’ють каву, фотографують сонце — ніби вперше його побачили. У Лонґ’їрі повернення відзначають фестивалем Solfestuka — тижнем концертів, виставок і спільних святкувань.

Крістіане Ріттер, австрійська художниця, яка проживала на Шпіцбергені з чоловіком-мисливцем у 1930-х роках, написала в книзі «Жінка у полярній ночі»: «Арктика не відкриває своїх таємниць за ціну корабельного квитка. Треба прожити довгу ніч, шторми та руйнування людської пихи, щоб осягнути живучість усього сущого».

А ще є полярний день. Від квітня до серпня на Шпіцбергені сонце не заходить повністю за горизонт. Здавалося б, після місяців темряви це має бути благословенням, однак цілодобове освітлення в понад 40 000 люксів породжує власні проблеми: безсоння, дезорієнтацію, подразливість. Мешканці вішають щільні штори, носять маски для сну, намагаються імітувати ніч штучно. Так виникає парадокс Арктики — людина потерпає й від надлишку, й від нестачі світла, а її організм безперервно намагається знайти рівновагу.

Полярна психологія та психологія виживання у війні — два різні явища, але механізми адаптації мають дивовижну спільність: потреба в рутині, соціальних зв’язках, фізичній активності та відчутті контролю над бодай малою частиною свого існування.

Українці не обирали своєї «полярної ночі». Але вони вже знають дещо про те, як її пережити й дочекатися світанку.