Данина з війни. Як влада привласнює Україну та що ми маємо запам’ятати, аби це не повторилося

Є три категорії людей. Ті, хто свого часу вступив до політичної секти Зеленського й уже ніколи її не покине. Навіть переглянувши вчора опубліковані НАБУ та САП фото розкішного «мікса», дизайн якого затверджував колишній голова ОПУ Єрмак, облаштовуючись у кооперативі «Династія». Коли матеріал вже практично був готовий до публікації, Єрмак отримав офіційну підозру. Тобто троє «інвесторів» маєтків по 1000 квадратів кожен — Чернишов, Міндіч та Єрмак — які вклали у своє майбутнє житло понад 9 мільйонів доларів, як підозрює НАБУ, вкрадених у держави грошей — вже з підозрами, четвертий — за Конституцією і законом під час президентської каденції недоторканний.

Людям із критичним мисленням і відео з підозрою Єрмаку, і нова серія «записів Міндіча», опублікована двома тижнями раніше, не дали нічого нового — лише підтвердила їхні здогади щодо убозтва персонажів, які обгризають кістки схудлої під час війни країни. І, нарешті, ті, хто жив і над тим, що відбувається з країною, не замислювався. Попри мовчання телемарафону та більшості підгодованих владою каналів-мільйонників у Telegram, сарафанне радіо та YouTube розносять нові знання, запилюючи цю аудиторію скепсисом або жахом від пріоритетів найближчих людей в оточенні президента. Поки суспільство воювало, донатило, ховало своїх, витягувало армію, виготовляло дрони, тримало енергетику, закривало провали держави волонтерами та самоорганізацією — влада вибудовувала власну паралельну систему.

Однак для всіх — і компетентних, і неофітів — нині головним є одне питання: що нам із цим знанням робити?

Начитавшись і наслухавшись розшифровок (а це офіційні матеріали слідства, прийняті Вищим антикорупційним судом), будь-яка нормальна людина почувається наче пацієнт, у якого нудота й метеоризм, але всі виходи зашито. Допомогти може тільки очищення організму країни від токсичної влади. Але щоб змінити владу, потрібні вибори. Щоб провести вибори, потрібно закінчити війну. А строк завершення війни залежить від Путіна й почасти від Зеленського (обмін Донбасу на мир, із чим, згідно із соціологією, досі не згодна більшість українців).

Майдан нині — не вихід. У ситуації війни на виснаження він може добити країну. Хунта — теж не вихід: від нас відвернуться всі союзники й перестануть давати гроші, з яких 50 копійок у кожній нашій гривні. Тільки вибори. А отже, ми досі в глухому куті.

«Хірургічне відділення» (позначення офісу президента на записах) само себе не оперуватиме — коригувати систему державного управління нема кому. Це даність. Але Зеленський залишається верховним головнокомандувачем — і від нього, як і раніше, залежать і результат війни, і переговори, і довіра Заходу. Тому дай Боже нам усім, здоровим силам у системі держуправління, а головне — армії та президенту змінити ситуацію на полі бою. А потім не забути зробити дві речі: оцінити всіх по заслузі й дати змогу нашому організму перетворити всі ці знання на гумус пам’яті. Й застосувати його, щоби подібне більше ніколи не повторилося.

Щоб обрана українським народом влада більше ніколи не змогла вибудувати паралельну державу, де парламент куплено, уряд зібрано на розпродажі, а в ціні лише свої «Династії», свої люди та свої інтереси.

Однак для цього нам потрібно запам’ятати кілька важливих речей. Як заповіді.

Перше. Не має значення, хто злив, головне, що це — правда

 Немає сенсу розбиратися в тому, хто злив «записи Міндіча» медіа й політикам із іміджем розслідувачів. «НАБУ за вказівкою американців, щоб ослабити Зеленського», чи «Міндіч, образившись, що старші товариші відібрали Fire Point». Чи це зробили адвокати Галущенка, бо лише він один із усієї компанії виявився терпилою й сидить у СІЗО. Можна запідозрити й росіян: не лише Галущенко був правою рукою Деркача під час його правління в «Енергоатомі», а й практично весь патронатний персонал бек-офісу Міндіча складався з людей, пов’язаних із Деркачем.

