«Мир для Ніни»: справедливість для полеглих і живих

Стрічка розказує про матір українського військового, закатованого у російському полоні. Показ відбувся в театрі імені Клода Леві-Строса, а дискусію після сеансу з режисеркою Жанною Довгич і продюсеркою Любою Кнорозок модерував французький історик і режисер Крістіан Деланж.

Головна героїня фільму — Ніна Брановицька. Її сина Ігоря, кулеметника 90 окремого десантного штурмового батальйону «Житомир» 81 десантно-штурмової бригади, стратили проросійські бойовики 21 січня 2015 року. Ігор був «кіборгом», одним з оборонців Донецького аеропорту. Російські бандити, керовані воєнним злочинцем «Гіві» (Михайло Толстих), катували і вбили хлопця саме за його принципово проукраїнську позицію.

Жанна Довгич свого часу вивчилася на журналістку, а згодом перейшла до неігрового кіно. З початком повномасштабного вторгнення долучилася до фронтового репортерства. «Мир для Ніни» — її повнометражний режисерський дебют. Жанна є членкинею Української кіноакадемії та Європейської асоціації документалістів.

Картина починається з того, що Ніна дивиться на фотографії сина з сімейного архіву, згадує, коли говорила з ним востаннє. Майже одразу — відео проросійських бойовиків, на якому показано полонених захисників ДАП, Ігор серед них. Ця зйомка зринатиме у фільмі знову й знову — як навʼязливий кошмар.

Окрім цього, Довгич втручається по мінімуму. Не дає власних коментарів з-за кадру, не влаштовує інтервʼю на камеру, обмежує діалоги з героїнею — просто спостерігає.

З чого складається життя матері, яка втратила сина? З маси дрібних побутових клопотів, із рутинних подробиць, що допомагають заповнити порожнечу втрати, допомагають вижити. Сходити в магазин, приготувати їсти, прибрати могилу Ігоря на військовому цвинтарі, вишивати синів портрет до дня його народження, піти на меморіальну церемонію, побачитися з його побратимами, розговоритися з іншими осиротілими матерями біля стіни памʼяті Михайлівського монастиря.

А ще — поїхати на засідання Павлоградського міськрайонного суду. Аби знову почути, що засудження Михайла Толстих як воєнного злочинця неможливе, бо нема відомостей про те, чи вручалася йому підозра; з другого боку, і його смерть офіційно не підтверджена. Ніна скеровує свої зусилля на боротьбу за справедливість, аби злочин був названий злочином, аби винні в ньому були засуджені, — бо такі звірства не мають строку давності.

І саме тому це більше ніж приватна історія. «Жодне покоління наших рідних не прожило нормально», — каже Ніна, згадуючи, як по її роду прокотилися війна (громадянська), голод, знову війна (Друга світова), знову голод, і ще війна (афганська, на якій загинув Ігорів батько), і тепер — війна. Далі Жанна Довгич доєднує епізод, що являє надзвичайно влучну ілюстрацію нашого загального пошрамованого життєпису. В селі Гриньки проходить урочистий мітинг на честь присвоєння провулкові імені Ігоря Брановицького. Збираються школярі у вишиванках із приколотими на них червоними маками. Дорослі з тими ж маками на одязі виголошують казенні промови, стилістика яких, таке враження, не змінилися з початку 1980-х. З динаміків гримить Лев Лещенко: «Етот дєнь побєди». Масивний хлопець у футболці з написом Elvis тримає траурний вінок. Пенсіонер у мундирі радянського офіцера покладає квіти. Лише кількахвилинна сцена — але дуже добра ілюстрація, наскільки довго і тяжко ми здобували свою ідентичність.

А затим перед камерою — довколишні лани, дороги, ліси без будь-яких коментарів, музики чи промов, — земля, за яку, власне, воюємо, за яку варто стояти.

У прикінцевих кадрах Ніна порається коло могил захисників, полеглих уже після 2022 року, плете маскувальні сітки. Вона не здається. Вона все ще шукає справедливості.

Жанна Довгич, пряма мова:

— Перед прем’єрою я хвилювалася, як фільм сприймуть глядачі, адже за ним роки праці, а ще він містить чимало важких кадрів. Як виявилося, даремно. Коли ми говоримо не про абстрактні воєнні злочини, а про особисту втрату матері, яка проходить різні стадії горювання й прийняття, це справді зачіпає за живе. Сподіваюся, що фільм і надалі сприйматиметься не лише як моє авторське висловлювання, а і як потужний інструмент впливу, що нагадує, з ким і за що ми боремося, якою ціною дається ця боротьба та чому воєнні злочини не мають залишитися без покарання.