На Банковій розглядають версію «Творець проти Творіння», згідно з якою і за «Мідасом», і за новою партією записів стоять Коломойський і Боголюбов, що примкнув до нього. Під час допитів Коломойського в НАБУ у справі Приватбанку він консультував детективів щодо багатьох тем. Ігор Валерійович уміє подавати й гарячі, й холодні страви.

Версій може бути безліч. Але відповідь на запитання «хто злив правду?» має значення тільки для президента Зеленського. Санкції проти екскерівника ОПУ Андрія Богдана (він же — колишній адвокат Коломойського) і нова справа СБУ проти Коломойського побічно показують, у якому напрямі мислить президент.

Адже ці записи занурили нас усередину системи, що управляє державою, включно з парламентом і урядом. З її не казковим, а цілком реальним Карлсоном (він же — Міндіч), який у нашому випадку живе на даху системи державного управління і якому Малюк дозволив їсти чуже варення.

Саме тому після публікації записів основний скандал зчинився навколо того, хто і як їх поширював, а це відвертає увагу від їхнього змісту.

Показовим стало засідання парламентської ТСК під керівництвом Олексія Гончаренка. Експрокурор САП Станіслав Броневицький, який веде кампанію проти НАБУ та САП і першим опублікував частину розшифровок через близький до влади Telegram-канал, заявив, що правоохоронці не мають зливати інформацію журналістам, активістам і народним депутатам. На це Гончаренко, який також опублікував матеріали без уточнення джерела, запитав: «А хто тоді злив їх вам?». «Джерела в правоохоронних органах», — відповів Броневицький.

Ця сцена важлива не сама собою. Вона показує, як швидко стираються межі між політиками, слідством, блогерством, парламентським контролем та інформаційними війнами. Коли глави ТСК одночасно стають учасниками медійного хайпу навколо матеріалів, які комісія має досліджувати, — це все-таки вже не парламентський контроль, а змішання ролей і конфлікт інтересів.

При цьому до підозри Єрмаку виникла думка не лише про селективне правосуддя, яке застосовує влада, а й про селективну боротьбу з корупцією. В опублікованих епізодах записів майже немає людей, які були завсідниками квартири Міндіча. Ні Єрмака, ні Арахамії, ні заступника голови ОПУ Татарова, ні тримача бек-офісу БЕБ Віталія Гагача та ін. Але це питання не лише до тих, хто опублікував записи й недостатньо акцентував на цілій низці ключових фігур, а й до тих, хто відбирав матеріали для суду. Проте одне відсутнє прізвище — Єрмак — вже з'явилося в новому епізоді офіційного розслідування. Підтвердивши інформацію про те, що записи, про які ми зараз говоримо, — це лише мала частина всього масиву матеріалів НАБУ з квартири Міндіча.

Показова деталь: Татарова до Міндіча привів Цукерман. Вони були добре знайомі ще з часів конвертцентрів під дахом МВС. Із часом Татаров став куратором правоохоронної системи, після операції «Мідас» швидко зрозумівши, що дозована підгодівля інформацією помітно ослаблює зір частини антикору.

Друге. Система позбувається менш цінних, але не здає найближчих

Відставка Єрмака, зміна прем’єра, керівника президентського офісу, рокірування міністра оборони після старту операції «Мідас» нічого не змінили. Оскільки все це не ключові фігури корупційної історії. Залишилися податкова, фінмон, держпідприємства та «шлагбауми», інші бек-офіси (у вже розкритому бек-офісі депутата Кісєля бесіди із Сергієм Шефіром і Давидом Арахамією можуть позмагатися з тим, що суспільство вже почуло на записах Міндіча). Єрмак нікуди не подівся. Він на прямому зідзвоні із Зеленським, Кулебою, Покладом, Татаровим, Пишним, Сирським, Проніним. Що ще потрібно для управління країною?

З СБУ прибрали тільки Малюка, водночас підвищивши в званнях і на посадах його комерційні стовпи, які вчасно зрадили шефа. А гарно пришитий до тіла Банкової ексочільник ГУР Буданов органічно не приживається; його відставка є справою часу.

Президент третій тиждень мовчить. Так, ніби чергова бомба з плівками вибухнула десь зовсім далеко від бункера, в якому плине геть інше життя. Свідками цієї іншої реальності під час війни ми й стали, слухаючи та читаючи розшифровки. Чому влада мовчить? Та тому, що розуміє: до закінчення війни ми нічого їй та з нею не можемо зробити. Адже влада давно збагнула: кожна велика новина швидко задавнюється наступною. Особливо якщо вкинути реформу армії з демобілізацією або ефектно потролити Путіна «дозволом» на парад.

Ми повсякчас отримували відповіді із «задніх вуст». На запитання про кооператив «Династія» журналістки Олени Трибушної, поставлене в чаті ОПУ, радник президента Дмитро Литвин у перші дні скандалу відрубав лаконічно: «Не коментуємо». Так, власне, й луснув демократичний чат Банкової, показово відкритий для журналістів після відходу Єрмака в тінь. Імітація відкритості довго не живе. Михайло Подоляк узагалі поставив під сумнів цілий ВАКС, заявивши, що ще треба перевірити, чи легітимні ці записи та розшифровки. Усе — решти «не коментуємо».

Трохи пізніше Володимир Зеленський подав лише два непрямі сигнали про те, що він знає, як важко суспільству від отриманих інформаційних поранень, але допомоги не буде. Обіцяна приватизація «Сенс Банку», де в наглядовій раді залишаються люди Єрмака, виглядає як демонстративно-символічний жест. Ну а чорна мітка від президента Андрієві Богдану за старі історії з російським газом скидається на сигнал: влада не збирається здавати своїх і каратиме «зрадників». За поняттями, а не за законом. Щоби пам’ятали, хто в домі хазяїн.

Реакція Зеленського на підозру Єрмаку — найближчій людині з його оточення — стане фінальним сигналом давно зробленого вибору. За іронією долі, цей вибір захищений самим законом про НАБУ: його попередник Петро Порошенко подбав про те, щоб чинний президент не міг стати фігурантом антикорупційного розслідування.

Третє. Корупція зрослася з результатом, і цей ланцюг потрібно розірвати

Недбало кинутий Міндічем жарт під час сніданку з ексміністром оборони Умеровим на запитання обслуги: «Вам воду з газом?» — «Ні, газ — країні», — смертельний діагноз усій вибудуваній системі. Їм смішно, вони зберуться й поїдуть. Нам — ні.

Заїжджаючи до бек-офісу Банкової перед роботою на державу, Умеров — носій вищого допуску до держтаємниці — доповідав громадянину Ізраїлю Міндічу подробиці, пов’язані з обороною держави, що воює. Ця сама людина й нині є секретарем РНБО та очолює переговорну делегацію України в Штатах. Тобто зв’язки Умерова на Близькому Сході та контроль над приватними фондами в шейхів Перської затоки роблять його для Банкової необхідним оперативним інструментом. На такій висоті окопного осуду не чутно.

Ми уважно послухали про те, як Умеров і Міндіч обговорювали продаж Fire Point, і тепер точно знаємо про преференції для цієї компанії. Ніхто, звісно, 311 мільярдів їй не виділив — у розшифровках заявкова сума. Ба більше, та сама «Українська бронетехніка» Пашинського отримала з бюджету більше. Втім, це не скасовує версії про те, що «якщо довго поливати в одному місці, то там обов’язково виросте кущик». Виріс, дає результати й коштує дорого. Власне, в цьому й полягає основна цінність компанії, яку її бенефіціари продовжують активно капіталізувати та підсилювати, щоб потім вигідно продати. Або стати сильним білим гравцем на ринку озброєнь, наситившись нашими з вами податками. Гарне продовження будь-якої політичної кар’єри.

Трагедія всього цього в тому, що корупція зрослася з результатом. І будь-який бездумний удар / націоналізація Fire Point буде ударом по обороноздатності в розпал війни. Цим і намагаються скористатися антикризові менеджери Банкової й деякі авторитетні експерти, заплющуючи очі на суспільну значущість опублікованої інформації. Перед нами — цинічна політтехнологія. Але корупція не допомагає перемагати. Тому що до Fire Point був шлагбаум в «Енергоатомі»: Росія обстрілювала енергетику, а друзі президента в цей час ділили відкати компаній-підрядників, які мали країну в буквальному значенні укривати. І ще зауважимо, що ці компанії мовчали раніше, мовчать зараз і мають намір мовчати далі. А поки вони це робитимуть, поки бізнес не матиме власного голосу, ми мало що зможемо змінити у сфері корупції.

Офіційні бенефіціари Fire Point відомі. Міндіч — серед неофіційних. За нашою інформацією, восени минулого року він приїхав до України, аби вирішити питання з компанією. Але вона виявилася не його. Як «Юкос» — не Ходорковського. Fire Point — єдина компанія, назву якої президент Володимир Зеленський озвучує на всіх переговорах, називаючи флагманом українського діпстрайку й ракетобудування. Тобто глава держави популяризує «Фламінго» — ракету приватної фірми, а не, наприклад, «Нептуни» державного КБ «Луч», яке ніхто не забезпечує іноземними інвестиціями або щедрими держзамовленнями.

Вихід на зовнішні ринки — частина з яких дуже багаті — перспективний напрям. Саме тому Рустема Умерова нікуди не приберуть. FP вже сприймають усередині системи як компанію, яку лобіюють на самому верху. Тобто переведення держави на військові рейки все-таки відбулося. Тільки стрілки руху потягів переводять приватні, а не державні інтереси.

Четверте. СБУ не стала на захист інтересів України

СБУ системно не реагувала на критичні загрози — від історії Баканова й Наумова на початку вторгнення до існування бек-офісу Цукермана через стінку з явочною квартирою самої спецслужби. Якщо НАБУ ще має доводити корупційну складову, то СБУ закон зобов’язує реагувати вже на рівні самої архітектури небезпечних для держави контактів. У міністра оборони — найвищий ступінь допуску. Умеров явно не до всіх приїздив додому обговорювати державні закупівлі. Включно з його неформальною зустріччю з головою ФБР 2025 року. Ніхто не знає, про що він там говорив. Якими були директиви президента й чи є протокол зустрічі — теж ніхто не знає. А мають.

Ніхто в цій країні не замислювався й над тим, за яку мережу Андрій Деркач отримав героя Росії. Явно не на Глухівському виборчому окрузі. Багато людей у цьому бек-офісі були пов’язані з Деркачем, і це підтверджують розшифровки, не кажучи вже про те, що бухгалтерія жила в його квартирі. А це означає, що люди з мережі агента Кремля роками сиділи в серці системи, яка управляла державою, що воює. І СБУ не помічала цього тоді. Й не помічає зараз. А тим часом крадіжка під час війни — це зрада Батьківщини.

Немає реакції спецслужб країни, що воює, і на заяви бізнесмена Ваганяна. Річ не в тім, що на ньому самому клейма ніде ставити, а в тім, що він публічно виклав увесь підспідок СБУ за Баканова й Наумова, включно зі здачею територій. І ще й докази навів.

Ніхто не розслідує й того факту, що востаннє, приїжджаючи до України на три дні, куратор судової системи Андрій Портнов двічі зустрічався з Міндічем — спочатку на квартирі, а потім — за містом. Що робить ці зустрічі важливою частиною контексту останніх місяців життя Портнова. Можливо, якщо Міндіч приїде до України, як обіцяє Михайлові Ткачу, то розповість, про що вони розмовляли з Портновим.

СБУ має бути сторожовим псом наших інтересів і безпеки, а не мисливським собакою, який тягає підстрелену дичину хазяїну. І поки це не так, жодні перемоги на фронті не гарантують безпеки в тилу.

П’яте. Є суперечність: НАБУ не можна квапити — й неможливо чекати

Протягом останніх місяців зростала напруга навколо розслідувань НАБУ та САП. «Де підозра Єрмаку?» стало тригером для суспільства — йому треба швидше, і для антикорупційних органів — їм потрібно було більше доказів. Тим часом не припинявся й тиск влади. Детективи НАБУ Магамедрасулов і Гусаров — під слідством. На керівника САП Клименка в СБУ готова підозра в держзраді, а перший заступник Поклад особисто доставив з ОАЕ свідка Христенка — «агента ФСБ, що впливав на НАБУ та САП». Домовленість про його повернення була на рівні перших осіб.

За інерцією в Україні багато хто вважає, що НАБУ має колосальну підтримку США, які впливають на політику цього антикорупційного органу. Але варто згадати, що в Америці влада змінилась. І боротьба з корупцією — вже явно не її пріоритет. Європа до корупції ставиться з алергією, але ми — її передовий загін і головний щит на цьому етапі. Наша стійкість — у спротиві Росії, і можливість допомагати нам змушує частину європейського істеблішменту заплющувати очі на те, що відбувається всередині країни.

Тому є підстави припускати, що європейські партнери були стурбовані одночасно двома речами — корупцією в оточенні президента й у парламенті, а також занадто активним НАБУ. Логіка проста: масові підозри слугам народу можуть підірвати довіру західних електоратів до України. А Зеленський для Європи — гарант стабільності та продовження оборони. Корумпований, але передбачуваний.

Інше питання — як саме НАБУ, опинившись на розтяжці між тиском влади, завищеними очікуваннями суспільства та максимальною обережністю партнерів, оцінювало свої можливості. І яку лінію обрало. Чи вважало пріоритетом продовження наступального розслідування, чи все-таки збавило оберти.

У певний момент публічна активність НАБУ почала занадто нагадувати піар. НАБУ та САП почули суспільство й припинили публікувати відео з плівками, водночас представники антикору розійшлися в поясненні причин. «У повітрі витає «договорняк» із Банковою», — казали одні. «Чернишову вручили підозру за чотири місяці після обшуків. Усе буде», — наполягали інші. У цьому розламі й накопичувалася напруга, пов’язана з очікуванням. Вчора вона частково розрядилася.

Про масив розшифровок, доданих до справ фігурантів у ВАКС, уже все розповіли. Цілі томи були на руках у захисту й ходили по руках зацікавлених, як колись — самвидав. У певний момент ця історія мала стати публічною. І стала.

Як нам відомо, проблема для НАБУ полягала саме в контексті: окремі фрагменти розмов без загальної картини не давали достатньої доказової бази. І це пояснює, чому небезпечно квапити слідство. В антикорупційних органів — свої процесуальні строки, проти них працюють найзубастіші й найобізнаніші адвокати (згадайте справу адвокатів-хакерів). Коли детективи поспішають, вони помиляються. Іноді — фатально, як в історії з Марією Берлінською, коли неправильна інтерпретація детективом записів ударила по її репутації.

Однак запам’ятаймо й інше: сама публікація записів об’єктивно змінила становище НАБУ та САП усередині цієї історії — незалежно від того, як саме матеріали стали публічними. І навіть якщо припустити, що частина витоків походила з антикорупційних органів, до них, на додачу до Єрмака, постають прямі й неприємні запитання: де підозра Умерову? Арахамії? Проніну? Татарову? Шефіру?

Водночас, якщо це так, то НАБУ можна запідозрити в дуже хитрому ході. З одного боку, публікація записів точно не зміцнить відносин усередині оточення Зеленського. Тут якщо милі посваряться, то тішитиметься виключно НАБУ. Адже послухати, що про тебе за спиною каже твій спільник, — той іще мотив. І тут вже постає запитання: хто з фігурантів заговорить першим? До президентських виборів чи після.

З іншого боку, публікація розв’язала НАБУ руки, — тепер є що сказати тій частині Брюсселя, яка рекомендувала не створювати проблем. Суспільству все відомо й не реагувати не можна. Інша річ — швидкість реакції.

Тому що потрібно розділяти процесуальну частину цієї історії та політичну. Політична оцінка завжди випереджає процесуальну, і це нормально. Те, що є очевидним для суспільства, не завжди можна швидко довести суду. Суспільний запит один: покарати. А завдання НАБУ — довести. Насамперед суду. Відставка — це не вирок. А вручена підозра — ще не факт відставки. Єрмак без підозри  — був у відставці, а Кириленко з підозрою — досі на хлібній посаді в Антимонопольному комітеті.

Однак НАБУ не можна зволікати — і в цьому полягає головна суперечність. Квапити слідство небезпечно. Та коли неможливі вибори, неможливий Майдан, неможливий прихід до влади незадоволених військових, антикорупційні органи залишаються єдиним клапаном для виходу пари. А вони мовчали аж до вчорашнього дня, як і Зеленський. Тепер зрозуміло, що керівники НАБУ та САП вирішили йти на засідання ТСК 14 травня з конкретним результатом, а не виправдовуватися словами. Однак увесь цей час їхнє мовчання з лихвою інтерпретували провладні сили — і з розчаруванням сприймали всі інші. Коли понад 80% людей упевнені, що розслідування корупції не можна відкладати до закінчення війни, НАБУ та САП залишаються єдиною надією на справедливість. І це колосальне навантаження і відповідальність.

Нехай відбиваються від влади Клименко та Кривонос, а детективи й прокурори за їхніми спинами повинні продовжувати робити свою роботу. Без права на нескінченне очікування. Адже суспільство не тільки запам’ятовує, виконуючи роботу на майбутнє, а й чекає. Його розпирає знання про несправедливість.

Шосте. Знайти вихід ми можемо лише самі

Коли «Дзеркало тижня» тільки з’явилось і було піонером жанрів журналістських розслідувань, політикам було соромно красти. Минуло трохи більш як 30 років — і їм стало соромно не красти, інакше вони почуваються лохами. Що свідчить лише про одне: протягом усього цього часу ми йшли не туди.

Зеленський однією рукою на міжнародній арені витягає нас, а всередині країни — топить. І поки ця система зберігає контроль над країною, змінити її зсередини не вдасться. Якщо у вас є хоч трохи сил, спостерігайте, вбирайте й запам’ятовуйте. Тому що ми самі обрали цю владу. Й самі багато чого не врахували. Ні щодо війни, яка вже йшла з 2014-го і до якої ми, по суті, не готувалися, наївно намагаючись уникнути продовження. Ні щодо влади, яка не може бути нізвідки й ні з чим. Навіть якщо її лідер демократично заїжджає в політику на велосипеді.

Ми не можемо відвертатися від власної відповідальності. Ми звикли ставитися до виборів як до розваги, а не як до рішення. І відтворюємо ту саму якість влади в кожному новому циклі. Якщо ми прагнемо якісних змін, то всі винні мають сісти за ґрати; усі крадії — повернути вкрадене країні, разом із конфіскованим майном їхніх родин; усі, хто сприяв зливам даних слідства підозрюваним, втечам, пропускав на кордоні, вносив мутні застави, — теж мають понести кримінальну відповідальність. Щоб уся майбутня влада отримала щеплення й засвоїла неминучість покарання. Тоді після війни ми отримаємо шанс на нову країну, а не знекровлену стару.

Влада має виходити з думки. З досвіду. З цінностей. Ось за це ми зараз воюємо з Росією. Ми знаємо, якими маємо бути. Залишилося — стати.

Якщо у вас сил більше, робіть усе, що можете, для країни. У своїй родині. На своєму робочому місці. Чесно. Адже як кожна душа, що пішла з окопу на небо, робить Україну сильнішою, так і наша чесність у тилу дає країні шанс на майбутнє.

Запам’ятаємо. І не повторимо. Поки в нас є можливість усе це казати вголос.